СХИ́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до схили́ти. Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі (Л. Укр., І, 1951, 54); Забейко, схилений над нею, не зважився доторкнутися своєї дитини (Вільде, Наші батьки.., 1946, 39); Голова його була схилена, а лампочка висіла низько над столом (Шовк., Інженери, 1956, 120); Побачила [Ганна Михайлівна] тільки вузьку спину і плоску потилицю, трохи схилену набік (Жур., Вечір.., 1958, 187); Вітрами схилена сосна До самої землі, Мов туго напнута струна, Бринить у ранній млі (Бичко, Простота, 1963, 14).
2. у знач. прикм. Який схилився, роблячи що-небудь; який зігнув верхню частину тулуба. Схилений виноградар копається в ситій землі (Коцюб., II, 1955, 409); Він зупиняє погляд на схиленій постаті Супруна Фесюка (Стельмах, II, 1962, 108); // Який спустився донизу, перекосившись від часу, від своєї ваги і т. ін. Стоїть схилена хата, Наче баба горбата (Фомін, Вибр., 1958, 228); Ти.. так мене чекав, а я й не знав, що ти мене давно зміняв на темну домовину, зміняв мене давно на схилені хрести… (Сос., І, 1957, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 883.