ЗАЛЬО́ТИ, ів, мн. Залицяння; любовні пригоди. [Зінька:] Ач, стара, вже й зуби погнили, а їй зальоти на думці: заманулося на старість у гречку скакати! (Кроп., II, 1958, 41); — Е, що бачу! Ви з гризоти Вбрались, ніби на зальоти, У червоні сап’янці! (Фр., XII, 1953, 21); Дуже можливо, що Настя була не від того, що до неї залицяється такий завидний жених. Але батько добре знав ціну тим багатійським зальотам: пограється й покине (Минко, Моя Минківка, 1962, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 199.