ГРЯ́НУТИ, ну, неш, док.
1. неперех. Раптово, з великою силою зазвучати, загриміти. Грянув барабан, Мов о стіну горохом сипнув (Фр., X, 1954, 350); Аж ось зразу понад головами грянула маршова (Мирний, III, 1954, 272); Потім пісня грянула така, що не можна вдержатись (Довж., III, 1960, 460); * У порівн. Пронеслася [чутка], як грім грянув (Мирний, II, 1954, 88); // перех. З великою силою, дуже голосно заграти, заспівати що-небудь. Оркестр дзвінко грянув туш (Ю. Янов., IV, 1959, 117).
2. неперех., перен. Раптово виникнути, зненацька, з великою силою розпочатися. Не гадали Підлужане, що на них нещастя гряне; і Ревун не знав про лихо, що ішло на нього тихо (Мак., Вибр., 1954, 426); З-за океану грянула чума (Літ. газ., 14. IX 1950, 1); Грянула революція (Донч., II, 1956, 76).
3. неперех., діал. Ударити; ударитися; упасти. — Отворіт, .. отворіт! — закричала стара і з цілим розмахом грянула собою о двері (Фр., VIII, 1952, 199); Баба рванулася та й головою грянула до стола. Кров потекла (Стеф., І, 1949, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 185.