За ширмою - Сторінка 25

Підтримуйте їй плечі й голову! — суворо кидав він накази, як командир під час штурму, очманілому господареві й маленькій бабці, що знову виринула в кімнаті.

Олександр Іванович ще раз нашвидку помацав випертий вгору жіночий живіт, шепочучи сам до себе:

— Позиція друга, передня... Нижній сегмент уразу, здається, ще не дуже розтягнутий... Все! Ризикуємо!

Він густо змастив йодом оголену по лікоть руку й глибоко увібрав у груди повітря.

На хвилину породілля замовкла і в кімнаті стало напружено тихо.

Обережно просуваючи вздовж випалої дитячої ручки свої зведені докупи пальці, він намацав плече, далі огруддя і спинився. Штовхнув злегка двома пучками слизьке тільце, і воно подалось назад. "Рухливість плоду ще не зовсім втрачено, — задоволено подумав він і посунув пальці далі. Жінка застогнала. Під пучками Олександра Івановича ритмічно запульсувала пуповина.

"Є пульсація! Дитина жива! Сміливіш, Олександре!.."

Жінка бентежно заворушилась і, вигинаючись від болю, закричала.

Намагаючись не чути того нестямного крику, що потрясав, здавалось, усе приміщення, він прудко дістався до крихітної стопи й ухопив її в суглобі середнім і вказівним пальцями. Тепер — усе на терези! Або рятунок, або... Він передихнув і підвів голову. Просто на нього був устромлений кричущий погляд вирячених очей. Породілля з жахом дивилась на лікаря, — в його руках коливались її життя і смерть.

— Потерпи! Поґерпи трохи! — лагідно проказав він до неї і — потягнув далі ніжку.

Нелюдський крик перетнув повітря. Обличчя господаря пополотніло. Поруч нього дрібно тряслася бабця. Дихання Олександрові Івановичу спинилось. "Розрив?.. Ні, рука в уразі не відчуває цього. Просто — великий біль. Без наркозу ж бо!.. Так не барись же! Мерщій!" І вже не зважаючи на крики й шамотню, він рішучіш потягнув ніжку, воднораз підштовхуючи зовнішньою рукою догори тверду опуклість живота. Гострим поглядом він пробіг нерівною поверхнею випнутого черева, шукаючи в його конфігурації грізного обрису пісочного годинника, цієї зовнішньої ознаки розриву уразу. Та ні, опуклість на животі набирає нормального подовжнього вигляду. Розриву нема! Ще трохи і...

Він глянув на спотворене мукою лице породіллі й ніжно прошепотів:

— Ще трохи! Ще трохи, голубонько!..

Його рука з блідою дитячою стопою вже вилізла назовні. І ось слизька, як у жабеняти, ніжка висунулась до коліна...

— Зараз, зараз, голубонько! Ну, ще трошки... — промовляв він по-російськи, забувши, що узбечка не розуміє його. Та великий інстинкт життя перекладав їй лікареві слова, і вона почала розуміти, що смерть уже від-ступається від неї. Звівшись на ліктях і затискаючи в кулані зібгане простирадло, вона пильно дивиться на лікареві вуста й точно виконує його накази:

— Не дихай! Напружся! Ще трохи... Дужче!.. Пролунав останній кволий крик, і верхи на руці

Олександра Івановича сидить крихітне синє тільце, безвладно звісивши набік голівку... Асфіксія *. Синя асфіксія!

Олександр Іванович часто ляскає по дитячих сіднич-ках, шукаючи очима шприц на столі. Та шприца вже не треба: в кімнаті чується раптом тоненький плач...

Господар широко розплющує очі, не ймучи віри, що вже все гаразд. Породілля з одкритим ротом уважно прислухається до нових звуків у кімнаті, і бліде обличчя її поволі займається ясною усмішкою. Кричить — значить живий! Тепер уже живий!.. І навіть перелякана баб-ця-мишка починає щось клопотатись, вдячно поглядаючи на "орис-доктора", що врятував її невістку, і вже не затуляється від нього рукою.

Олександр Іванович, закінчивши поратись з пуповиною, передав бабці малого крикуна й весело підморгнув до все ще нерухомого господаря:

— Бала! **

— Яхші бала! *** — прошепотіла, виносячи дитину, бабця, і господар радісно заметушився.

Витираючи рукавом халата піт з чола, Олександр Іванович важко присів на стільця. Його обпала нараз така втома, що не хотілося ні скидати халата, ні навіть мити забруднених, липких рук. Лиш — пити. Він стиха попросив води, і господар з бабцею кинулись подавати йому горнятко, збанок з довгою тонкою шиєю і мідну миску.

'Асфіксія (мед.) — ядуха.

'Бала (узб.) — хлопчик.

* Я х ш і бала (узб.) — хороший хлопчик.

Олександр Іванович спрагло ковтав несмачну арикову воду, коли це жінка в ліжку тихо застогнала. Він передав бабці горнятко й підійшов до ліжка. Жінка зціпила зуби, мотнула розпатланою головою і раптом полегшено зітхнула. На закривавленій постелі блакитно-сірою брилою лежала щойно народжена плацента.

Пересилюючи втому, Олександр Іванович уважно оглянув лискучу поверхню плаценти й, задоволено констатуючи відсутність аномалії, перейшов до жінки.

І тут тепер усе гаразд: кровотеча невелика, як і належиться їй бути після пологів, пульс задовільний, доброго наповнення, температура — 37,2 — цілком допустима, та ще після тяжких болів...

Він востаннє подивився їй в лице, щоб на прощання сказати якесь бадьоре слово, і зустрівся з її благальним поглядом, що мовчки кликав до себе. Він спочатку не зрозумів і нахилився спитати, що болить. Та жінка стомлено усміхнулась і ледве чутно промовила:

— Рахмет... *

Олександр Іванович кивнув їй, і очі йому стали ніби трохи вологі. І знову спливло в пам'яті тургенєвське: "Життя не пустощі і не розвага; життя навіть не насолода; життя — то важкий труд...", і десь здалека йому почувся співучий голос Марусі: "Чи зі мною, чи з другою — повік мені милий..." Він вдячно усміхнувся до потемнілого неба, що прозирнуло у маленьке віконце кибитки, і став стягати з рук гумові рукавички.

З другої кімнати доносились м'які кроки по кошмі й притишені чоловічі голоси. Коли Олександр Іванович скинув халат, вимив руки й зібрав у сакву своє медичне начиння, веселий уже господар широким жестом руки запросив його до вечері. Олександрові Івановичу хотілось скоріш дістатися додому, та й жирний узбецький плов не смакував йому, але, щоб не образити господаря, він лишився.

В другій кімнаті на килимі сиділо по-турецькому навколо низенького столика четверо дехканів. До них приєднався і Олександр Іванович, незграбно вмощуючись і собі по-турецькому на килимі.

* Р а х м е т (узб.) — дякую.

Слугував сам господар. Він легко, як на свої роки, бігав до третьої кімнати, приносячи звідти то тарілку з смаженою бараниною, то велику тацю з рисом. Але насамперед він приніс знайомий уже Олександрові Івано-

вичу збанок з водою і мідницю. Через плече в нього був повішений рушник. Він по черзі, почавши з старого діда з білою ріденькою бородою, ставив перед кожним миску й поливав на руки воду. Він не обминув цією процедурою і лікаря, дарма що той допіру старанно вимив у сусідній кімнаті свої руки, але так годиться за звичаєм. Коли церемонію обмивання було закінчено й подано на стіл страву, господар сів у коло, а верховодити взявся дід. Він добув з-за пояса кривого ножа й урочисто порізав на шматки м'ясо по числу присутніх. Після цього він поважно роздав кожному великі масні порції і поправив на голові тюбетейку. Лікареві він подав з пошани першому, а господар дістав своє останнім. Дід загребнув з таці рукою жменю рису, пристукнув по ній долонею і так само урочисто, мовби творив якесь святе діло, звільна запрацював беззубими щелепами. За ним почали їсти й інші. Лікареві як "орисові" подали металеву ложку, й Олександр Іванович про око з'їв трохи рису, утримуючись від баранини. Всі їли мовчки, лиш зрідка обмінюючись короткими хвальними зауваженнями на адресу ні з чим не зрівнянного плову. І за весь час у кімнаті не з'явилось ні однієї жінки; навіть не прошмигнула в своїх справах клопітна бабця-мишка.

* І с а-і б н-М а р і а м (араб.) — tcyc син Марії, tcyc Христос.

Коли дід, задовольнивши шлунок, поклав руки на стегна, тоді від плову одпали й інші. Поки прибиралось на столі, дід, облизуючи язиком масні губи, з неприхованою цікавістю розглядав лікаря. Це був господарів тесть, батько породіллі. Сам він ще ніколи не бував у докторхоні. Нема чого туди правовірним ходити! Коли тебе валить з ніг безгак або нападе ще якась напасть, на те є мулла, що завжди зарадить хворій людині; а як буде воля Аллаха, — помреш і вдома, і в докторхоні. Не добре то діло вдаватись до докторів, а тим більше до невірних орисів, що їдять свинину й відцуралися навіть свого Іси-ібн-Маріам!.. * І сьогодні, коли він почув про нещастя з Дочкою, він радив Ібрагімові запросити муллу, але Ібра-гім, що сам десь набрався вже того невірного духу, волів лікаря. І старий не міг нічого вдіяти: дочка — одкраяний шматок, і Ібрагім, що взяв її собі за жінку, — господар їй.

Коли приїхав орис-доктор, старий сидів у зятевому дворі, тривожно прислухаючись до стогону й волання своєї дочки. Вона породила Ібрагімові чотирьох дітей і не знала такої муки... Ні, далебі, зле зробив Ібрагім, споганивши її останні хвилини на землі присутністю ориса!.. Волю всемогутнього Аллаха не годна одвернути квола людська рука...

Але орис-доктор одвернув. Подумати тільки — він врятував доньці життя, коли на її чоло вже лягла тінь смерті!..

І тепер, розглядаючи лікаря, старий не міг зійти з дива: чому Аллах згодився дати цій молодій людині таку силу?.. Щоправда, доктор на вигляд не лиха людина, та все ж він належав до невірних, що їм сам шайтан був за спільника!..

Коли господар одніс недоїдки м'яса й рештки рису до першої кімнати частувати жінок, а відтіля приніс чай, старий з чемності спитав доктора, чи є на його батьківщині виноград. Діставши відповідь, що подекуди росте, він кивнув головою і підніс до витягнутих губ піалу.

Всі взялися за чай, тільки господар раз у раз бігав до першої кімнати, подаючи сушений урюк, інжир, і навіть приніс наостаннє торішню диню. Все те він ставив ближче до лікаря, підкреслюючи тим, що лікар сьогодні тут перший гість.

Олександр Іванович давно вже почував незручність у попереку, від незвичного способу сидіти по-турецьки терпли ноги, і він почав міркувати, як би це, не ламаючи чемності, мерщій збутись цього забарного частування. Він з'їв скибку твердошкірої, як гарбуз, дині й, подякувавши господареві та перепросивши, що мусить поспішати, з приємністю звівся на ноги. За ним одразу підвівся і його сусіда молодик, що досі мовчки, з великим апетитом, уминав усе, що подавали на стіл.