Над Чорним морем - Сторінка 29

Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен вбити його. Козаки наступають на ворога, б’ються. Люде падають. Кров ллється й тече течіями, слизить по траві. Я ладен стати з козаками й битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоної, запеченої крові, бачу поле, вкрите трупом. Мені стає страшно, мене бере жаль. Як був я маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як ріжуть птицю, як вона зарізана тріпається на траві.

Я одвертаю очі на другий бік, неначе задля того, щоб не бачити тих страшних подій, пожежі й крові. І бачу, за лиманом неначе десь далеко-далеко щось займається. Та ясна пляма на небі здається мені одлиском передуманих страшних картин. Прислухаюсь,— дід Хтодось, пораючись, затягує тихо якоїсь пісні, неначе нишком промовляє голосом. Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть, вона пригадувала дідові за якісь-то пригоди в його сумному житті. Мені трохи чудно, що веселий дід співає такої смутної пісні.

— Діду, а нуте втніть веселішої, бо ця щось дуже смутна!— гукаю я.

— А ти й чуєш? А якої ж тобі? Може, про Саву Чалого?— гукає дід.

— А хто ж то був Сава Чалий?— питаю я в діда.

— Був велике ледащо. Був козак запорожець, та зрадив козаків, пристав до ляха!— гукає дід.

— О трясця його матері!— кричу я до діда. І я почуваю, що зненавидів того зрадника, як і Андрія.

— Ото з таких-то Чалих і виходять ті, що найгірше б’ють. Адже ж і той полковник, що мені колись вибив зуби ломакою, був з Чалих!— гукає дід, бо дід часом різав правду просто в вічі.

— Діду Хтодосю! он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто підпалив в степу?— кричу я до діда.

— Вчишся ти в школі, та, як бачу, небагато тямиш,— гукає до мене дід. — То місяць сходе.

З чорного степу висовується здоровий червоний місяць, неначе закрадається, щоб заглянути в лиман. От він викотився над степом, здоровий, як діжа, червоний, як жар. А з лиману, з-під чорної низької смуги берега, викотився другий, такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять два місяці, неначе пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе наговорились, мов які приятелі, та й розійшлись, як вороги: один вгору, другий наниз. Швидко поплив місяць по небі. Я слідкую за ним очима. Я бачу, як він плавко, велично, наче лебідь по воді, пливе вгору та вгору. Світ палає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви. Верби стало видно од верху до низу. Світ освітив всю Дністрову долину. Тільки чорна смуга попід кручами в’ється понад очеретом, як чорна гадина. От місяць заглянув в середину лиману, і од місяця до берега простяглась неначе довга-довга стежка, посилана золотим піском.

— Діду Хтодосю!-кричу я до діда.

— А чого там звеш? Щоб не забутись, як мене звуть?

— Чи ви бачите, яка ондечки стежка простяглась од місяця до берега? — гукаю я до діда.

— По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи,— гукає дід.— Не дуже лишень задивляйся на ту стежку.

— Чому так?— питаю в діда.

— Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.

— А я їм по морді дам!— жартую я.

— Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: їм добре отам в лимані,— гукає дід.

— Чи швидко вернуться забродчики? Я вже їсти хочу,— гукаю я до діда.

— Підожди! бо риба сьогодні ловиться, неначе її русалки гонять в мережі, — гукає дід.

На лимані десь далеко-далеко замиготіли золоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цятки й наближаються: то либонь пливуть на човнах забродчики. І справді: од човнів по обидва боки розходяться все ширше та ширше смужки, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку. Стежка ніби поламалась колінцями, заколивалась, загойдалась, Золоті шнурки обплутали її, поперетинали.

Човни пристали до берега. Я схоплююсь з місця й біжу до печі, над кручу. Духота зовсім спала. Свіжість потягла з лиману. Запахло берегом, вогкістю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним баговинням.

Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба ловилась добре. І не просять мене читати «Катерину» або «Наймичку». Зате ж дід Хтодось розговорився… Розказував, як він ще парубком втік од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник впіймав його і посадив в тюрму, як вдарив його по зубах палицею, розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі, бачу його щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевізся за Дунай в Добруджу, як жив, бідував, рибалчив…

Я слухаю його повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною слава, багатство, панство. Мої симпатії пішли вниз, до діда Хтодося, бо… хто лежить на споді, тому найгірше достається, того усі душать. І як часом було батько обижає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по правді.