Талант - Сторінка 15

— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрій.

Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір’ї — ні духу.

Впала залізна тиша… Все поніміло, покам’яніло…

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.

XV

Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв…

Сидимо, пожурилися…

Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.

Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці — камінь.

Не береться розмова — все й без того ясно…

До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.

Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:

— Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого…

Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.

Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.

Андрій дістає десь обтріпані карти:

— Сідаймо в дурня абощо…

Аж ось одчинило двері. Сторож.

— А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.

— Де?

— Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.

Вийшли у двір. Тільки за двері — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.

— Це якась п’яна марюка загрузла в болоті,— сердито промовив Андрій.

— А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.

Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.

— Чи не він, справді?

Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.

— Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…

Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?..

Тетянина улюблена пісня…

— Тума б тебе взяла!.. Він!—стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…

Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.

— Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!

У відповідь радісний з темряви голос:

— Голубчики ви мої, братики, де я?

— Беріться сюди — побачите.

— Не знаю куди — кругом болото.

— Прямуйте на голос.

Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…

— Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так…

Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п’яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице — все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп’яхах, у колючках… Якась манія — не людина…

І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,

— Чого вас понесло в ту прірву?

Декламує:

— «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».

Умили, переодягли… Розпитуємо:

— Чого ви приїхали? Казали ж, що ви— в інститут поступили?

Нахмурився:

— Покинув.

Андрій аж крикнув:

— Як? Поступили й покинули?

— Роздивився — тюрма, взяв документи і втік.

Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:

— Пропаща ви людина навіки,— махнув без надії рукою.

— Цс! Годі…

Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.

Андрій смутно:

— Навчились хлопці…

Затихло в кімнаті.

Мов над головою та хмара зайшла.

Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:

— Так отак же…

Дивимось, про що це він?

Прищурив очі, знову:

Чого вода каламутна…

Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…

— Так… талант…

Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.

Полягали спати. Тільки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.

Мовчали, проте одчувалось, що спати ніхто не спить. Запорожець лежить зо мною на одному ліжку, од його несе ще горілкою, чути, як невпокійно б’ється в його серце. Ворочається, зітхає. Обізвався якимось словом, йому ніхто не одповів. Накрився кожухом, далі зірвав його з себе, схопився, сів. Рвонув звисока, як у степу, з тугою, тоскою; заспівав:

Ніч темная

Та невидная,

Головонька моя бідная!

— Що це ви? Годі! Спати треба!

Разом загомоніли на його. З розгону бухнувся головою в подушку, замовк.

Гаснуть на стіні тихо-райдужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотили та малювали.

А на заході важкі рядна небо застеляють. Тільки там десь у щілинку, у ту, що над самою землею, притьмаро світить червона стрічка вечірнього погасання, кожної хвилини міниться, тане… Ось уже самотньо сяє там один маленький вінчик… Вінчик із огняного маку, золотими нитками заплетений.

Вітер стеріг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, холодком повіяв, до хмар до самих помчав — задув, погасив…

Темно…

І зашуміло під вікнами море сухого листя… Море плачу, море сліз… Лавою, хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв, куди видно жене…

Зупинилося під чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до одного, крізь сльози шепче несміливу скаргу:

«Куди його, та й куди його проти ночі?»