На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 15

У правій руці в нього був наган — ця рідкісна тепер у старшин Шевченківського полку зброя, замість якої навіть курінний Луцький носив за плечима австрійського штуцера. Помітивши в когось якесь непевне вагання, Сидорчук підбігав до зблідлого від страху козака і, потрясаючи наганом, кричав: "Пристрелю собачого сина, спробуй тільки тікати!" Козак починав боятись свого сотника більше ніж ворога і твердо ступав уперед, де, здавалось, йому загрожувала менша небезпека… Такою вольовою рішучістю Сидорчук не раз рятував свою сотню від атак мадярської, а потім донської кінноти, бо, якщо піхота стоїть на місці й веде організований густий рушничний вогонь, навіть найзавзятіші вершники кінець кінцем не витримують і завертають коней назад.

Командував Сидорчук сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що вона складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: "То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!" Матюки ми запозичили після революції в свого "старшого брата". Хто не вірить мені, хай прочитає нарис М. Горького "Ярмарка в Голтве", де автор, пробувши цілий день на ярмарку, на превеликий подив собі, не почув жодного матюка й мимоволі подумав: "Який би "мат" висів У повітрі на такому ж ярмарку в Росії!.."

Мабуть, не все подобалось Сидорчукові в українській армії: наприклад, страшини на фронті не носять ніяких відзнак. Це непорядок, бо як ти розпізнаєш, де сотник, де курінний, а де полковник? І Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь крокву з вузького срібного позументу, дарма що ця відзнака епохи Центральної Ради була скасована і старшини в тилу мали зірочки на петлицях коміра.

І все ж не могло бути й мови, що цей колишній фельдфебель, котрий довго служив вірою й правдою цареві, тепер перекинеться до денікінців. І це не тому, що він захопився ідеєю українського національного відродження, яке на ньому позначилось лише в тому, що він з "хахла" став "українцем", а лишатись тут йому підказували його дисциплінованість і службистськість, мовляв, раз став служити Петлюрі, то й служи йому до кінця, а не перебігай, як той бездомний пес, від одного хазяїна до другого.

Не знаю, за що саме я, за своєю звичкою давати подумки людям прізвиська, називав сам собі Сидорчука Вовкодавом: може, й справді було щось собаче в його настороженій ході й вірності.

Попоївши, Вовкодав глибоко зітхнув, утер вуса, підвівся й, подякувавши молодиці за молоко та яєшню, а нам за вареники, вийшов з хати.

Молодиця принесла запашного сіна на долівку, застелила рядном і поклала подушку. За п’ять хвилин я й писар, накрившись однією шинелею, міцно спали.

Ранком, поснідавши, я пішов до інспектора Години. Він зустрів мене привітною усмішкою, посадив на стільця, запропонував закурити фабричну цигарку й став інформувати.

За неточними відомостями, бо це з селянських переказів, денікінці вступили в містечко Оратів. Це верст дванадцять-тринадцять відціля. Скільки їх там і взагалі на нашому відтинку фронту та які в них найближчі плани — невідомо. Пополудні з нашого полку вирушать дві чоти до Орат'ова на розвідку. Можливо, й розвідку боєм.

— Чи не маєте охоти, пане Борисе (Година в неофіційних стосунках перейшов на таку інтимну форму звертання до мене), взяти участь у цій розвідці й потім розповісти мені про свої враження? — спитав наприкінці Година, і я одразу виявив бажання рушити до Оратова з чотою сотника Комарницького. Другу чоту в обхід Оратова поведе сотник Рябокляч.

Власне, Рябокляч був півсотенним у сотні Макара Комарницького; сам чи не з "унтерів" старої російської армії, доскочивши у повстанні "сотника", так і залишився ним у регулярній армії УНР. Взагалі ця армія, де тоді були тільки військові посади, а не звання, не дуже розгалужувала військову ієрархію: у підстаршинському складі було три ступні — ройовий, чотовий і бунчужний, у старшинському — сотник, курінний і полковник, а вище йшли "отамани", якими могли бути і командувачі невеликих загонів, і командувачі дивізій та всієї &рмії. То лиш у Галицькій армії, де, за старою австрійською традицією, ще міцно трималися за звання, були і хорунжі, і чотарі, і сотники, але скасувати цю старорежимну "закваску" уряд УНР, на утриманні якого опинилась Галицька армія, не міг: хоч би що там, а через Збруч на наддніпрянську територію перейшло в червні 1919 року сто тисяч вояків, тоді як у трьох наддніпрянських армійських групах — Волинській, Київській та Запорізькій — налічувалось трохи більше сорока тисяч. Численні селянські повстанці, вигнавши з своєї околиці "комуну", воліли лишатись дома, а не поповнювати ряди поріділої від боїв та тифу регулярної армії УНР.

Отож командувати всією операцією розвідки боєм мав сотник Макар Комарницький, а півсотенний Рябокляч з другою чотою та кулеметом мав завдання заскочити в містечко з іншого боку й наполохати денікінців кулеметною чергою.

Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання свого чи чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої "польки", підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків:

Пай-дьом, пай-дьом, ангел мілий,

Пай-дьом танцевать со мной,

і, шалено прискорюючи темп пісеньки та мотаючи несамовито головою, закінчував:

Слишни звукі полькі, полькі,

Полькі, полькі неземной!..

І після цього з серйозним виглядом, як ніде нічого, питав очманілого від несподіванки й водночас звеселілого від грайливого мотиву козака:

— Так що ти хотів?

І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв Прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь-який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених довгим походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погонів та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погорбившись, комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі гудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів "непорядку" та всякої "інтелігентщини", прощав сотникові Комарницькому його немуштрований вигляд: земляк бо ж — із Сквири…

На шістьох селянських фурах, запряжених двокінь, Макарова чота виїхала ополудні широким Оратівським шляхом. День видався холоднуватий, через що Макар одяг шинелю, не застебнувши її, за своєю звичкою, на жодного Гудзика. Він сидів на першій фурі поряд мене, звісивши з полудрабка ноги, а на колінах йому лежав австрійський штуцер, якого він випросив для цієї операції у курінного Луцького, свого земляка. Здавалось, їде він не на небезпечну розвідку боєм, а як квартир’єр чи просто йому заманулось пополювати з штуцера на зайців. Чи то щоб піднести дух своїх козаків, чи знічев’я, Макар, тільки-но виїхали з Бачкурина й до Оратова було ще далеко, почав співати своїм баритональним тенором:

Гей, на горі та женці жнуть…

Козаки радо підхопили пісню, але Макар з серйозним виглядом замість відомого всім:

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть,

прокричав, щоб усі чули:

…яром-долиною

Дезертири пруть!

Козаки підхопили цю витівку свого сотника й замовкли, чекаючи, що втне далі їхній веселий сотник. І Макар голосно й чітко, щоб усі чули, заспівав:

Гей, встань з гроба, Дорошенко!

Та й одлупи військо, військо українське,

Хорошенько:

Гей, долиною, гей, широкою

Дезертири пруть!..

Мабуть, це була власна імпровізація Макара, але козакам вона сподобалась, і довго лунало над неозорими плантаціями цукрових буряків їхнє веселе: "дезертири пруть", хоч, правду кажучи, ця пісня була б актуальна взимку та навесні 1919 року, коли, подолавши гетьмана й німців, дезертири масами "перли" додому святкувати перемогу, але вліті дезертирства майже не спостерігалось.

Коли ми проїхали з півдороги до Оратова, Макар раптом скомандував:

— А тепер — годі! Не співати більше! Ось послухаймо, що денікінці нам заспівають… — 1 враз спів затих, але жартівливий настрій не зник.

За якийсь час ми побачили здалека перші селянські хати. Як і скрізь, край містечка живуть селяни, а в центрі євреї, піп, учитель, католицький ксьондз та ще хтось із містечкової пихатої польської та глибоко провінційної української інтелігенції.

Макар спинив фуру, наказав усім злізти й підійшов до дівчини, Що брала з криниці воду.

— Здорова, дівчино! — привітався він по-парубоцькому. — Чи хто в містечку є?

— А вам кого треба? — задерикувато глянула на чорнявого Макара дівчина, котрій Макар, видати, сподобався.

— Та отаких гарних дівчат, як ти: бачиш, скільки парубків наїхало свататись.

— І скажуть же таке!.. — промовила ніби сором’язливо дівчина, задоволена з Макарового комплімента.

— Так хто ж у вас у містечку? Військові є?

Ах, це кляте питання, на яке так не злюбили відповідати селяни після кількох трагічних випадків! Ухилилась від прямої відповіді й Дівчина:

— А чи я знаю, військові вони чи ні? Не стріляють у людей — і за те спасибі їм!

— А як вони одягнуті? — наполягав Макар.

— Та по-всякому, ну тільки більше, як ото ще за царизни ходили солдати, — розв’язала дівчина язика, бо таки, мабуть, Макар дуже припав їй до душі.

— Чи багато їх?

— А чи я їх лічила? — знову уникнула прямої відповіді дівчина.

— Більше, як нас?

Дівчина кинула оком на козаків, що мовчки стояли біля своїх фур, і нерішуче відповіла:

— Не інакше, як більше…

— Піші чи кінні?

— Є такі й такі… А сьогодні брат ходив до містечка в крамницю, так і гармату одну бачив — привезли вони чотирма кіньми… — розговорилась дівчина, але щось точнішого від неї більше не дізнаєшся — треба розвідувати боєм.

Макар лишає двох козаків вартувати фури й каже не стільки до них, як до фурщиків, і в голосі його чути серйозні командувальні ноти:

— Щоб ніхто не здумав тікати без нас до Бачкурина, бо знайду й під жінчиною спідницею! — І потім до решти козаків:

— Розсипатись лавою і йти мовчки до центру містечка.