За ширмою - Сторінка 23

Навіть їдучи до Києва вчитись, я мріяла мерщій повернутись назад із добутим знанням, щоб прислужитись тому ж таки Переяславу. Але моє покоління вже зрушило з насиджених місць, і ніяка сила не стримає його по прадідівських закутках у Переяславах та Хоролах. Сверблячка до руху й пізнання жене нас до великих культурних центрів, нас кличуть неосяжні простори Радянського Союзу, нас вабить Арктика й Антарктида, нам скоро тісно й нудно буде на нашій старій планеті, бо нас пориває вже в далекі зоряні світи. Певно ж, і ти подався в Узбекистан не по довгі карбованці, як кажуть на Далекому Сході, а з цікавішою метою. Ти теж зрушив, як і всі ми.

Так ось по дорозі в невідоме я приземлилася в тайговому радгоспі на північ від Совгавані. Хто я і що я? Скажу одверто: через Північний полюс ще не перелетіла, атома не розщепила, навіть яровизації пшениці не вигадала. У мене не ростуть у радгоспі на березах і модринах яблука й груші, як у Мічуріна, — задовольняюсь огірками, редискою і помідорами, та й то з парників. Одне слово, веду безконечну боротьбу з кліматом і тайгою. Чи задовольняє це мене! Безперечно, задовольняє. Адже кожна людина повинна визначити своє місце в житті, знайти ту ділянку, на якій можеш бути корисною іншим. Я знайшла її в агрономії, і це дає мені Грунт у житті, дає радість праці, відчуття по-трібності моєї праці й мене самої для людей. Може, скажеш, — малої Вузькі бажання, невисокі поривання, дрібні ділаї Хай і так. Я звичайна працівниця, а не "виняткова особа", обтяжена талантом і популярністю. То їм, талановитим і вславленим, треба клопотатись про місце в історії, а мені досить і мого скромного місця в нашому сьогодні. А втім, випало й мені "вскочити в історію " з одною "винятковою особою". Мушу признатись, що не тільки жадоба новизни, цікавої праці з засуканими рукавами й невситимого пізнання привели мене сюди. До цього спричинилось і дещо особисте.

Ще коли я була студенткою останнього курсу, мені здалося, що я знову покохала. Я пишу "здалося", бо після мого почуття до тебе я не припускала повторення чогось подібного. (І, мабуть, ніколи не уявляє, як я тебе кохала колись, Сашку) Після того, як моя дівоча гордість була так ображена, коли ти розірвав зі мною без усякої причини, не написавши мені навіть — чому, за що, я довго перебувала в тому стані внутрішньої закляклості, про який влучно сказано в "Євгенії Онєгіні":

ДЛЯ бедной Тани

Все были жребии равны...

I ось зненацька примхлива доля звела мене з одним композитором. Досить гарна зовнішність, гучна слава творця пісні, ім 'я, що раз у раз мелькало на афішах, у газетах та журналах, — ти уявляєш, ж це все вплинуло на недавню провінціалку та ще таку "співучу", як я Він видався мені чарівником, що відслонив для мене завісу в знадний світ мелодій і барв. Я навіть повірила йому, що помагаю творити своїми старовинними піснями, що я для нього — місток до народу, від якого одірвала його столична метушня...

Не криюсь, щось було в моєму зближенні з ним і від запізнілого бажання помститись тобі...

Минув рік, була саме гаряча пора державних іспитів, і я випадково дізналася, що в мого творця є, крім мене, ще "джерела натхнення" (це його власний вислів, яким він намагався виправдати звичайнісіньку розбещеність).

Я хотіла дитини, а мені підсовували грубі гроші на аборт, я прагнула мушки й трошки казки, а мені пропонували розпусту й цинізм. Від моїх переяславських марень не лишилось і сліду...

Я пішла від нього. Може, тому, що я вже зазнала в житті одної "зради99 і в мені виробився імунітет, як кажете ви, лікарі, я, на подив самій собі, легко пережила цю драму. Навіть, незважаючи на все, склала пристойно державні іспити. Мені тільки боляче було за музику й пісню. Я й досі не можу збагнути, як у таких брудних душах родяться такі прекрасні звуки! Чи все ж талант це щось більше й вище за його носія, щось незалежне від якості людини! Мені сумно, коли це так.

Тепер ти розумієш, з якою охотою я взяла призначення на Далекий Схід і поїхала з Києва світ за очі?

Мені хочеться, щоб ти добре зрозумів мене і ні на мить не подумав, ніби я прагну неможливого, силкуюсь повернути те, чому нема вороття. Я знаю, що ти одружений, маєш дитину, і, повір мені, ні в якому разі, найменшою мірою я не хочу будь-коли порушити спокій твоєї родини. Мені просто радісно знати, що ти живеш, "на зтой ты планете...". Моє почуття до тебе зовсім інше. Як у тій пісні, що її колись співала я тобі в Переяславі, не задумуючись над словами:

Будь щасливий із тією, котру ти кохаєш, Л над мене вірнішої на світі не знайдеш. Буду Бога я просити, щоб ти був щасливий, Чи зі мною, чи з другою — повік мені милий.

Далі був підпис і коротке post scriptum: Якщо тобі заманеться коли-небудь написати мені, пиши на таку адресу...

Але адреси Олександр Іванович не прочитав. Він стояв, опустивши листа, і, не мигаючи, дивився перед себе. Уже проїхало пою нього і спинилось неподалеку кілька машин, на які поквапно лізли люди, але він не бачив ні машин, ні людей. Вся його заціпеніла постать була як спаралізована, і тільки губи тихо шепотіли:

— Марусю, Марусю!..

Його повернув до дійсності оклик знайомого шофера зМТС:

— Олександре Івановичу! Докторе! Сідайте, підвезу.

Олександр Іванович стенувся, як уві сні, потер рукою чоло, сховав листа і повагом вліз крізь відчинені дверцята до шоферської кабіни.

Балакучий шофер скаржився, що не дістав у районі якихось запчастин, розповів про смішний випадок на фронті, сказав, що сьогодні приїздив до МТС другий секретар райкому, розпікав за щось директора і погрожував строгачем. Олександр Іванович мовчки кивав головою, удаючи, ніби він чує все, аби тільки шофер не змушував його говорити. Лист від Марусі так збентежив його, розворушив нараз стільки спогадів і думок, що Олександр Іванович не міг далі самостійно мислити. Думки самі, поза його волею, виринали й зникали, а він тільки споглядав їх. Ось промайнув перед ним цинік композитор, якого він ніколи не знав, і поруч композитора стоїть не Маруся, а Ніна з палітрою і пензлями. "Цілком відповідна пара", — зауважив сам собі, як сторонній, Олександр Іванович без іронії і без ревнощів. Ось перед ним замиготіли, як із старого фільму, кілька затемнених кадрів, — його виїзд із Переяслава в Москву, і десь поза екраном чути тужливий голос Марусі:

Чом ти мене, моя мамо, Рано не збудила, Як отії чумаченьки З села виїздили?

Якийсь голос для чогось назвав Олександрові Івановичу Нехлюдова з "Воскресіння" Толстого і Катюшу Маслову, і Олександр Іванович кволо заперечує: "Нічого спільного, ніякий я не Нехлюдов, і Маруся зовсім не подібна на Катюшу..." Але його не слухають і дорікають: "Кинути таку хорошу дівчину! Проміняти зозулю на яструба!.." І Олександрові Івановичу нема чим заперечити. А голос не вгамовується, лізе в саму душу: "Маруся і в ролі мачухи була б для твого Васі в сто разів краща за Ніну-матір..." Олександр Іванович не тільки не сперечається більше, він уже погоджується, навіть робить логічний висновок: "Тоді чого ж вагатись? Навіщо далі мучити самого себе? Сьогодні ж написати листа, порозумітися, екстрено взяти відпустку й поїхати до неї... І враз розв'яжеться все: буде виправлена давня кривда Марусі, і кінчиться нікому не потрібна тягуча безвихідь з Ніною..." Але Олександрові Івановичу чуються сумні Ма-русині слова: "Моє почуття до тебе зовсім інше... найменшою мірою я не хочу порушити спокій твоєї родини..." І в цю мить розлючена Ніна тягне кудись від нього Васю, а хлоп'ятко пручається, простягає до батька рученята й кричить: "Тату! Татку мій! Я хочу з тобою..."

Олександр Іванович увесь здригнув, аж шофер здивовано повернув до нього голову:

— Ви, здається, і самі захворіли? Чи не малярія часом? У мене була позаторік, теж отак трусило.

— Ні, я просто дуже стомився, — тихо відповів Олександр Іванович, справді почуваючи страшенну втому.

Він узяв знову Марусиного листа, журно подивився востаннє на розмашисті рядки і, повернувшись до відчиненого вікна, поволі став рвати. Ще раз подивився на клаптики паперу, стиснув їх у кулаці і висунув далеко у вікно руку. Якусь хвилину кулак лишався затиснугий, потім пальці поволі розімкнулися, і струмина вітру підхопила білі клаптики й понесла їх далеко від траси. Олександр Іванович тихо зітхнув: "Хай думає, що лист не дійшов до мене. А тепер — швидше б повернутись додому й заснути. Спати й думати про Марусю..."

XX

Але вдома йому не довелось спочити.

Ще здалека він побачив коло лікарняної брами двох прив'язаних до дерева заїжджених коней і подумав: "Це по мене. Як не до речі!.."

Йому хотілося зараз відпочити на канапці, побавитись з Васею, нарешті, треба ж колись добре оглянути матір, а назустріч йому вже підвівся з землі парубок у військовій гімнастерці. Олександр Іванович знав його, бо навесні лікував від туберкульозного лімфаденіту. Він був з віддаленого колгоспу "Комінтерн", і Олександр Іванович сумно прикинув у думці, що виклик забере принаймні зо три години. "Послати хіба Таскіру? А в разі чого, можна буде навідатись до хворого й завтра..." — міркував Олександр Іванович, добираючи способу лишитися вдома, та парубок уже підійшов до нього.

— Докторе! Рахівникова жінка дуже кричить. Парубок нещодавно демобілізувався через хворобу з

армії і вмів говорити по-російському. —Хвора?

— Дитину родить.

Олександр Іванович насторожився: якщо узбек-дех-кан викликає лікаря на пологи, значить, справа кепська.

— Породила вже?

— Не може породити... Рахівник дуже просить — зроби, докторе, щоб вона породила.

Олександрові Івановичу стало ясно, що треба їхати саме йому. Щоправда, рахівник, як культурна людина, може, просто хоче, щоб його жінці була дана кваліфікована допомога, і, власне, там ніякої патології нема. Проте всім відомо, що на сто марних викликів, де могла б упоратись і сама фельдшериця або обійшлося б навіть без неї, один випадок може трапитись такий, коли треба негайної лікарської допомоги, коли йдеться про життя або смерть людини.

І Олександр Іванович більше вже не вагався.

— Зараз їдемо. Почекай, — сказав він парубкові й поспішив до брами.

У дворі вже вартувала Жучка. Вона ступила кілька кроків назустріч Олександрові Івановичу, привітно помахала хвостом і, прихиляючи сором'язливо до землі голову, провела його до дверей.

З приміщення біг Вася сповістити батькові новину:

— Татку! До нас косі прийшли...

Олександр Іванович підхопив сина на руки, поцілував у чоло й міцно притиснув до своєї щоки.