За ширмою - Сторінка 33

І вона тільки слухала, як співала її душа...

Поруч воза бігла, висолопивши язика, Жучка. Страшні небезпеки чигали на неї і по кишлаках, де вони проїздили, — від чужої собачні та хлопчисьок, і на шляху, де раз у раз шугали повз неї стрімкі машини, забиваючи їй дух гидким смородом бензину.

Але Жучка на те не вважала. Вся її увага була зосереджена на возі, де сиділа стара, і вона дбала тільки, щоб не відстати від задніх коліс. Коли стара повертала голову вбік до бавовникових плантацій і вуличних стін узбецьких кибиток, Жучка підіймала хвоста, щоб змахнути ним і тим способом сказати старій: "Я туг! О, я тут! Я до кінця буду з тобою, до кінця!.."

Жучка відчувала, що золотий вік її життя кінчився. Але вона не думала, що там буде далі, що її жде попереду, вона знала тільки, що її місце — коло старої. І вона бігла поряд задніх коліс, віддано позираючи на стару, а її

каправе око казало: "їдь, їдь, коли це треба, тільки — живи! Живи для свого сина, для малого сина твого сина, ну і для мене трошки!.. Може, твоя смерть, яку я пильнувала щоночі, лишилась тепер там, у лікарняному дворі, то не вертайся назад. Нічого не лишили ми з тобою там, крім гірких спогадів!.. А якщо тобі та твоя далека земля дасть видужання, — їдь туди і покинь усе. Тяжко мені буде без тебе, та я не дорікну тобі, я лишуся сама, аби лиш ти жила! Хоч би де ти була, аби була! Була здорова і жива!.."

Коли стара, мов учувши той голос змордованої любов'ю і відданістю собачої душі, глянула, нарешті, на Жучку, серце їй болісно защеміло, аж на мить вона заплющила очі.

— Що з тобою, Жучко, буде без мене?..

Жучка бадьоро замахала хвостом і лизнула язиком повітря: "Нічого! Нічого! Тільки видужуй! Живи!.."

І стара вперше за сьогоднішній день з тугою пожаліла, що вже вийшла сила з її рук і вже не годувати їй Жучку курячими потрухами...

Недалеко від районного центру їм зустрілася нарешті машина швидкої допомоги, що на четвертій швидкості мчала по них до їхнього кишлаку. Несподівано попсувавшись учора ввечері, вона щойно тільки вийшла з майстерні МТС, екстрено полагоджена. Та тепер уже не тільки мати, а й Олександр Іванович відмовились від неї, щоб не пересідати з воза заради якихось двох кілометрів решти путі.

Аж ось вони приїхали до маленької кам'яної станційки під високими тополями. Поїзда ще не було, але у невеликій темній залі з кам'яною долівкою вже виладнались до крихітного віконечка дві довгі черги — одна з самих узбецьких жінок, друга з самих чоловіків. Це занепокоїло Олександра Івановича і враз збудило його від заціпеніння. Можна було не дістати квитків, не кажучи вже про плацкарту для матері на нижній полиці. Він безнадійно глянув на довгий ряд чоловіків, що натискали один на одного, і не зважився вичікувати своєї черги. Нараз, пригадавши, що не так давно він випадково комісував у районній лікарні начальника станції, Олександр Іванович мерщій кинувся до нього. За десять хвилин старий касир в окулярах, безцеремонно відслоняючи рукою крізь маленьке віконечко людські обличчя, що нетерпляче облягали касу, голосно гукав:

— Докторе! Докторе Постоловський! Два квитки й плацкарти до Ташкента. Прошу!

Вихопившись із розіпрілого людського тиску коло каси, Олександр Іванович полегшено зітхнув. Квитки з плацкартами були вже в кишені. Та за хвилину, коли речі за допомогою візника-боніфікатора винесено на перон і мати стомлено присіла на чемодані, новий неспокій зайшов йому в душу. Ні, ще не кінчилась ця жахлива сцена розлуки, останнього прощання його матері зо всім тим, що лишалося далі жити. Перед матір'ю стояла на пероні Жучка і вірним до смерті єдиним своїм оком дивилась їй в очі... Мати скорботно схилилась над нею і тихо пестила її кудлату голову. Певно, й Жучка не могла витримати того зажуреного, спустошеного погляду матері, бо раз у раз мотала головою, витягала й знову ховала довгого язика і здригалася всім тулубом.

Раптом страшний рев, від якого позакладало Жучці вуха, хмара гарячої пари й грім заліза, що їх не знати звідки нанесло враз, — урвали їй муку прощання. Жучка присіла на всі чотири лапи, але не зрушила. їй здалося, що якась могутня, неземна сила змете зараз її і стару, і вона заплющила око, уїкнувши морду в ноги старої. Та стара і далі тихо пестила її спину. А коли Жучка, тремтячи, з страхом розплющила повне жаху око, вона здивовано побачила перед собою цілу вулицю залізних кибиток, що стояли чомусь не на землі, а на високих чорних гарбах із залізними колесами. Сила людей виходила східцями з цих кибиток, спішила кудись, а назустріч їм перлися з кошиками, з чемоданами, з дітьми інші, штовхали одне одного, двічі боляче штовхнули чимось у бік і Жучку... Десь позаду бевкнуло щось один раз, немов ударили молотком у великий порожній казан... Жучка очманіла. Такого їй ще ніколи в житті не доводилось бачити! Навіть у дворі МТС, куди її якось давно загнав був випадково голод, не було нічого подібного. Щоправда, і там бряжчало залізо, чмихав смердючий трактор, і хтось з молодиків боляче вдарив Жучку старою гайкою, та все стояло там на місці й люди були як люди. Туг же всі кудись поспішали. Навіть син старої і той дядько від коней, що став Жучці в цьому пеклі вже за свого, схопили речі, за ними підвелася з місця стара, і її рука назавжди одірвалась від Жуччиної спини. Людські ноги й речі враз заслонили від Жучки стару, і сука ледве натрапляла нюхом на її слід на землі, бо навколо пахло хлібом, шмаровидлом, печеним м'ясом, чужими ногами, і ще безліч усяких запахів лоскотали Жучці ніс і пантеличили собаку. Нарешті вона зовсім загубила слід старої і з одчаю заскавчала. Та людей, на щастя, перед нею поменшало, і нараз Жучка здивована побачила, що стара теж для чогось лізе приступками в одну з цих чудних, залізних кибиток, а за нею, підтримуючи стару під лікті, спинається її син, далі пнеться з речами той дядько від коней... Жучка остаточно розгубилася і нічого не могла збагнута. Вона підбігла й собі до тої кибитки, навіть спробувала була видертись по крутих приступках до старої, але її боляче штовхнули ногою, та вона й сама побачила, що їй годі прошмигнути якось до тої залізної кибитки, яка поглинула з іншими людьми і її стару.

Жалібно скавулячи, Жучка бігала вздовж вагона, задираючи до відчинених вікон морду, але там виглядали все чужі люди. Вона перебігла між колесами на другий бік, знову оббігла весь вагон, але старої ніде не було...

Олександр Іванович подякував боніфікаторові, поклав на полиці речі і заходився стелити матері постіль. Гудок паровоза, рух людей і все те сум'яття, що враз здіймається, коли на станцію прибуває поїзд, владно ввімкнули і його в свій вир, і на якийсь час його опанувало одне тільки бажання — мерщій дістатись до вагона і вигідніше влаштувати матір. Зараз він був заклопотаний, щоб матері було м'якше лежати й не прохопило протягом з вікон. Коло протилежного відчиненого вікна стояла дівчинка з блакитним бантиком на голові й безнастанними запитаннями заважала своїй матері розкладати сніданок до столику. Олександр Іванович хотів уже попросити дозволу зачинити вікно, коли це дівчинка висунулась назовні й вражено спитала:

— А чому в собачки одне очко? Мамо, собачка плаче! Чого вона плаче?

Мати Олександра Івановича стрепенулася.

— Це Жучка! — пошепки сказала вона й встала. — Вона шукає нас, Сашку... — Мати схопилась рукою за край горішньої полиці й подалась до вікна.

Справді, внизу проти вагона сиділа в розпуці Жучка й, задираючи вгору морду, жалібно скавчала.

— Жучко! — набравши в груди повітря, з останніх сил крикнула мати й простягла руку в вікно.

З нестямної радості Жучка високо підскочила вгору, але далеко було їй тепер до любої старечої руки! Та вона була щаслива й з того, що хоч бачила цю руку й чула милий знайомий голос.

— Дай, Сашку, я щось кину їй, вона ж бо ще й не їла сьогодні...

Олександр Іванович вихопив з кошика навмання булку й варену курячу ногу.

Мати похапцем кидала їй через вікно шматки булки, кинула подалі від вагона й курячу ногу і все примовляла, як колись на городі:

— їж, Жучко! їж, кудлата!..

Жучка нюхала на льоту все, що кидалось їй, але ні до чого не доторкнулася. Вигинаючи свій кошлатий тулуб, присідаючи на задні лапи, вона високо підстрибувала, силкуючись доскочити до руки старої, та марно...

Вдруге десь ударили в казана, хтось різко свиснув неподалеку, і гаряче страховище попереду сердито загарчало, зашипіло й чмихнуло. Знову навкруги знялася веремія, і Жучка з несподіванки присіла. А коли трохи очутилась, вона побачила, що колеса залізної гарби котяться і дивна кибитка з старою пливе повз неї в повітрі й віддаляється. І все швидше, швидше, швццше, а рука старої меншає, меншає, та все ще махає їй з вікна, все махає...

— Живи, Жучко! Прощай, прощай!..

Довго ще після того, як одійшов швидкий "Наманган — Ташкент через Коканд", начальник станції і старий касир в окулярах, прогулюючись по перону, бачили недалеко спорожнілої станції чорну суку, що стояла чогось коло рейок і, підібгавши під ноги хвоста та вся моторошно наїжившись, тихо вила й витягала морду в далечінь. Туди, де поїзд, повертаючи перед залізничним мостом на захід, спочатку видовжився темно-зеленою змією, далі витягнувся в чорну нитку й, нарешті, зовсім розтанув у блакитній імлі.

XXVI

Трохи пізніше Жучку побачив ще один чоловік, який примчав до станції в маленькому газику і, поквапно вийшовши на перон, похмуро подивився на спорожнілі колії, на далеку смужку диму від поїзда і, нарешті, спинив невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубі суки, що жалібно скавулила віддалік перону. Ходжаєв, розуміється, не впізнав у цій упослідженій, бездомній тварині годованки хворої матері лікаря Постоловського, хоч з раннього ранку він тільки й думав, що про цю матір та її си-на-лікаря, трагедію якого Ходжаєв близько взяв до серця.

Він затримався вчора в Карадар'їнській лікарні, де недостатня профілактична робота й великий процент захворювань на малярію вимагали глибшого обслідування і його особистого втручання. Та незважаючи на заклопотаність, Ходжаєв ще вчора, після довгих марних спроб додзвонитися до Хакул-Абада, нарешті зв'язався телефоном з Ахметджановим і зобов'язав того під особисту відповідальність забезпечити автотранспортом перевіз до залізничної станції хворої матері лікаря Постоловського.

Сьогодні ранком Ходжаєв знову зателефонував до Ахметджанова, але дізнавшись, що хвору досі не одвезено, бо машину швидкої допомоги спіткав непередбачений ремонт, який ось-ось має закінчитись, спалахнув таким гнівом і так нагримав на отетерілого заврайздо-роввідділу, що той затремтів перед телефонним апаратом, як перед розлюченою живою істотою, підскочив з стільця й став заникуватись.

— Фельдшер Ахметджанов! — сказав уже спокійним голосом, одійшовши трохи й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що він назвав його не на ім'я та по батькові чи за посадою, як то звичайно називав своїх підлеглих, нагнало на Ахметджанова ще більшого страху, аж йому перехопило дух.

—— Йдеться про хвору людину, та ще й до того — матір вашого лікаря.