За ширмою - Сторінка 24

Малий охопив рученятами його шию і, зазираючи батькові в вічі, допитувався:

— Ти поїдеш? На косі поїдеш?

Ніна Олександрівна малювала вугіллям новий ескіз на полотні. Почувши кроки чоловіка, вона вийшла з-за мольберта. Олександра Івановича вона зустріла так, немовби між ними нічого не сталося минулої ночі.

— Ах, яка неприємність — тебе знову викликають, Сашуню!.. Може, перше поїси, відпочинеш або поїдеш завтра? — заклопоталась вона стурбовано.

— Треба зараз їхати, — сумно відповів Олександр Іванович, ще раз поцілував Васю в щоку й обережно опустив на підлогу.

— Як мати? — спитав він, аби щось сказати до дружини.

— Нічого, відпочиває зараз... Та ти поїж хоч трохи! Я зараз принесу...

Олександр Іванович заперечливо мотнув головою:

— Ніколи.

— Хіба ти послухаєш коли!.. — тихо зітхнула Ніна Олександрівна.

— Покатай мене на косі! Покатай, татку!.. — ніжно просив Вася, аж схилив набік голівку.

— Потім, синочку, потім.

Олександр Іванович похапливо погладив Васю по голові й, щоб не піддаватися спокусі затриматися ще трохи з сином, мерщій побіг до амбулаторії по акушерську сакву.

Олександр Іванович не мав ні хисту, ні нахилу їздити верхи, але тут, в Узбекистані, де колгоспи ще не могли запропонувати лікареві вигіднішого транспорту, йому не раз уже доводилось сідати на коня. Не їхати ж до хворого на гарбі цілий день, скарлючившись, як мавпа в клітці!.. Щоб мчати верхи, мов на крилах, як то наснилось йому уві сні, було ще далеко, та принаймні він не хапався вже рукою за сідло, коли кінь починав бігти, а сяк-так навчився підстрибувати на стременах у такт коневі. Проте коли вони рушили риссю через кишлак, парубок, що їхав з чемності позаду, не міг стримати здивованої усмішки, дивлячись, як лікар кривобоко теліпається на сідлі. Йому не вкладалося в голові, як то, вміючи лікувати людей, не вміти добре їздити на звичайному коні?..

Коло мусульманського цвинтаря, що одною стороною розкинувся неподалеку дороги, кінь під Олександром Івановичем стишив ходу, скоса зиркаючи на низькі надгробки. Ці маленькі кам'яні стовпці, опуклі вгорі, посхилялися в різні сторони, і здавалося, що то скам'янілі голови мерців у чалмах видираються з осоружної їм землі, а між ними де-не-де, як жарини, доцвітали дикі червоні тюльпани.

На Олександра Івановича вигляд цвинтарів завжди наганяв тугу, і він, щоб поминути швидше це місце акумульованої печалі, смиконув коня. Кінь шарахнувся злякано вбік. Та коли парубок позаду коротко свиснув і крикнув на нього по-узбецькому, кінь одразу заспокоївся й побіг риссю, не звертаючи більше уваги на останні поодинокі могилки.

Обабіч дороги простяглися бавовникові плантації. Припорошені дорожньою курявою кущі бавовнику подекуди починали вже квітнути, і жовті простенькі квіти, як метелики, мигтіли між листям.

То тут, то там між рівними рядами кущів видно було зігнуті спини дехканів. Вони розрівнювали рівчаки, що заливались водою, виполювали бур'ян і нищили шкідників. Віддалік, сховавшись до половини в зелені бавовнику, попихкував трактор.

Ця сірувата земля, така мертва коло цвинтаря, тут, зрошена ариковою водою, буйно родила. Але з ранньої весни й до пізньої осені вона щодня потребувала впертої праці людей і машин. Навіть узимку, якщо зима випадала без снігу, на полях точилась робота — то прокопували нові арики й чистили старі. Нині заходила гаряча пора, і всі люди були на роботі. Геть до самого кінця дорога, аж поки не під'їхали до кишлаку, де був колгосп "Комінтерн", ніхто не трапився їм на путі.

Поки Олександр Іванович обтрушувався, парубок, узявши в одну руку повіддя обох коней, другою міцно грюкав у хвіртку з віконечком.

— Ібрагіме! Ге, Ібрагіме! — гукав він у двір.

— Там що — зачинено чи собака злий? — спитав Олександр Іванович, якому вже не терпілося скоріше оглянути породіллю.

— Собаки нема... В кибитці є жінка, — відповів неохоче парубок і знову енергійно застукав у хвіртку: — Ге, Ібрагіме!..

— Так чого ж ми стоїмо? — здивувався Олександр Іванович. — Веди!

— Не можна: закон такий. Треба, щоб сам господар провів.

Тим часом хвіртка рипнула, і перед ними з'явився стрункий, вродливий чоловік у гарному, підперезаному хусткою чапані й чемно запросив заходити. Це і був господар, колгоспний рахівник. Його немолоде вже лице привітно всміхалося. Ані страху, ані тривоги не вчитав у ньому Олександр Іванович і подумав, що все закінчилося добре й без нього.

— Породила? — спитав він, вітаючись. Обличчя господаря потьмарніло.

— Ні. Тяжко мучиться...

Олександр Іванович поспішив до кибитки.

У третій, дальній, кімнаті голосно стогнала жінка. Хоч коло стіни й стояло чисте застелене ліжко, проте жінка сиділа навпочіпки на підлозі, а коло неї так само навпочіпки поралась маленька зморщена бабця. Тільки-но лікар зайшов до покою, бабця метко підвелась і, затуляючи перед чужим чоловіком рукою лице, як мишка, тихо шаснула геть. Стрункий господар нерішуче спинився на порозі, не насмілюючись зайти до кімнати. Породілля відкинула голову і з нестерпного болю ламала пальці на руках. Коли лікар, натягаючи на себе білий халат, звелів їй перейти на ліжко, вона неохоче, спроквола скорилася.

Олександр Іванович відслонив сорочку і, глянувши на витягнуту впоперек опуклість живота, потемнів на виду.

— Поперечне становище?!

Він зосереджено обмацав з боків опуклість і з кожним дотиком своїх пучок до напнутої шкіри живота стверджував тяжкий здогад.

Зітхнувши, він почав приставляти в різних місцях живота дерев'яну пащу гінекологічного стетоскопа і трохи вище від випнутого пупка почув приглушене калатання дитячого серця. "Дитина ще жива, — промовив він сам до себе, — але становище її таки, видимо, поперечне..."

— Води одійшли? — спитав він, не обертаючись, чоловіка.

— Су? * — не зрозумів гаразд чоловік і шмигнув надвір питатись парубка за перекладача. Та коли Олександр Іванович відійшов від ліжка й, натягуючи на руку тонку гумову рукавичку, випадково глянув додолу — вогка, нещодавно витерта пляма на підлозі, де перше сиділа жінка, сказала йому все. Води одійшли... В цьому стані породілля сама не може породити...

Такого випадку ще не траплялося в його практиці. Коли він був студентом, йому випало одного разу бачити в клініці пологи з поперечним становищем дитини, але там вагітну ще заздалегідь було покладено до стаціонару, все було напоготові, і лікар-акушер, розірвавши вчасно плідний міхур з водами, під глибоким наркозом породіллі вправно повернув немовля на ніжку й за кілька хвилин, як штукар, продемонстрував перед практикантами-студентами легко народжену далі дитину... Але то було в клінічних умовах, а тут...

* С у (узб.) — вода.

"А я ще хотів Таскіру послати!..." — промайнуло йому пізнім докором, і він почав швидко протирати спиртом тонку, лискучу рукавичку.

З порога тихо озвався господар-рахівник:

— Кип'яченої води? Є кип'ячена вода.

— Котрі пологи? — замість відповіді спитав Олександр Іванович, нахиляючись до породіллі.

— П'яті, — сказав з порога господар.

І це підпирало діагаоз: поперечне становище дитини буває здебільшого в багатоплідних жінок. А коли він приступив до внутрішнього обслідування і його пучки натрапили одразу ж — уже в піхвах — на крихітну, слизьку долоню випалої з уразу дитячої ручки, для нього вже не лишилось ніякого сумніву...

Становище було дуже загрозливе... Над життям матері і її ненародженої дитини зависла страшна небезпека. Треба було діяти. Олександр Іванович одвернувся до дверей.

— Коли?.. — Йому забракло слів, і він нервово показав рукою на широку пляму долі. — Оце, оце — коли?

Господар притьмом зник кудись і за хвилину кричав на бігу з другої кімнати:

— Одна година... — І з порога повторив тихо: — Десь годину тому...

Олександр Іванович насупився. Води одійшли годину тому. Та чи ж годину? А може, й більше?.. Так чи так, випадок треба розцінювати як задавнений. Рада одна: або кесарів розтин у лікарні, або самому зважитись повернути плід на ніжку. Та це був би ризик. Великий ризик! Укорочені від довгих марних переймів, донікуди витончені по боках, кволі стінки уразу можуть не витримати нового тиску під час такого крутого повороту плоду. Тоді — розрив уразу, страшна кровотеча, ехіїїю *, смерть...

Олександр Іванович на мить уявив собі кисле обличчя районного акушера-гінеколога Гринкевича, його високо підведені над окулярами брови й тягучий голос: "Знаєте, колего, е-е-е... Я б на вашому місці не йшов на такий ризик. Така патологія, тим більше, е-е-е, в умовах кибитки!.. Навіщо вам зайва смертність у звітах! Направили б її до нас — і з пліч вагу геть..."

"Exitus (лат.) — кінець.

"Справді, — стрепенувся Олександр Іванович, — направлю її до лікарні. Лікар сільської дільниці не повинен брати на себе відповідальності, коли наявно має таку ускладнену патологію. Навіщо важити своєю репутацією, підставляти своє ім'я під шушукання позаочі заздрісних колег, що шгатітимугь: "Поліз не в свою царину, са-мовпевнений верхогляд, і угробив жінку, а в лікарні її врятувала б кваліфікована акушерська допомога!.." До того ж, — похопився він, — нема при собі й наркозу, який конче радять застосовувати авторитети, коли йдеться про таку маніпуляцію".

Олександр Іванович повернувся до господаря, щоб сказати йому свій висновок і порадити мерщій шукати автомашину. Та коли він глянув на його обличчя, він запнувся на слові. Стільки тривоги й тріпотливої віри в нього, лікаря, в лікаря, який кінець кінцем врятує його бідну жінку, було в напруженому погляді тих чорних очей господаря, спрямованих на нього, що тільки тепер Олександр Іванович зрозумів: та усмішка на обличчі господаря, коли він запрошував до приміщення, була лиш силувана узбецька чемність, яку над усе ставить звичай гостинності. І знову Олександр Іванович завагався. Шукати автомашину! Де її знайдуть у цю пору, коли всі машини на роботі? Та й чи є в таку пізню годину в лікарні Гринкевич? А може, доведеться шукати ще й його... А час іде — і небезпека зростає. Мине ще година, півтори, і розрив стане неминучий...

Нова потужна хвиля переймів підкинула жінку на ліжку. Вона несамовито скрикнула й простягла, волаючи, до лікаря руки.

І Олександр Іванович зважився.

— Теплої води! Мила! Швидко!.. Покласти породіллю впоперек ліжка!..