ГРІ́ШНИЙ, а, е.
1. Який наробив гріхів (у 1 знач.). — Нехай же мати божа прощає мене, грішну, що я свойому рідному братику лихо наплакала! (Вовчок, І, 1955, 18); [Єлизавета:] О ні, мій отче… зараз грішна я, Бо гусляра заслухалась старого І в божий храм спізнилась (Коч., III, 1956, 19); // у знач. ім., перев. мн. грі́шні, них. Ті, що мають гріхи. Вона без всякого обману.. Робила грішним добру шану, Ремнями драла, мов биків (Котл., І, 1952, 147); // Сповнений гріхами (у 1 знач.). Панотець не залишали ні одної неділі виразно натякнути про Василя, про його грішне і безбожне життя (Фр., І, 1955, 155); * Образно. Крізь дим отой багряне сонця коло на грішну землю ледве прогляда… (Гонч., Вибр., 1959, 395); // Як постійний епітет при словах душа, тіло, що виражає визнання власних помилок, безсилості. — Хто без тебе грішну душу Поминати буде? (Шевч., І, 1951, 33); — Я ж працював на його [посесора] душу; він здер з мене моє грішне тіло, а пан виссав мою кров (Н.-Лев., II, 1956, 213).
2. перен. Який заслуговує осуду. За грішнії, мабуть, діла, Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом (Шевч., II, 1953, 152); І знов шайтан нашіптує їй грішні думки, каламутить спокій (Коцюб., І, 1955, 288).
◊ Грі́шна вода́, жарт. — горілка. — Запрошую вас сьогодні на свято, сусіде. — А грішна вода буде? — питає сусід (Ю. Янов., IV, 1959, 136); Грі́шним ді́лом, у знач. вставн. сл. — уживається для вираження докору собі чи визнання власної провини, помилки. Збагнувши суть гри, він, грішним ділом, подумав, чи не спробувати б і самому цієї хисткої, відважної насолоди (Гончар, Таврія.., 1957, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 172.