НАРИНА́ТИ, а́є, недок., НАРИ́НУТИ, не, док.
1. Поширюватися, прибувати, набігати великою масою, швидко, у стрімкому русі (про вітер, воду, гази, запахи і т. ін.). В долину наринав теплими хвилями вітер і сповнював загадковим шумом ліс (Рибак, Час.., 1960, 664); Розливався веснами широкою повінню старий Дніпро. Наринали води з верхів’я, бистрі, холодні, могучі (Цюпа, На крилах.., 1961, 237); Хоч би ще наринула буря (Стар., Вибр., 1959, 98); // безос. Як наринуло води з моря, весь день не спадає (Сл. Гр.); // перен. Приходити, з’являтися у великій кількості (про людей). [Катрич:] Покупців туди наринуло багато… (Мороз, П’єси, 1959, 294).
2. перен. Охоплювати кого-небудь, з’являтися у великій кількості (про думки, спогади і т. ін.). Вони [спогади] самі наринули на мене, наче хтось невидимий розмотував великий клубок ниток (Вільде, Пов. і опов., 1949, 5); Несподівано наринули [на Довбуша] спомини. Згадав своє безрадісне дитинство (Гжицький, Опришки, 1962, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 170.