БИ́ЛЛЯ, я, с. Збірн. до били́на1; трава. І наче лежить [Давид] у борозні край битого шляху, а над ним я облогу, з дикого поля над борозною, гойдається билля дике, стиха шелестить (Головко, II, 1957, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 166.