За ширмою - Сторінка 26

Як виявилось, це був шофер колгоспної машини, спеціально запрошений на плов, щоб потім одвезти лікаря додому.

Йдучи надвір через першу кімнату, Олександр Іванович побачив у кутку жінок. У сутінках вони стоячки їли й про щось пошепки розмовляли між собою. Побачивши лікаря, вони припинили їсти й для годиться повернулись до нього спинами. Сумний вигляд жінок, мовби загнаних у кут, де вони доїдали рештки вечері, темною хмаринкою пройшов Олександрові Івановичу через добрий настрій після вдало виконаного обов'язку...

Господар провів його аж на вулицю, раз у раз притискуючи до грудей долоні й без кінця повторюючи: "Рах-мет! Рахмет, доктор!" Він підхопив Олександра Івановича під лікоть, помагаючи йому залізти до кабіни, шанобливо вклонився і ще раз притиснув долоні до грудей.

Машина рушила, і за двадцять хвилин Олександр Іванович під'їздив до лікарняної брами.

XXI

Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна Олександрівна з нудьги перегортала давні номери "Крокодила". Почувши, що рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на чоловіка. За цю добу він якось зів'яв і помітно спав на виду. "Можливо, — подумала вона, — я дещо й передозувала вчора..."

Говорячи з чоловіком, вона звикла — вдало чи невдало — вживати медичних термінів, і в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці терміни лізли їй у голову: "Реакція наявна", — констатувала сама собі Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича, що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які допомагали в таких випадках раніше, — зараз небезпечні. Краще побільше валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б терпкий присмак їхньої нічної розмови.

— І, мабуть же, марно проїздився? Нічого особливого й не було? — спитала вона, вдало додаючи до свого голосу інтонації жалю і співчуття.

— Ні, тяжкі пологи. Поперечне становище... — тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на вішалці вільного гачка повісити кепку.

— В узбеків усе — не слава Богу! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! — і Ніна Олександрівна зітхнула. — Одначе соловей піснями не буде ситий, — похопилась вона і встала з стільця.

— Та я, власне, вечеряв уже...

Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло.

— Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! — І вона швидко пішла на кухню.

Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження, — ніби не до своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести себе далі...

В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине "горосю-бобосю"? І ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові Івановичу давнє відчуття свого дому.

Коли Ніна Олександрівна принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі, виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй сім'ї.

— Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні фаршировані помідори, — сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій страві.

Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович, заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.

Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть, завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і, спираючись ліктями на стіл, уважно слухала.

— А він росіянин чи узбек? — поцікавилась вона.

— З прізвища видати — узбек: Ходжаєв.

— Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!

— Навпаки. Ахметджанов — тільки фельдшер, а це — хірург. І, кажуть, хороший. Навіть ставши завом, не кидає практики. В обласній лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції.

— Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю!

— Ну чому ж? — заперечив Олександр Іванович. — Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи...

— Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...

— Що ти, що ти! — перебив її Олександр Іванович, силкуючись не втратити такту. — Ти мислиш, — м'яко сказав він, — як один автор старої книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: "У Китаї вся людність — китайці, і навіть імператор — теж китаєць!" Бачиш, Ніно, тобі треба...

— Треба реально, а не з книг і газет дивитись на речі! — перебила із захватом Ніна Олександрівна. — Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника — ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров'я? Та ні в якому разі!.. Це просто не личить їм.

"Безглуздя!" — хотів сказати Олександр Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав:

— Це, Ніно, наївно.

Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.

— Бр-р, як неприємно виє! — мерзлякувато, мов від холоду, здригнула плечима Ніна Олександрівна. — Аж моторошно якось... І навіщо тримають у дворі цю потвору!

Олександр Іванович встав з-за столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття, пошепки промовила:

— Це, здається, щось недобре віщує...

— Пусте! — сказав Олександр Іванович, якому, проте, ставало теж недобре на душі від того розпачливого собачого плачу, і, щоб розвіяти це гнітюче враження, неначе справді передчуття чогось лихого, що чимраз дужче заповнювало кімнату, він удавано засміявся.

— На приїзд Ходжаєва виє. Влетить мені від нього за якусь дурницю по саму зав'язку!

Та це не заспокоїло Ніни Олександрівни. Вона сумнівно похитала головою і голосно спитала до другої кімнати, де спала свекруха:

— Що це означає, Одарко Пилипівно, коли собака так виє?

Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо одразу ж відповіла:

— Це на нещастя — пожар або смерть чиюсь...

— От бачиш! — сказала, повернувшись до чоловіка, Ніна Олександрівна, цілком погоджуючись цього разу з свекрухою.

— Мені страшно, Сашуню... — прошепотіла вона, боязко тулячись до чоловіка.

— Дурні забобони! — навмисне голосно сказав Олександр Іванович, щоб порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене безвихідної туги собаче виття й шкребло по душі.

— Я прожену її зараз! — і він широкими кроками вийшов з кімнати.

Серед двору, жалібно підібгавши хвоста й уся скулившись, немовби її трясла трясця, стояла боком до Олександра Івановича Жучка й вила на місяць.

— Іди геть, Жучко! Я т-тобі!..

Олександр Іванович нахилився до землі, мов беручи ломаку, але Жучка не рушила. Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Івановича морду. В місячному світлі Олександр Іванович добре бачив усю її скорботно зігнуту статуру, і йому здалося, що в єдийому оці собаки ятриться така глибока, майже людська печаль, що йому аж защеміло серце і холодок пробіг поза спиною.

Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий бік, немов без надії хотіла ще раз спробувати знайти в свіжому, нічному повітрі щось назавжди втрачене, потім одвернулась і тихо подалась геть.

За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, і Олександр Іванович знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала й скаржилась до неба на якесь своє невтішне собаче горе...

XXII

Прийом в амбулаторії кінчався. Останнім увійшов колгоспний міраб * з своїм дванадцятирічним сином. Міраб обережно причинив за собою двері і з пошаною вклонився.

— Селям алейкум, доктор!

— Алейкум селям, — відповів Олександр Іванович і насупився.

Вже другий місяць міраб набрида йому з своїм сином, в якого об'єктивно, крім недокрів'я після рецидиву малярії, нічого немає. Але хлопець забрав собі в голову, що, коли він, пасучи худобу на березі Карадар'ї, заснув, йому в рот заповзла змія. Вона пролізла йому до черева й там уподобала собі місце. І ось хлопцеві нема від неї життя. Саме з того дня, запевняє батько-міраб, хлопець почав марніти й занепадати.

* Міраб іузб.) — спеціальна посада в колгоспах Узбекистану —керівник, що регулює розподіл арикової води на плантаціях, ланах і городах.

І справді, — кожного разу, як хлопець приходив з батьком до амбулаторії, вигляд йому ставав чимраз гірший. Хлопець майже нічого не їв, і ніякі ліки, всі ті препарати арсену й заліза, що їх приписував йому Олександр Іванович, не допомагали. "Бо ж таки хлопець, — каже батько, — не хворий, йому нічого не болить, от тільки змія, Що розташувалася в його череві, ссе хлопчину й не дає спокою... Чи не можна її якось виманити відтіля або вбити б?.."

Довго й наполегливо переконував Олександр Іванович батька з сином, що це — омана, такого не може бути й ніякої змії в череві нема, але все було дарма.