НАВА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., НАВА́ЖИТИ, жу, жиш, док., перех.
1. розм., рідко. Зважувати, відважувати велику кількість чого-небудь.
2. діал. Накладати, навантажувати велику кількість чого-небудь. Наважили чумаченьки та три вози солі (Чуб., V, 1874, 1037).
3. діал. Навалюючись, лягаючи на кого-, що-небудь, тиснути своєю вагою. Не наважуй дуже на цей бік, а то перекинеш (Сл. Гр.).
4. наст., розм. Після розмірковування, роздумування вирішувати що-небудь. Після празника то і то наважував робить — от і наробивсь (Мирний, V, 1955, 347); Поїхав [Іван] через ліс. Ніщо інше, як тільки мав гадку забити в лісі панотця. Видко, діло наважив іще дома (Март., Тв., 1954, 222); Злодії й наважили тих коней випрягти, та вкрасти (Україна.., II, 1960, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 22.