Місто Тисячі Дверей - Сторінка 13

Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.

Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.

Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.

– Ти що там бурмочеш? – не зрозумів той. – Які ще "дива"? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?

– Чому відразу "перегрівся"? – образився Фімка. – Просто...

– А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?

– Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?

– Та наче...

– Давай за десять хвилин у парку, біля "тризуба".

– Давай... – розгублено погодився Вітько.

"Тризубом" вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.

Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..

Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона – це зовсім не вона, а хтось чужий!

Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.

– Стій, стріляти буду!. – Вітько підкрався непомітно, він це любить. – Ну, що там у тебе трапилося таке термінове? Землю захоплюють Чужі або з’явився новий комп’ютерний вірус, здатний заражати людей? – це Вітько так хохмить. У нього вдома є комп’ютер, тому Вітько знає: комп’ютерні віруси людину заразити не можуть. – Зізнавайся, Бусел е! А то заінтригував, розумієш...

Легко йому сказати "зізнавайся"! Фімка навіть не знав, з чого почати і про що варто розповісти, а про що краще промовчати. І тут він згадав, що досі не в курсі, як довго був відсутній. Звичайно, якщо довше, ніж день, то мама поводилася б зовсім інакше. Але якщо його мама зовсім і не мама...

– Слухай, а яке сьогодні число?

Вітько набурмосився:

– Буселе, у тебе з головою все гаразд?

– Та все! Ти скажеш, який сьогодні день?

– Дощовий! – огризнувся Вітько. – Знаєш що! Коли хочеш морочити комусь голову, так пошукай інших дурнів. Усе, я пішов додому. Привіт!

І він справді пішов, майже побіг доріжкою до виходу з парку.

А Фімка, який в іншому випадку побіг би за ним, тепер завмер біля "тризуба" і отетеріло витріщався приятелеві вслід.

Бо...

Бо за мить до того, як відповісти "дощовий!", Вітько розгубився. Це було видно по його очах: він розгубився і навіть злякався. Він явно не замислювався над тим, який сьогодні день. А коли Фімка запитав його про це, Вітько збагнув, що насправді він не знає, який сьогодні день. І відбувся жартом.

Тому, напевно, й утік. Тим більше, що ніякого дощу...

Цієї миті у небесах гримнуло, і Фімка опинився під косими струменями холодної зливи.

Розділ двадцять перший,

дощовий і страшний

Злива була ще та! Фімка відразу промок до рубця. Він трохи постояв біля "тризуба", серйозно замислившись над тим, як бути далі. По суті, Фімка так нічого і не довідався під час розмови з другом. Або довідався надто багато, набагато більше, ніж хотів би.

Але дощ тривав, а філософствувати можна і вдома. До того ж, згадав Фімка, з майстерні, напевно, уже повернувся тато. Він допоможе розібратися. ("Якщо, звичайно..." – але цю думку Фімка намагався відігнати геть!)

Хлопчик поспішив парковою доріжкою до виходу, ретельно оминаючи калюжі. Сьогодні чомусь зовсім не хотілося хлюпати по них, хоча Фімка і так промок, вода вже набралася й у кросівки.

Він угледів це, коли був майже біля виходу. І спочатку не зрозумів, що бачить перед собою величезний клапоть картону, який розпластався на мокрих квадратах доріжки. Спершу Фімці здалося, що там лежить людина, якій стало зле. Вірніше, хлопчик.

Вірніше, Вітько.

Потім він придивився і зрозумів, що це не Вітько, а шматок картону.

І тільки згодом, коли Фімка підійшов упритул, він побачив, що це дійсно Вітько. Той самий Вітько, який так спішно побіг додому, коли подивився на небо і побачив, що от-от почнеться дощ.

Фімка присів біля нього і потицяв пальцями у краєчок картонної колоші, з якої стирчала картонна Вітькова нога.

"Як таке могло трапитися? – жахнувся він. – Може, щось не так із дощем? Може, він кислотний чи ще якийсь шкідливий? Але... я ж зараз стою під ним і зі мною нічого не трапляється!"

Він не став гукати Вітьку і намагатися привести його до тями. Було цілком зрозуміло, що Фімчиного друга насправді заміняла картонна лялька, якою хтось керував. Або яка вірила в те, що вона – Вітько. Всього лише лялька... Але від цього не ставало зрозумілішим те, що відбувалося навкруги і кому потрібно обдурювати Фімку, і чому ляльку Вітька зробили саме з картону, і... Словом, нічого не можна було зрозуміти, крім того, що навколо відбувається щось жахливе. І Фімка – у самому центрі цього кошмару!

Він пішов додому. І дорогою помітив, що вулиці начебто вимерли, хоча дощ уже закінчився.

Скільки б Фімка не пропадав в Охах, зараз надворі було літо. І час не надто пізній, а їхній квартал – не з найбезлюдніших. Тоді де ж хлопці, які грають у футбол або катаються на скейтах до самої темряви? Де бабусі на лавах, де молоді мами з колясками? Де, нарешті, власники собак, які (власники! чи собаки?) надвечір виводять своїх вихованців на прогулянку?!

Нікого.

"Ну, – подумав Фімка, – хоч мертві з косами не стоять". Але жарт вийшов невеселим. Потроху він добрів до будинку, подзвонив. Двері відчинив тато.

– Еге, герою, я дивлюся, ви з дощем непогано погуляли! – посміхнувся він Фімці. – Ну, заходь швидше, скидай з себе все – і давай у ванну, під душ.

– Ага, тату! – життєрадісно відгукнувся Фімка. Але на серці в нього наче миші шкрябали. Він не знав, як перевірити батьків, щоб точно з’ясувати, ляльки вони чи справжні люди. А головне, він не був упевнений, чи хоче перевіряти.

Він згадав, що може хоча б довідатися, який сьогодні день. І потягся за газетою, але так і завмер з нею в руці. Букви на сторінці були знайомі, однак разом складалися в абракадабру. І жодної цифри! Фімка скоса глянув на іншу газету, яку читав тато. Вона виглядала так само: зовні найзвичайнісінька, але насправді – жодного нормального слова.

Але – тато її читав!

– І що там пишуть? – безневинним тоном запитав Фімка.

– Відколи це ти цікавишся пресою? – не на жарт здивувався тато. – А пишуть, як завжди, про різне: про політику, про спорт, про погоду. До речі, на завтра теж обіцяють дощ. Добре, що ми встигли зробити ремонт і покрити все лаком.

– А-а... Ну добре, я піду до себе.

– Телевізор дивитися не будеш? Незабаром твій улюблений мультсеріал.

– Ні-і, хочу зайнятися рибками. Почистити акваріум і погодувати їх.

– Ну давай.

Але, звичайно, рибки були тільки відмовкою. Фімка хотів побути на самоті. Він так втомився від переживань, що не помітив, коли заснув.

Уві сні його мучили якісь слова, сказані татом. Але Фімка, як це зазвичай і буває уві сні, не міг зрозуміти, які саме.

Прокинувся він уже вранці, від того, що хтось лоскотав йому вухо своїми... ВУСАМИ!

– Ти чого? – ображено запитав Мось Фімку, який, голосно крикнувши, схопився з ліжка. – Наснилося щось неприємне?

Розділ двадцять другий,

у якому стає зрозумілим, куди потрапив Фімка, але, як і раніше, залишається загадкою, чи встигне він звідти вибратися

– Звідки ти тут узявся? – запитав Фімка в чеширського таргана. І, слід зазначити, запитав майже з радістю.

– А Ми нікуди й не дівалися, – відповів той. – Як залізли до кишені твоєї куртки, так і сиділи.

– А чого ж ви раніше мовчали?

– Розбиралися, що й до чого. Але ти, напевно, вже і сам зрозумів, що той Порядник надурив тебе.

– Порядник? – здивувався Фімка. – Щось трапилося з моїми батьками і Вітьком...

– І з усім містом на додачу, – уїдливо сказав Мось. – Так не буває. Ну, – виправився він, – тобто, так, може, і буває, але тут справа в іншому. Сигізмунд намалював не Двері у твій світ. Він намалював інші Двері, й інший світ за ними. Розумієш?

– Так ми зараз у малюнку? – не повірив Фімка.

– Ми у намальованому світі, – уточнив Мось. – Мені здається, є різниця. Хоча, з іншого боку, не дуже й велика. Головне, що нам треба вибиратися звідси. У тебе вдома дуже смачний лак, ним покрито все, тож підлога і стіни не розмокнуть від дощу. Але, знаєш, Ми б краще скуштували мракки. Навіть найсмачніший лак рано чи пізно набридає. А для вас, людей, він взагалі неїстівний. Словом, треба робити звідси ноги. Помахати їм крилами – і назад.

– Куди "назад"?! Цей Порадник напевно потім зафарбував Двері.

– Не зафарбував, Ми перевіряли. Поки не зафарбував, – із притиском додав Мось. – Тому пропоную поквапитися.

– А як же?.. – доказати Фімка не встиг. На вулиці щось гримнуло – раз, другий, потім незграбна тінь перекреслила будинок навпроти.

– Ой! – верескнув Мось. – Здається, ми спізнилися.

– Куди?

– Не куди, а з чим! Раніше треба було йти!

Тіней ставало дедалі більше. Фімка визирнув у вікно і заволав від жаху. Вулицями крокували динозаври і їхали танки. Присадкуваті, з довгими дулами танки чавили все підряд: дерева, ослони, клумби, паркани. Динозаври... Фімка, звичайно, як і будь-який хлопчисько, краще розбирався в них, ніж деякі з дорослих. І зараз він бачив, що майже всі динозаври на вулиці – хижі. Були серед них і великі, такі, як тиранозаври, і дрібні, типу веласирапторів (але ще небезпечніші, бо – розумніші і полюють зграями). Таким на очі не потрапляй – миттю злопають, навіть шнурків від кросівок не залишать!

– А ці тут звідки?! – панікуючи, зойкнув Мось. Його двійники вторили йому, невидимі, з кишень Фімчиної куртки.

– Це зрозуміло, – зітхнув Фімка. – Сигізмунд світ намалював, але не знав точно, в якому з будинків я живу. Інакше б він просто стер його і даремно не мучився. А так мусив малювати цих динозаврів і танки, щоб вони мене знищили.

– Не дуже кмітливо, – зауважив Мось. – Міг би просто стерти весь малюнок... Та хто ж їх зрозуміє, тих Порядників? І взагалі, не про те ми зараз базікаємо. Будемо прориватися до Дверей чи відсиджуватися?

Цієї миті на вулиці гримнуло, і один з будинків зайнявся. Він горів, наче був з картону, хоча, взагалі-то, він і був з картону.

– Ні, – констатував Фімка, – ми не відсиджуватимемося.