ЗАВА́ДИТИ1 , ить, док.
1. Завдати кому-небудь шкоди, зробити неприємність. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде (Шевч., II, 1953, 192); Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 193); — Розумна передбачливість ніколи не завадить (Загреб., Шепіт, 1966, 138).
2. Зашкодити здоров’ю (людей, тварин). — Не хочу люльки, — каже Василь, — трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! (Кв.-Осн., II, 1956, 31); Та здохла ти [ослиця]. Мабуть дорога Таки завадила тобі (Шевч., II, 1953, 315); // безос. [Круста:] Хіба ж так можна бігти? Ще завадить! Адже ти хворий (Л. Укр., II, 1951, 393); Сама [Параска] тріскала цілу петрівку скоромне, аж їй завадило було, ще й своїх синів годувала (Н.-Лев., II, 1956, 18).
Не зава́дить (не зава́дило б), безос., з інфін. — варто, не зайве, слід би. — Тож-бо то й є, що не завадить часом послухати старого (Фр., II, 1950, 303); — Підлікуватись йому теж не завадило б: кожної зими в нього рани партизанські відкриваються на ногах (Гончар, Тронка, 1963, 276).
ЗАВА́ДИТИ2 див. заважа́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 35.