Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини - Сторінка 27

Ще менше, ніж для України, годиться великоруська література для Польщі, для Чехії та для словаків і хорватів. Не вважаючи на консервативність поляків та старочехів, на потяг їх літератури до антикварности, в масі вони стоять високо по культурі. Великоруський кореспондент Боборикін знайшов варшавську буржуазію далеко вищою по розумовому й політичному розвиттю од петербурзької буржуазії. Про панство, духовенство ми вже й не говоримо. Навіть народ в західній слов’янщині далеко більше просвічений і ближчий до німецького та французького народу. Твори Островського, Успенського, Решетнікова будуть для західної слов’янщини просто звіринцями, повними усяких монстрів. Недурно ж в варшавському учебному окрузі не дозволяють вносити в бібліотеки женських шкіл творів Гоголя, Островського: ці письменники там заборонені, бо з такими монстрами, які в їх описані, з такими дивовищами сором соватись в польське громадянство. Комедії Островського, Писемського – неможлива річ на польській сцені. Вони перелякають польську публіку, та вона тепер і не піде дивитись на їх, при теперішніх політичних відносинах. Для понімеччиної чеської, для помадяреної хорватської аристокрації твори Толстого та Гончарова будуть все одно що горох об стіну: для їх було б добре підставити картини, де б вони самі були описані, що вже й робить чеська література. Галичина вже прийняла Шевченка і українську літературу і сама працює на полі свого місцевого народу. Окрім того, Познань, Чехія, Моравія, Галичина, словаки, хорвати і словінці мають під боком німецьку літературу, далеко вищу од великоруської. Як виявилось в теперішню війну, й полуденні слов’яни, болгари та серби зовсім не стоять нижче од московського народу, а для їх потурнаків-панів, бегів та чорбаджів не поможе ні Гоголь, ні Островський, а помогла б болгарська та сербська національна література, котра б обмалювала тих бегів та чорбаджів так, як вони того заслугують. Народна поезія болгар та сербів дуже гарна і висока, вища од великоруської і далеко ближча до української, ніж до великоруської, і великоруські народно-національні письменники будуть мало зрозумілі для болгар та сербів. Повісті про великоруських купців, міщан та селян та ще старообрядців (Печорський) будуть для їх дуже чужі, дуже незрозумілі, а може й чудні, як повісті китайські або японські, а користи для розумового розвиття од таких творів для їх буде небагато. Та слов’яни, як виявляється, не дуже й квапляться читати великоруську літературу 1. Їм треба помочі од московських спис, а не од книжок.

Великоруські слов’янолюбці возять великоруські книжки та ще й свого ретроґрадного печива за границю, в Чехію, в Галичину, в Хорвацію і певно будуть тепер возити в Болгарію та Сербію. Нам здається, що їх праця зовсім дурнісінька. Науки вони не повезуть за границю, бо сама наука йде в Московщину з-за границі, а Московщина тільки обскубе її, як зарізану гуску, обстриже, як вівцю, та й вертає таке сокровище братам слов’янам. Слов’янофіли не повезуть за границю ніяких ідей, бо ідеї так само пливуть в Московщину з-за границі, пробиваючись крадькома, то скоком, то боком, щоб утікти од московських доглядачів, а слов’янофільські ідеї: православіє, самодержавіє та обрусєніє – річ чужа для слов’янщини і зовсім непотрібна. Виходить, що слов’янофіли возять за границю тільки своє дурне обрусєніє, крам, не маючий ніякої ціни за кордоном в Європі. Учені слов’яни і без їх знають великоруську літературу, більше для научного інтересу, як знають її і вчені французи та німці. Якби слов’янофіли повезли за границю і Островського, Тургенєва, Успенського, то й то не була б велика користь для слов’янщини. Щоб великоруська література сама пішла натуральним шляхом на західну та полуденну слов’янщину, треба щоб вона стала на високости врівні з європейськими літературами по широкости ідей, по вольности мислі, по талантах, а де преса в страшних інквізиційних обручах, там не може бути ні високости, ні широкости ідей, там мисль не може ні широчитись, ні височитись. Та, коли сказати правду, в Московщині дуже мало щиро ліберальних і високо по-європейському просвічених людей, бо петербурзький ряд так задавив просвіту й літературу, що їм нігде і взятись, нігде виховати свою ліберальну мисль, хіба треба йти в Європу позичати ліберального огню. Вільна преса, європейські порядки переробили б та підняли вище великоруську націю, зробили б з монстрів – людей, тоді б і в літературі не появлялись такі страшні монстри, котрими можна тільки злякати слов’янщину та Європу. Конечне сього прийдеться ще довго, довго ждати…

По вище згаданих трьох принципах сьогочасних літератур для України доконечне треба мати свою літературу, а тим часом, дякуючи дурній політиці обрусіння, Москва накидає нам свою літературу: бери, мов, їж, хоч удавись! Вже третій указ карає нашу молоду літературу на Україні: 1876 року 18 мая вийшов той указ, котрим заборонили нам друкувати на українській мові вчені твори, педагогічні книжки, книжки для народного читання – навіть ноти з українськими словами, щоб не дати розвитись українській опері. Не забороняно нам друкувати тільки белетристику, але на ділі і сього не пропускає цензура, бо деякі українські повісті лежать там в Петербурзі по півтора року й більше. Німці не давили так чеської та польської літератури, турки – болгарської та сербської, як московські брати-слов’яни давлять українську. Але це нічого не поможе: "Чему быть, тому не миновать", – каже великоруська приказка. Українська література є й буде і повинна бути. Літературний український язик розвивається все більше і більше, і розвивається легко, без великої напруги, бо він дуже багатий й поетичний. І хоч московський ряд заслав старше українське покоління письменників в неволю, хоч він і тепер переводить інтеліґентних українців на службу, і на службу на далеку великоруську північ, як раз так, як турки висилали болгарську інтеліґенцію в Дамаск та в Багдад, але й це нічого не поможе. "Чему быть, тому не миновать!" В Галичині, на Буковині та за Карпатами живе 3 з половиною мільйонів українського народу, це все одно, що чеське королівство, і на такому ґрунті може рости та розвиватись література, не вважаючи навіть на гніт других наших братів слов’ян, поляків. Шість руських кафедр у Львівському університеті (включно з кафедрою пасторальної теології), одна в Чернівецькому, Львівська 8-клясова руська гімназія, 3 духовні семінарії, учительські семінарії з (утраквістичними викладами), виклади руського язика в усіх гімназіях Східної Галичини і на Буковині і народні школи в Галичині, на Буковині та мадярській Русі, – це все чогось варто в ділі розвиття української літератури. Гніт над українською літературою та язиком в Росії – це велика московська помилка. Він викличе в українців протест і ненависть до Великоросії. Росія повинна якнайскорше прийняти український язик під свою оборону нарівні з великоруським язиком, повинна дати йому таке саме право, як і великоруському, повинна завести його в народні школи, гімназії, в духовні та учительські семінарії, в університети, в канцелярії, в церкву, в суди, словом сказати, – повинна не одрізняти його права од права свого великоруського язика, тоді тільки вона покладе кінець недоумкам між собою й нами. Росія повинна дати нам вільну пресу, дати право друкувати всякі українські книжки, видавати журнали й газети, бо кожна урядова заборона викличе тільки в українцях чуття ворогування й ненависти. Закриття київського географічного товариства – це просто переступ проти України: тоді як свої товариства Москва піддержує грішми, широчить їх по Росії, розсилає свої книжки по цілому царству, наші товариства, наші музеї вона забороняє, принижаючи й обіжаючи нас, як давню історичну націю, що сама прийшла шукати в Москві друга, а знайшла лютого ворога.