Маруся Богуславка - Сторінка 27

І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає». —

«О грозо і каро миру! —
П рорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.

І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б’ється в грудях,
Перестать не мушу!»

Осміхнеться цар: «Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.

Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.

Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.

Се ж не кривду ти вчинила».
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!

Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла…
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.

Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!

Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!»

Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:

«Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все подарувала». —

«Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
їх подарувала;

Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,

А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.

Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,

І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.

Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.

Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.

Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила». —

«Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду…
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:

Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,

Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.

У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти». —

«Ой, мій царю, ти правдивий! —
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!

І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.

Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов… Із нею й жити,
І вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.

Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.

Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в’яже!» —

«Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.

Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.

В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:

Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.

Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім’ї,
Рідними зробити.

Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.

І бере дух злоби дикий
Гору над любов’ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров’ю.

І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.

Я одну відраду маю,
Що меча стискаю,,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.

Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.

І найперш усього вдарю
В передмур’є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —