ЗА́ЗДРИТИ, рю, риш, недок,, без додатка і кому, чому, на кого — що, рідко в чому. Відчувати заздрість до кого-, чого-небудь. Як усі здивуються, коли вона на свято узує їх [чоботи], як усі будуть заздрити їй!.. (Мирний, III, 1954, 29); [Мавка:] Се так, як голуби… Я часом заздрила на них: так ніжно вони кохаються… (Л. Укр., III, 1952, 204); — Тату, що це за почуття, — заздрість? Ти коли-небудь заздрив? (Донч., V, 1957, 337); Навіть севастопольські хлопчаки, які спочатку навчаються плавати, а потім вже ходити, — і ті заздрили його спритності (Ткач, Жди.., 1959, 21); Твоя книга говорить йому все, де ти лінувався, де ти поспішав, де ховав убогість думки за зливою слів, де чорно заздрив на чужу роботу (Ю. Янов., І, 1954, 16); Сестра сестрі заздрить в красоті (Укр.. присл.., 1955, 218).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 125.