За ширмою - Сторінка 21

А далі все більше й більше, з геометричною прогресією щодо тривалості й гостроти, множились ці сутички, конфлікти, сварки, аж поки не набули з приїздом матері зовсім уже непристойного характеру...

І, головне, коли Олександр Іванович, прохолонувши після чергової сварки, пробував був дошукуватись приводу, через що саме зчинилась у домі буча, — він або зовсім не знаходив його, або той привід був такий мізерний, аж не вірилось, що така дурниця могла на цілий день отруїти їм життя...

А таки отруювала... В чому ж причина? Мати? Мати, безперечно, ускладнила їхні стосунки, але хіба ж він може позбавити свою матір притулку, вигнати матір з дому? На якийсь час це, певно, й дало б родині мир, та чи надовго? Адже сварки були й до матері... Ні, основне не в матері. А в чому ж? У ньому самому? Може. Що ж, він дав Ніні матеріальну забезпеченість, наскільки це можливо було в його умовах, дав своїй дружині змогу віддаватись мистецтву, не думаючи про заробіток. Він був навіть задоволений, що дружина захоплюється малярством і заповнює ним увесь свій час, він, власне, сам поклав межу між ними: у тебе — малярство, в мене — медицина, тож не заважаймо одне одному, працюймо кожний у своїй царині. Але чи потрібно Ніні це малярство, чи вийде коли-небудь з-під її пензля щось — хай не геніальне, хай навіть не талановите, — а просто варте уваги, потрібне ще комусь, крім автора, чи вона так і не піднесеться над своїми "футуристичними вправами", як називав сам собі Олександр Іванович малюнки дружини? Над цим він серйозно не замислювався досі. А треба б!.. Може, варто було б на дещо звести їй очі. Таж, може, це малярство і зовсім не потрібне їй, може, вона й сама збагне це згодом після тяжких невдач і гіркого розчарування?..

Олександр Іванович подумав ще трохи і заперечив самому собі: збагне, але не каятиметься і не зречеться! Бо це малярство потрібно їй, передусім, для того... І тут Олександр Іванович сказав у думці те, що раніш не зважувався й помислити: "Щоб прискорити свою порожнечу..." За цими "кольорами", "світлотінями" й "композиціями" нема нічого — пустка!.. Та цього мало — вона хоче поширити цю пустку й на нього, спустошити його самого і як лікаря, і як людину. Хіба не вона висловилась одного разу про лікарську роботу: "Мистецтво лікування полягає в тому, щоб змусити хворого думати, коли не допомагають ліки, що в цьому винен тільки він сам і ті умови, в яких живе, а не лікар і медицина". Для неї ідеальним лікарем є спритний лікар-ділок, "пегаст" *, що, обходячи фінінспектуру й ладнаючи з відділами охорони здоров'я, тишком-нишком набиває кишені гонораром з приватної практики. Ніна тільки б вітала, ба навіть активно допомагала б йому, якби він міг до того впасти, що почав би торгувати довідками й бюлетенями. Але він не може й не хоче цього. Це гидко йому!

П е гаст — від "пепе", скороченого слова — приватна практика; так жартома в медичних колах звали тих медпрацівників, які заради наживи вдавались до приватної практики.

"Тоді — що ж в'яже нас укупі, на чому тримається наше подружнє життя?.."

І пам'ять знову підказала йому вичитану десь влучну фразу: "Тілом укупі, а душею нарізно..." Так було в них з самого початку, так є тепер, і на щось інше — годі сподіватися. Іншого не буде. Не може бути. Бо її годі переконати, перевиховати, переробити. Вона закінчений тип. їй можна тільки протидіяти.

А коли так, то яка ж рада, де вихід?..

...Він давно вже ходив алеями міського парку, але тільки тепер помітив, що йде вузькою бічною алейкою, обсадженою рівно підстриженими кущами темно-зеленого мирта. Праворуч, як стрімка гірська річка, протікав центральний широкий арик. Швидка течія прудко несла каламутну, як кава з молоком, воду, збивала хвильки й вирувала коло берегів маленькими чорториями. Табунець свійських качок крутився серед арика. Змагаючи швидку течію, качки плавали на одному місці, немов прип'яті якірцями. Раз у раз вони глибоко занурювали в воду голови, спритно ловили там тупими жовтими дзьобами живність, часом пірнали за нею і знову шукали нерухомими цятками своїх маленьких чорних оченят нової здобичі. Ці одноманітні рухи жирних птиць, здавалось, спинили навколо себе і течію води, і плин часу.

Олександр Іванович дивився відсутнім поглядом на качки і ще раз спитав:

— Де ж вихід? Розлучення?..

Перед його очима замигтіли друковані петитом наприкінці четвертої сторінки газети літери: "Постоловський Олександр Іванович, що живе там ось, збуджує справу про розлучення з...", і йому стало бридко. А коли до цього він уявив простягнуті до нього рученята й сповнений плачу голос Васі, якого несе геть із дому тепер уже колишня, "розлучена" дружина, він відчув, що на це він не зможе піти.

— Тату! Та-атку-у! — немов насправді почув він востаннє розпачливий дитячий крик і здригнувся.

Ні, тільки не це! Не це!..

Качки жваво гребли в каламутній воді лапками й пливли на одному місці в безконечність. Підіймалися й розбивались об глинястий берег хвильки, а на їхньому місці з'являлись нові й нові. Повз качки мчала вода.

Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила? Чого дівка така смутна...

Принесло в пам'яті уривок сумної мелодії з далеких переяславських днів, як одламану галузку винесла відкі-лясь бистра арикова вода, покрутила її на чорториї і понесла в безвість... І знову перед ним стояла Маруся. Його переяславська Маруся, яку пожалів нещадний час і не змінили ніякі зміни, що сталися за довгі роки в Переяславі. І кароока простенька Маруся стоїть поза часом і каже в просторінь древні переяславські істини: "Жінку брати — не корову купувати...", "Вік прожити — не ниву перейти..." І від цієї мудрості стає на душі легко, затишно. Немов по бурі він опинився в старій дідовій хаті під стріхою, десь на околиці Переяслава. В хаті вечірня тиша, десь у запічку цвірчить цвіркун, тихо цокають на стіні, одміряючи час, ветхі дзиґарі, а в присмерку на печі причаїлась стародавня казка про те, що було колись за давнини, та вже ніколи більше не вернеться...

Олександр Іванович зітхнув і в далечінь минулого тихо проказав своїй Марусі засвоєні колись ще в школі тургенєвські слова: "Життя не пустощі і не розвага; життя навіть не насолода; життя — то важкий труд..." І йому здалося, що нарешті він намацав відповідь на все. Ще трохи — і він знайде розв'язання.

Тепер пізно вже перетрушувати минуле, коли в життя ввійшла нова істота — дитина, його син. Вася — це реальний факт. І з цього треба виходити. Дитина мусить мати коло себе і батька, і матір; це її природне право, і він не сміє позбавляти цього свого сина, він не скалічить дитинства своєму маленькому Васі!.. Власне, чому він Вася, а не Ігор, Олег, Ярослав чи Євген, як того можна було б сподіватися від мистецьких уподобань дружини? Чому вона вперто стояла на тому, щоб назвати хлопця Василем?.. Стомлена думка Олександра Івановича вдруге спинилась перед цією загадкою, як і колись, перед регістрацією дитини в загсі. Але тоді він, не дожидаючи відповіді, погодився: Василь так Василь! Зрештою, не ім'я творить людину, а людина своїми ділами створює собі ім'я... Може, Василем звали якесь перше Нінине захоплення, як Марусею — його першу дівчину, та Олександрові Івановичу було зараз байдуже і до того колишнього невідомого Василя, і до теперішньої Ніни. Дитина — ось головне.

Для нормального розвитку її потрібні нормальні родинні умови. Він мусить їх дати своєму синові. Але він не зречеться своїх настанов, своїх позицій. Ні, він не знизиться до жалюгідної ролі слухняного виконавця жінчиних забаганок! А це значить і далі безконечні сварки, це перманентне катування...

Але ж як тяжко, як безнадійно тяжко так жити! Не-вже-таки не можна якось інакше?.. І нараз йому пригадались почуті колись від когось слова: "Життя часом так складається, що мусиш зважитись або на злочин, або на подвиг. Середини не дано". Кинути Васю на поталу Ніні, яка зробить з нього морального каліку, — це злочин; жити з Ніною, щоб тільки якось урятувати від її страшного впливу сина, — це, по суті, подвиг. Середини нема, бо "життя — то важкий труд". Треба жити і нести цей труд.

Десь неподалеку потріскував на стовпі репродуктор, передаючи з Ташкента концерт узбецької музики. Сонце давно вже перейшло зеніт і поспішало за густим мереживом листя на захід. Спека зменшилась. На бавовноочисній фабриці тоненько прогудів гудок, і Олександр Іванович остаточно очутився. Треба рушати. Він пройшов головною алеєю до виходу, прислухаючись, як дзюркоче за кущами жасмину маленький арик.

Дерев'яна пофарбована арка з червоною зіркою і злинялими прапорцями відмежовувала парк від вулиці. Ліворуч від неї, виходячи і на вулицю, і в парк, розмістилася чайхана (* Ч а й х а н а (узб.) – чайна).

Відтіля до Олександра Івановича здалека ще пахнуло печеним хлібом і підсмаженою бавовняною олією і злегка залоскотало в ніздрях. Він раптом відчув, що зголоднів, і звернув під високу шопу чайхани.

Як і завжди, тут було людно, і Олександр Іванович не одразу знайшов собі місце в кутку коло столика, де старий узбек з двома малими онучатами вже допивав чай. Олександр Іванович задоволено витягнув під столиком стомлені ноги й оглянувся довкола. Велика чайхана, цей своєрідний узбецький клуб, що збирав і об'єднував найрізноманітніших людей тільки одною, спільною всім любов'ю до чаю, — клекотіла. За столиками й долі на солом'яних матах сиділи засмаглі люди у ватяних чапа-нах, у довгих полотняних сорочках, у вицвілих військових гімнастьорках та у свіжовипрасуваних шевйотових костюмах, і всі з однаковою насолодою пили з маленьких піал чай. Порцелянові чайники порожніли, а два моторні парубчаки приносили на тацях нові й нові. Жваво точилася гортанна розмова, то тут, то там зривався щирий розкотистий регіт, а коло входу вже купчились нові охочі й заздрісно поглядали всередину, де люди, допавшись до улюбленого чаю, здавалось, і на думці не мали кінчати колись це раювання.

Хоч як хотів Олександр Іванович принатуритись до узбецького побуту, проте й досі не міг збагнути смаку в зеленому, без цукру, узбецькому чаї, і коли йому подали запарений у великому чайнику чай і пшеничну перепічку, він випив тільки кілька ковтків, щоб попередити спрагу, зате апетитно взявся за перепічку.

Контрастом до узбецької публіки в чорних тюбетейках на головах була похмура вусата постать у сірій пожмаканій кепці й виваляному в соломі брудному піджа-ці.