Маруся Богуславка - Сторінка 26

Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любові,
Що й турчинові душу просвіщає.
Дає високі мислі й козакові…
Се чисте серце так горить-сіяє
У мороці глибокім ізувірства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненависті да звірства.
Ума й науки бич, корону суєвірства.

ІІ

Постила цілий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочці тиху кончину.
«А на мене, стару, — рече, — всі муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси — аж до душі розлуки…
Нехай за доччину вину страшенно гину!

ІІІ

Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здіймусь і преблагого
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
Воскресли для блаженства неземного,
І вкупі з ним, вовіки незабутим,
І бідною Марусею моєю
В Твоїм чертозі святопресловутім
Жили й цвіли щасливою сім’єю…
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!

IV

Се, може, нас біда за те постигла,
Що я дочку в коханні покривала,
її любов, мов немовля, пестила
І рідним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобі не догодила,
Що і в неділю дещицю робила, —
Не кожну п’ятінку постом постила,
Не кожне свято приносами штила…
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!»

V

І, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кінчилась,
І, як листок осінній, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряці з’явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
І янголи, злетівшись там собором,
Співали, ніби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвітилась.

VI

О Боже! Се ж сіяв небесним світом
Той, хто явив їй образ Твій пречистий.
Як сонце праведне барвистим літом,
Блищить на нім одежа снігом чистим.
Возносить він молитву, мов кадило,
І воздіяніє руку своєю творить…
Ущухло все кругом і заніміло:
Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.

ДУМА ДРУГА

І

«Матусю, зіронько! — рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого». —
«О доню!.. — І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво…
Не маю слова, щоб оповідати…
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива». —

ІІ

«Яка цариця?» —
«Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному…
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання». —

III

«І не повинно бути!» —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?..
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли…

І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.

Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.

Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.

А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —

Вірної любові й жизні
Символ благодатній…
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.

І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.

Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.

І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився…

Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —

Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в’язниці і на волю
В’язнів випускає.

І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку…

«Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!

Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.

Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.