ГРИМІ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. гримля́ть; недок.
1. Створювати або видавати гучні, різкі звуки, гуркіт і т. ін. Гримів, торохтів грім, далі став стихати (Кв.-Осн., II, 1956, 415); Проти клубу трибуна стоїть, А над нею шумне верховіття, А під нею Черемош гримить (Мур., Трибуна, 1950, 5); Гримлять зустрічні поїзди (Забіла, У.. світ, 1960, 121); Група змінювала групу, гриміли кайла (Ткач, Плем’я.., 1961, 111); // безос. З-за левад синя хмара сунулась, і, чути, гриміло десь далеко-далеко (Головко, І, 1957, 238); // чим. Створювати гучні, різкі звуки, гуркіт, діючи чим-небудь на щось. Влітала вона у столову, гриміла посудою, помагала наймичці накривати стіл (Коцюб., І, 1955, 321); На вулицях вітер валяв старі тини, на дахах гримів залізною бляхою (Чорн., Визвол. земля, 1959, 75); // Голосно звучати, лунати (про постріл, пісню, музику і т ін.). Чути — гримить вистріл (Вас., III, 1960, 208); Пісня гриміла на березі, й далеко навколо всі припинили роботу (Скл., Помилка, 1933, 179); * Образно. Гримлять олімпіади, і на святкових демонстраціях безжурний сміх і пісня переможна (Тич., III, 1957, 55).
2. перен., розм. Говорити голосно, підвищеним тоном. — Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій, — ідіть на часинку сюди (Вас., II, 1959, 90); — Ану, гренадери, — гримить Мануйло своїм підпасичам.., — розімнемось перед вечерею! (Гончар, Таврія.., 1957, 130).
3. перен Користуватися великою популярністю, заслужити славу. І радісно хлопцям, що їх земляки, Як пишуть, — на область гримлять, Найкращі у них пшениці й буряки (Гірник, Друзі.., 1953,32); // Набути великого поширення. Слава про видатного актора М. Л. Кропивницького вже тоді гриміла і докотилась навіть до наших Бобринецьких хуторів (Збірник про Кроп., 1955, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 168.