За ширмою - Сторінка 22

Непевними, хиткими кроками постать повагом посувалась по чайхані, заважаючи парубчакам розносити чайники. Хитаючись і гикаючи, постать спинялась коло кожного столика, безцеремонно розглядала узбецькі обличчя, немов хотіла когось упізнати, і, не знайшовши, незадоволено ворушила вусами й, несхвально хитаючи головою, рушала далі.

Старий узбек насупроти Олександра Івановича востаннє сьорбнув з піали, витер довгою полою чапана піт з обличчя й, давши онучатам долонею знак почекати, вийшов. Лишившись самі, хлоп'ята похнюпились і дико позирали чорними оченятами на Олександра Івановича. У меншого, що був тільки трошки більший за Васю, на стриженій голові було полишене довге, тонке пасмо волосся, і воно чорною китицею стирчало з-під маленької тюбетейки. Поява коло столу похмурого вусатого дядька, від якого здалека ще так неприємно пахло, налякала хлоп'ят, і вони щільно притулились один до одного.

Вусатий не звернув на них ніякої уваги й уже хотів був податись далі, коли це раптом його каламутні очі зупинились на білявому волоссі й світлих очах Олександра Івановича, і довгі вуса п'яного затанцювали від приязної усмішки.

— Ось, слава тобі, Господи! Хоч одного земляка бачу!.. — надміру гучно пролунало по чайхані.

Вусатий дядечко був добре напідпитку й зрадів з нагоди розраяти душу. Не питаючи дозволу, він важко гепнувся на звільненого щойно стільця. Хлоп'ята перелякано відсунулися вбік.

— І де тільки не був, скрізь узбеки по чайханах чаї п'ють, а наші, дурні, роблять... — Вусатий скрушно похитав головою і тяжко зітхнув: — А наші роблять!..

Олександр Іванович насупився. Товариство п'яного дурня, якого, мабуть, спекулятивні комбінації занесли в Узбекистан, дратувало його, до того ж йому нараз стало шкода маленьких узбечат, а надто того малого, що аж прикипів до місця, чекаючи без діда неминучої загибелі.

— Спати! — твердо сказав Олександр Іванович до вусатого. Той непорозуміло закліпав повіками.

— Цебто, як же це? Таж коли розібратися, то що ж виходить: узбеки по чайханах...

— Спати!! — ще рішучіше повторив Олександр Іванович і злегка пристукнув по столі долонею.

Це вплинуло.

— Я звиняюсь! — вусатий рвучко звівся на ноги, і з його обличчя злетіла недавня приязна усмішка. А коли він побачив на колінах Олександра Івановича портфель, він і зовсім збляк, думаючи, що наскочив на якесь начальство.

— Кожний народ, конешно, став поважати себе. Узбеки, приміром, теж... Я звиняюсь! — вусатий гикнув і мерщій подався далі від халепи.

Узбечата почали виявляти ознаки життя — заворушились і вдячно глипнули на Олександра Івановича, що прогнав геть страшного дядька.

— Яман уртак? * ('Яман уртак? (узб.) — Поганий товариш?) — усміхаючись, спитав меншого Олександр Іванович. Малий сором'язливо опустив додолу очі. За нього несміливо прошепотів більшенький:

— Яман...

Та за хвилину діти оббулися. Малий перевів очі на чайника, що його одсунув від себе Олександр Іванович, і засопів. Його почало непокоїти, що таке добро в чайнику марно холоне і може лишитись невикористане. Олександр Іванович піймав цей тужливий погляд темних, як черешні, дитячих очей, налив з чайника обом повні піали й, підморгнувши малому, одломив їм по шматку перепічки. Більший ще якусь хвилину не зважувався, а мале одразу схопило рученятами піалу, і, коли дід їхній повернувся до столу, воно, забувши про все на світі, солодко присмоктувало чай.

Олександр Іванович з журною усмішкою спостерігав дитину. Отак само і його Вася схоплює долоньками горнятко з молоком і, заплющивши очі, дудлить своє улюблене "молоцко". Біла шийка з блакитними жилками, тоненькі ніжки в сандаликах, що безтурботно фецають під столом, і вся ця маленька, така рідна, така дорога, безпорадна істота...

"Ну хіба ж я міг би лишитись без нього?" — з раптовою тривогою, немов щось загрожувало забрати йому дитину, подумав Олександр Іванович.

Нізащо!

І він поспішив з чайхани додому.

XIX

Машин при виїзді з міста, де їх звичайно чекали випадкові пасажири, довго не було, і, щоб збути нудний час, Олександр Іванович дістав з кишені запечатаний конверт, на який і не глянув був, приймаючи його після суперечки від секретарки Гордієнко. Не сподіваючись нічого цікавого, крім чергових приписів та інструкцій, Олександр Іванович повагом розірвав збоку конверт і витягнув зсередини листа з чудною адресою: "УзРСР, Наманган, Облздоров'я, лікареві на периферії Олександрові Івановичу Постоловському". Видати, людина не знала адреси Олександра Івановича, але хотіла знайти його.

"Хто б це міг бути?" — здивувався Олександр Іванович, розгортаючи сторінки, щоб знайти підпис. Розмашисте жіноче письмо і якісь цитати з віршів чи пісень не знати чого раптом збентежили його. Він поквапно забігав очима по сторінках, аж поки внизу останньої сторінки його погляд не впав на слова: "Та і не та Марія Хоменко". Впав і прикипів.

Олександрові Івановичу перехопило дух. Він опустив листа і широко розплющеними очима невидюще дивився перед себе. Таке разюче збіговисько сьогоднішнього передранкового сну і цього несподіваного листа від Марусі! Немов за тисячі кілометрів десь через п'ятнадцять років після останньої зустрічі переяславська Маруся чула, як йому тяжко живеться, вболівала за нього, як колись, і це її турботу якимось способом сприйняла уві сні підсвідомість Олександра Івановича. На кілька хвилин він скам'янів, як сновида, і почуття часу та простору покинуло його. Перед ним уже не в далеких спогадах, а мало що не увіч стояла Маруся Хоменко, та скромна перша дівчина, з якою могло колись статись тихе переяславське щастя, та так чомусь і не сталося...

Він прочнувся і притьмом кинувся читати листа. Там не було ні звертання, ні дати, через те він не одразу знайшов початок.

Не знаю, як тепер звертатись до тебе, бо з того часу, як ти був для мене просто Сашком, стільки води втеклої А згодом, коли б я могла назвати тебе тільки Олександром Івановичем, мені не довелось більше зустрітися з тобою; через те ти лишився в моїй уяві тим Сашком, якого я знала колись у Переяславі. Знала /...

Далі в листі стояло густо закреслене слово, але Олександр Іванович, не напружуючи мислі, догадався, що там могло бути тільки одне: "Любила".

Тому не звертаюсь ніяк: ти сам вибери собі ту форму звертання, яка тобі найбільше заімпонує тепер, а я наперед пристаю на все...

...Нещодавно я була на Всесоюзній нераді передовиків сільського господарства в Москві й випадково зустріла там Петра Кравченка, що, подібно до мене, приїхав на нараду як агроном. Тільки він — від Західної України, а я — з Далекого Сходу, аж з-під Совгавані. Ти пам'ятаєш його? Отой сором'язливий, білявий хлопчина, якого ми дражнили колись у Переяславі "Ой, лихо не Петрусь — лице чорне, білий вус". У нього й досі збереглися зв'яжи з Переяславом; він їздив туди навіть торік. Не бувши сама шість років на батьківщині, я допалась до Петруся, коли ми оглядали Виставку передового досвіду, і цілий вечір не пускала від себе. Ми перегорнули все своє дитинство і юнацтво, згадали переяславських і київських товаришів (я закінчила з ним в один рік Київський сільськогосподарський інститут), згадали, розуміється, і тебе, дарма що ти не нашого пір'я птах. Це від нього я дізналась, що ти лікарюєш в Узбекистані, десь у Наманганській області. Він не міг дати мені твоєї точної адреси, бо й сам нічого певного не знав про тебе; лише від когось у Переяславі він дізнався, що в Наманганську область поїхала два роки тому до тебе твоя мати. (Пам'ятаєш, як колись вона звала мене жартома "невісткою", а я здуру таки серйозно трохи побоювалась її, як своєї майбутньої свекрухи...) Через це не дивуйся з моєї фантастичної адреси на конверті, бо пишу так, як ото співалося колись у комсомольській пісні: "Напиши куда-нибудь ".

Я не знаю, чи дійде цей лист до тебе, чи відгукнешся ти на нього, не знаю навіть, чи варто було писати тобі. Я почуваю тільки, що — мушу.

Я не писала й не могла писати тобі, коли ти вперше виїздив учитись до вузу й не попрощався зі мною; я поготів не могла написати тобі, коли ти якось приїхав до матері на кілька днів і навіть не зайшов до мене. А зараз мушу написати. Чому, для чого? — спитаєш ти, як питаю і я сама себе. Та хіба ж я знаюі От хочеться мені ще з Москви, де я ходила й думала: "Тут же десь і Сашко ходив, коли вчився", написати тобі, а сьогодні особливо кортить поговорити з тобою.

Зараз вечоріє. Кінець квітня. Десь на Переяславщині воює сіють, а тут налетіла після одлиги така пурга, що ні дальніх сопок не видно, ні близьких парників мого радгоспу. Надворі мете, казиться, шаленіє, а я ходоку по кімнаті й співаю. (Недарма мене колись у Переяславі прозвали співучою Марусею). Співаю тої стародавньої пісні, якої навчилась колись від баби і яку не раз жалісно виспівувала, як тебе не стало. Ось навмисне спишу тобі її слова, щоб пригадався тобі наш далекий Переяслав, ті блаженні часи, коли ми наївними підлітками бігали з тобою на Троїцький міст, на Лазанькову леваду, хочу, щоб ти знову почув, як шумить та верба на Броварках, під якою вперше, невміло й боязко, поцілував мене в щоку... Все, все щоб пригадає. Так вчуй отой мій спів через страшну відстань часу й простору, що лежить між нами:

Налетіли сірі гуси На став жирувати, Наїхали чумаченьки В село зимувати.

Жирували сірі гуси, Знялись, полетіли. Зимували чумаченьки, Знялись, поїхали.

"Чом ти мене, моя мамо,

Рано не збудила,

Як отії чумаченьки

З села виїздили?"

Тим я тебе, моя доню,

Рано не збудила,

Що твій чумак вперед пішов,

Щоб ти не тужила... "

Я співаю, і мені здається, що ти справді чуєш мене. Ти ж бо, як ото у вірші Щипачова, — "здесь, на зтой он планете, где, как известно, сходятся nymul" Шкода тільки, що наші шляхи воює ніколи не зійдуться... Навіть бодай би хоч для того, щоб — "зустрітися і знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть... " (Був такий романс колись на слова чи то Олеся, чи то якогось Вороного).

Кілька слів про себе, бо ти, мабуть, ніяк не можеш збагнути — яка нечиста сила занесла мене сюди, аж на край радянської землі. Ти знав мене тільки отою смиренною Марусею, що окила собі в Переяславі й нікуди не рипалась. Мені таки справді здавалось колись, що за Переяславом десь недалеко вже й край світу.