На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 14

Брак цього феномена призводив до того, що під час антибільшовицьких, а потім антиденікінських повстань на Україні 1919 року селянам було досить вигнати ворога з свого села та його околиці, через шо не можна було тоді створити великої повстанської армії, бо тільки крайня скрута змушувала їх об’єднуватись у чималі загони й тікати на з’єднання з регулярною армією УНР.

Для створення такого феномена не завжди бувають потрібні довгі роки виховання в родині чи школі. Загальне піднесення під час політичних катаклізмів може напрочуд швидко прискорювати процес створення цього феномена. Ми бачили 1917 рік, коли, здавалось, у самому повітрі розбурканої революцією країни витали флюїди національного відродження й перетворювали за короткий час тисячі людей з етнографічної приспаної маси в національно свідомий елемент. Ще дивовижніші випадки можна було спостерігати в Полку січових стрільців, розквартированому в Білій Церкві перед протигетьманським повстанням. Селяни Білоцерківщини часом посилали своїх синів вступати до цього полку, кажучи: "Вступай, сину, до них, а як тільки видадуть чоботи й шинелю, тікай додому — тепер же дезертирів не ловлять". Але селянські парубки швидко освоювались у стрілецькій атмосфері, сповненій ідеєю української державності, й — майже неймовірна річ — не тікали додому, одержавши чоботи й шинелю, а лишались і далі в полковому вишколі, ба навіть стали до бою під Мотовилівкою в числі дев’ятисот січових стрільців проти десятитисячної армії оборонців Скоропадського.

На такий ризик заради нових чобіт і шинелі не підеш! Тут потрібне стрілецьке "лицарство абсурду", той психологічний стан, коли ідейна якість перемагає безідейну арифметичну кількість, той вищий ступінь національної свідомості, коли окрема людина йде вперед назустріч смерті в ім’я життя всієї нації…

Ні, далеко було моїм шевченківським хлопцям до мотовилівських "лицарів абсурду"! Але щось же треба з ними робити, і то робити мені самому, бо на посаду другого інструктора-інформатора не знайшлось у полку підхожої людини.

— Так що ж той Денікін — вроді як царя хоче знову поставити? — Допитувався в мене кирпатенький козачок.

— Царя не царя, а пана поставить в його маєтку, поверне йому землю, що дала революція селянам, накаже повернути панську худобу та збудувати будинок, якщо його спалили дев’ятсот сімнадцятого року…

— Ну, це вже чорта з два! — люто гаркнув хтось із середини сотні, і я подумав: "От з цього й треба було починати розмову, а не з самостійності. Для нашої плебейської нації соціальне питання ближче за національне, яке може набрати актуальності тільки в процесі розв’язання соціальних проблем".

Але на перепочинку в полі, коли курінний Луцький запропонував мені розповісти козакам щось із історії України, я знову сплохував. Додержуючись своєї програми циклу лекцій з нашої минувшини, я почав розповідати козакам про князівський період, ніби це було не в умовах походу й майбутніх боїв, а на якихось короткочасних курсах. Я присів на горбку, неподалік від мене сіли курінний Луцький та три сотники, а навколо полягали стомлені переходом і роздратовані перспективою нових боїв козаки першого куреня. Вони мовчки слухали, а я відчував, що їх зовсім не цікавлять наші давні князі — ні Святослав, ні Володимир, ні Ярослав.

Вони байдуже лежали навкруги мене, думаючи про щось своє, дехто почав засинати, і лиш один, прослухавши мою лекцію про героїчні походи Святослава й Володимира та мудрість Ярослава, стиха промовив, зітхнувши:

— Князі, графи… — і чути було, що він думав не про звитягу давніх українських князів, а про великі земельні володіння сучасних князів Кочубеїв та графинь Браницьких…

— Вставай! У два шереги шикуйсь! Ряди двій! Ліворуч! Кроком руш! — пролунала здалека команда полковника Панченка, і козаки неохоче підвелись, виладнались і мляво рушили похідною колоною, без музики й пісні.

Я сів на воза до писаря й подумки картав себе: "І надало ж тобі в першій лекції торочити про князів! Сказав би щось відповідне сьогоднішньому дню, бодай за Шевченком — "Як москалі, орда, ляхи бились з козаками", а то про якихось давніх-прадавніх князів!"

Відкіля ж я про це міг знати, не пройшовши ніяких пропагандистських курсів, не маючи ніяких друкованих порад, не діставши навіть ніяких інструкцій від інспектора?.. Треба було виконувати свої невиразні обов’язки інструктора-інформатора на своє розуміння їх і свій власний розсуд. До того ж я, дитина робітничого висілка й повітового міста, так мало знав душі цих сільських парубків, яких мав виховувати у національно-патріотичному дусі, але нічого не вдієш: роби, Борисе, що наказує тобі твоя любов до України!

На нас іде "Ойника"

Десь надвечір полк прийшов до містечка Монастирище. Тут уже відчувалась близькість фронту, бо напереріз нам пройшла морська піхота, розміщались по хатах низові запорожці й промайнула здалека їхня кінна розвідка з привидом запорожця в синьому жупані й з високим списом. З фаетона, запряженого двокінь, виходила інтелігентна жінка в чорному з немовлям і, підтримувана під руку отаманом Тютюнником, простувала до ганку попівського будинку.

— Це жінка самого отамана Тютюнника, — пошепки поважно промовив мені писар. — Вона повсіда їздить у фаетоні й держиться нашої дивізії.

Але нашому полку не дали перепочити в Монастирищі, а наказали рушати далі до села Бачкурина, що лежало верст за вісім відціля. Там, за дислокацією, ми маємо розташуватись, зайняти позицію й чекати підходу денікінського війська, з яким під Києвом уже почались бої.

Мляво, тамуючи в собі злість, що, замість бажаного відпочинку, треба ще кудись іти, почвалали козаки Шевченківського полку путівцем до Бачкурина, коли сонце кидало останнє призахідне проміння на неозорі плантації цукрових буряків, призначених для монастирищенської цукроварні. Щоб не викликати заздрощів у стомлених дорогою вояків, я зліз з воза й пішов пішки поряд першого куреня, до якого вже почав звикати.

До Бачкурина ми доплуганились уже зовсім смерком.

Мій незрівнянний писар Максим приторохтів на возі з канцелярською скринею до Бачкурина мало не одразу з бричкою полковника та державного інспектора. Практичний Максим уже знайшов для нас двох затишну хатинку, де жила сама молодиця-удова, котрій він одразу ж замовив нам на вечерю його улюблені вареники з сиром та сметаною.

— Мабуть, скоро почнуться бої… — сумно промовив він і спитав: — А як вам — теж треба бути в бою чи можна, як оце мені, лишатися в тилу?

Я відповів, що буду неодмінно з усіма козаками на передовій лінії.

— Аж на передовій? — здивувався чомусь писар і скрушно прицмокнув. Але за хвилину його думка набрала практичного напрямку: — Тоді от що: коли вскочите в якесь село чи містечко, одразу ж біжіть до попа. У попа повсіда спиняються всякі вершки — командири чи охвицери там, — безпремінно й шинелю там роздобудете. А то як же: ось-ось дощі підуть, а там сніг та мороз вшкварить, а ви без шинелі! Я сам купив у одного козака шинелю за двісті гривень. Він Ще під Хрестинівкою в попа із убитого більшовицького командира зняв і продав мені, бо навіщо йому дві шинелі. А то так і зостанетеся в самій гімнастерці, як отой наш начальник зброї…

— Який це начальник зброї? — спитав я, вперше почувши про таку військову посаду, і писар пояснив:

— Той, що, сказати б, відає всією полковою зброєю: йому несуть рушниці вбитих або ті, що покинув ворог, тікаючи. Він і ремонтує, якщо там попсувалося щось у рушниці, але під час бою він повсіда в тилу, як і я, от через що й труситься вночі, як цуцик, від холоду.

Мені гидко було діставати собі шинелю таким способом, і я посміхнувся на слова писаря, але його порада все ж запам’яталась мені.

Ми апетитно уминали вареники, одразу заплативши за них гривнями, які моторна молодиця охоче взяла, знаючи вже, що в Монастирищі за них можна купити в крамниці та на базарі будь-що, коли до хати заскочив сотник з другого куреня Сидорчук.

— Чи не продасте мені глечик молока та ще б засмажити яєшню з п’ятьох яєць, а то в моєї хазяйки нема? — спитав сотник, дістаючи гаманця.

— А в кого ж ви? — поцікавилась молодиця. Сотник назвав прізвище, і молодиця аж руками сплеснула:

— Де ж у неї молоко та яйця, коли тих дітей як маку, та ще свекор із свекрухою, та й чоловік плохий: як покалічили його на германській, так і досі шкутильгає!..

Молодиця врізала велику скибку паляниці, принесла глек молока й заходилась коло смаження, а сотник Сидорчук жваво запрацював щелепами, перемелюючи хліб і запиваючи великими ковтками молока. Він не відмовився й від вареників, коли ми запропонували йому, лиш писар тривожно поглядав, як зникають вони в його великому роті під вусами, а по голеному підборіддю тече масло з краплинами сметани. Немолодий сотник був, як кажуть, справний: завжди поголений і чисто вбраний.

— Сьогодні ніч буде спокійна, так що можна попоїсти досхочу, а от перед боєм треба, щоб кишки були порожні: не дай Боже попаде куля у вареники в кишках абощо, — капець тобі та ще й мучитись будеш, а в порожні — житимеш!

Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його Ь полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише вліті цього року, коли й йому надопекла "комунія", але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь-якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок. До його сотні попав розжалуваний у рядові за участь у змові Болбачана огрядний штабний старшина, колишній офіцер російської армії з чистокровним інтелігентним обличчям, з русявою борідкою-еспаньйолкою. Сидорчук і його ганяв на муштрі, як звичайного козака, мовляв, мені нема діла до того, що ти там у штабах накоїв, а проштрафився, попав до мене, то й служи як належиться!..

Згодом мені не раз доводилось бачити Сидорчука в бою.

Трохи схильці, ніби підкрадаючись, щоб раптом кинутись, він завжди йшов позад своєї сотні, пильнуючи, чи ніхто не оглядається назад і, боронь Боже, чи не думає тікати.