Повість полум'яних літ - Сторінка 26

— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.

— Свої.

— Тут зайнято.

Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.

Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

— Яке небо! Іване, глянь… Кінчилась наша війна.

— Ні. О ні!

— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

— Ага.

— Ми ніде про це не читали.

— Не читали, не думали. І ніхто не думав.

— Все наче сон.

— І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.

— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.

— Так. І я?

— І ти.

— А ти?

— І я. Але ж ти весь вже зі мною?

— А ти?

— Мені здається — так. А ти?

— Я? Пам’ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?

— Так.

— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.

— Пам’ятаю.

— Тобі вже нічого не шкода там?

— Ні.

— Ти любиш мене?

— Я люблю тебе.

— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.

— Коханий мій.

— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.

— Я заплющу очі, — кажи.

— Я багато… вбив.

— Не треба.

— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений…

— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.

— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса…

— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі

— Багато людей не знають, що то — роса.

— Бідні.

— Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.

— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.

— В них дуже тоненькі підошви.

— Я б усіх примусила ходити по росі.

— Це поки що неможливо.

— Чому?

— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.

— Правда. Я пам’ятаю…

— А зараз не роса людині, а дах потрібен.

— Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.

Так почалось їх нове життя.

Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.

На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.

І от на Уляну найшов сон.

— Хто тут?

— Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.

— Ні, ні… — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?

— На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.

— Але ж які літа минули. Століття пройшли…

— Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.

— Не розумію, не збагну… Іване. Ти спиш? Іване…

— Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.

— Але чому цієї ночі… товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?

— Що тобі?

— Ти спав?

— Ні.

— Ні?..

— Я думав про Дунай.

— Ой коли? Скажи, коли це було?

— Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.

— А що ти сказав? Іваночку, що це було!

— Що було?

— Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані… Що ти ще сказав? Ну, пригадай!

— Це тобі приснилось.

— Мені страшно. Це така давнина… Що це було, ти зрозумів? Що це?

— Це було почуття. Тільки це сон.

— Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше… Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!

Він обняв її своїми міцними руками.

Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.

Світало.

Незабаром все Правобережжя Дніпра прийшло в рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід.

Але коли скресли раптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стало ходу, куди не поткнись, загули моторизовані армії, забуксували, залаялись всіма мовами водії машин і стали.