Арістос - Сторінка 23

Але всі сучасні системи освіти, з їхнім ухилом у технологію, занадто зосереджені на науці про мистецтво, тобто на історії, класифікації і поцінуванні мистецтва, і занадто мало на тому, як створюється особистістю артефакт, так, наче схеми, обговорювання, фотографування і фільмування ігор та фізичних вправ — адекватні замінники реальних речей. Марно створювати сприятливі умови для насолодження чужим мистецтвом, якщо немає таких же сприятливих умов для творення свого власного.

63 Найкращому мистецтву, як і найкращій науці, властива свобода. Обоє по суті своїй нищителі тиранії і догми, плавильники закам'янілого, порушники залізного порядку речей. По-перше, митець може протистояти уже завдяки тому, що здатний виражати опір, і тоді настає день, коли виражений ним опір виражає його. Його мистецтво призиває його. Вірш, який я пишу сьогодні, пише мене взавтра. Я відкриваю науковий закон, і тоді цей закон відкриває мене.

Ігри

64 В останньому столітті ігри, спортивні змагання і розваги, які потребують правил і суспільних контактів, стають усе важливішими. Підраховано, що 1966 року за фіналом чемпіонату світу з футболу спостерігали по телебаченню десь півтораста мільйонів чоловік. Подібно до мистецтва, ігри ми, певно, схильні розглядати радше як несерйозне заняття на дозвіллі. Та коли дозвілля більше, їхній вплив на наше життя зростає.

65 Ігри для нас набагато важливіші — і в набагато глибшому відношенні, — ніж нам хотілось би визнавати. Деякі психологи пояснюють усі символічні цінності, зв'язані з іграми та поразками й перемогами в них, з точки зору фрейдизму. Футбол являє собою погоню двадцяти двох пенісів за ваґіною; ключка для гольфу — це напружений, як сталевий держак, фаллос; шахові король і королева — Лай і Йокаста; всяка перемога — форма випорожнення або еякуляції; і так далі. Подібні тлумачення можуть щось важити — або нічого не важити — в дискусіях про походження гри. Але більшості гравців і глядачів видається набагато провдоподібнішим тлумачення в дусі Адлера, згідно з яким гра — це система досягнення переваги. Крім того, це (як і добування грошей) до певної міри відповідь людини на нелюдський ризик космічної лотереї; здатність перемогти у грі компенсує переможцеві його нездатність перемагати поза ігровим контекстом. Цей raison d'etre[8] гри найпомітніший в іграх на чисту удачу, але й багато інших ігор містять умисний ризик; навіть в іграх, технічно вільних від ризику, існують несподівані удари, обманні ходи, піщинки в оці. Біда в тому, що, встановлюючи згадану систему вирівнювання ризику, людина незабаром охоче починає вважати переможця в ній не просто удатним, а певною мірою прекрасним по своїй суті; саме так зараз вона вважає багача певною мірою прекрасним по своїй суті.

66 Той, хто прагне престижу, завжди намагається знайти себе в спорті, особливо — за мирного часу. Багато що пояснюється шляхетністю ранніх Олімпійських ігор в шостому-сьомому віках до Різдва Христового і їхнім пізнішим занепадом при римлянах. Однак гілочка маслини була вже надто вагомою нагородою. Змагання — потреба триматись нарівні і прагнення перевершити — переслідує людство. Але вистачає й існуючих у дійсності сфер для змагання — не треба вигадувати штучних.

67 Спорт — зручна нагода для особистої насолоди, ситуація, в якій можлива поява краси. Але це змагання зовсім не заради престижу. Просто гра. Переможець спритніший або удатніший, перемагаючи, він не обов'язково у будь-якому відношенні в будь-якій грі є кращою людиною, ніж переможений.

68 Майже всі великі види спорту, популярні в світі, походять з Британії. А от етику аматорської гри Британія експортувати не зуміла. Більшість іноземців — а тепер і багато англійців — хочуть перемагати будь-якою ціною в межах правил, і вони дотримуються їх тільки тому, що гра без правил — це війна.

69 Є суспільства, орієнтовані на засоби, для яких гра — просто гра, і суспільства, орієнтовані на мету, для яких гра — це вигравання. В першому випадку якщо хтось щасливий, то це означає, йому усміхнулась удача; в другому ніхто не може бути щасливим, якщо йому не усміхнеться удача. Вся спрямованість еволюції і історії підказують: якщо людина збирається вижити, вона повинна орієнтуватися на засоби.

70 Головна функція всіх великих видів людської діяльності— мистецтва, науки, філософії, релігії — наближення людини до істини. Не виграш, не подолання іншої команди, не непереможність. Нинішня метушня довкола аматорів і професіоналів — пусте. Будь-який спортсмен, котрий грає головним чином для того, щоб виграти, — тобто головним чином не заради насолоди від гри — професіонал. Він може не прагнути грошей, зате прагне престижу, а престиж — річ така ж нечиста, як і золото.

Винуватість

71 Вислів, що злочинність залежить від суспільства, давній; поза всяким сумнівом, так само давня і цинічна відповідь, що суспільство залежить від злочинності. Один з найзловісніших фактів сучасної статистики полягає в тому, що коли збільшується населення, то злочинність зростає не тільки в абсолютних показниках, а й у відносних. Проблема винуватості — як для суспільства, так і для загальнолюдської освіти — вельми далека від того, щоб мати суто академічне значення.

72 Існують дві крайні точки зору. Перша: всі злочинці мають повну свободу волі; друга: вони її не мають. Ми живемо в суспільстві, будучи впевненими в першому, але як індивіди здебільшого схиляємось до другого.

73 Суддя каже злочинцеві: злочин, який ви скоїли, — мерзенний. А мав би сказати: вчинок, який ви зробили, завдав шкоди суспільству і є ознакою того, що ви душевнохворий або розумово відсталий; іменем суспільства прошу вибачити мене, якщо виною ваша незадовільна освіта, і співчуваю вам як людині, якщо виною — фактори спадковості; тепер я потурбуюсь, щоб ви одержали якомога кращі утримання і догляд. У світі, яким він є, жоден суддя не насмілиться бути таким до абсурду гуманним, бо чудово знає: суддя — слуга закону, а не справедливості. Ми твердимо, що жити в умовах політики ядерного стримування жахливо. Але з пори інституціоналізації права ми незмінно жили в умовах політики стримування, а не істинно людської справедливості. Для того, щоб стримувати злочинність на практиці, самих тільки спроб виправити злочинців, звичайно, замало, але не більше користі буде, коли суспільство у відповідь на це зовсім відмовиться від спроб їх виправлення. Засіб існує, однак сьогодні нам до нього ще далеко.

74 Хвора людина не без підстав може ненавидіти суспільство за те, що її відправляють до в'язниці, а не до лікарні.

75 В істинно справедливому суспільстві винуватість, безумовно, буде висновком науковим — не моральним. Жодне суспільство не є невинним у злочинах, які скоєні в ньому; нам дуже добре відомо, що біологічно невинних ми називаємо юридично винними просто для зручності. Старий аргумент такий: якщо люди почнуть вірити, що не можуть не коїти злочинів, то вони почнуть коїти злочини, від яких могли б утриматись.

76 Але якщо погодитись, що переважна більшість злочинців не відповідальна за свої злочини, котрі насправді викликані факторами, над якими у них немає контролю (генами, оточенням, браком освіти), то з ними вільно поводитись так, як ми поводимося з будь-якими іншими серйозно хворими особами. В генетиці ми досі безпомічні, але оточення та освіту контролювати можемо. А найпридатніша для встановлення такого контролю загальнолюдська освіта; її слід облаштувати так, щоб пом'якшити головну причину всієї злочинності — відчуття нерівності, яке робить безвідповідальність у суспільстві мало не відважним революційним жестом.

77 Профілактиці злочинності і належному поводженню зі злочинцями серйозно шкодить те, що ми розглядаємо "гріх" і "злочин" емоційно. Звичайно, перше — це спадщина християнства, друге — античного права. Обидва поняття добряче застаріли і вельми шкідливі.

78 Від них походить поширений міф: ніби за поганий вчинок можна розплатитись. В першому випадку — єпітимією і покаянням, в другому — прийняттям покарання. Каяття створює приємну мазохістську ілюзію, що людина — хоч на позір вона й погана — в основі своїй добра. Єпітимія (penance) і кара (punishment) (які етимогологічно походять з одного кореня), коли вони завершуються, виявляється, просто визначають справжню приналежність злочину, і дуже часто — в чому його вигода. Твердження "Я розплатився за свій будинок" і "Я розплатився за свій злочин", на жаль, подібні за своїм значенням.

79 Гріх огортає аурою недозволеності багато насолод. Іншими словами, він робить їх чарівнішими і гострішими, оскільки заборона чи відмова від будь-якої насолоди значно збільшує її здатність приносити задоволення — як фізично, так і психологічно. Найзапекліших в історії балакунів, які виступали проти "гріха", можна зарахувати до провідних підтримувачів його від протилежного. "Злочин" — у значенні вільної волі, яке право закріпило за цим словом, — просто юридичний відповідник релігійному терміну.

80 Це можна застосувати і до розгляду винності з позиції екзистенціаліста. Екзистенціаліст каже: мої добрі вчинки, так само, як і колишні мої погані вчинки — це я, і я не можу від них відмовитись; якщо я іґнорую, що вони були, то я боягуз, дитина; я можу їх тільки визнати. Виходячи з цього, деякі сучасні письменники стали стверджувати: умисно скоюючи злочин і умисно, без каяття, визнаючи, що я скоїв злочин, я можу найкраще продемонструвати власне існування як існування неповторного індивіда і своє неприйняття світу інших, тобто лицемірно організованого суспільства. Але це — романтичне збочення екзистенціалізму. Я доводжу, що існую, не позбавленими смислу рішеннями чи скоєнням умисних злочинів для того, щоб вони були "визнані" і відтак стали доказом "справжньості" і неповторності мого існування, тому що такими діями я не доводжу нічого, крім мого власного особливого відчуття неадекватності перед зовнішньою суспільною реальністю; проте я доводжу, що я існую, приймаючи своє минуле і свої погані вчинки як джерело сили для того, щоб мої майбутні вчинки чи мої позиції в цій реальності стали кращими.

81 Одне слово, екзистенціалізм твердить, що коли я чиню зло, то мушу з ним жити до кінця своїх днів, і що я можу жити з ним тільки прийнявши, що воно весь час присутнє в мені.