СВАРНЯ́, і́, ж., розм. Те саме, що сва́рка 1. І вчинилася в Семеновій хаті така сварня, що прохожі люди приоставали [зупинялися] й слухали (Март., Тв., 1954, 106); — Давай,— кажу я раз братові,— зрубаймо цю грушу до лиха, щоб не було цієї сварні та роздору між нами (Козл., Сонце.., 1957, 60); [Юда:] З сусідами в той час я позивався за спаш, за оранку — річ світова! і змучився ворогуванням людським, дрібною та щоденною сварнею (Л. Укр., III, 1952, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 66.