Арістос - Сторінка 29

Часто кажуть, що мистецькі напрями — не більше, ніж віддзеркалення того, що є в історії. Наше століття явно насильницьке, жорстоке і т. ін.: яким же ще бути його мистецтву, якщо не чорним?

36 Але це наштовхує на думку, що митець не здатний на вище прагнення, аніж просто дати дзеркало довколишньому світові. Не можна заперечити, що в наш час багато "чорних" мистецтв, на жаль, історично виправдані, але вельми часто це викликано тиском на мистецтво з боку зацікавленого в ньому суспільства. Митець творить у чорній тональності тому, що від нього її очікує суспільство, а не тому, що хоче цього по своїй суті.

37 Чорне мистецтво може принести певну насолоду — не тільки тому, що в глибині душі ми самі схильні до насильства, жорстокі і сповнені хаосу тотального руйнування, і не тільки тому, що емоції, викликані таким мистецтвом, яскраво контрастують із нашим життям день при дні в безпечному суспільстві, а тому, що лякаюче сірістю життя набуває реальності, барв та смислу, яких йому бракує без такого контрасту, до того ж легкодоступного. Ця насильницька смерть є моїм життям у безпеці; ця скривлена фіґура є моєю симетричністю; цей безглуздий вірш є моєю ясністю розуму.

38 Одна з найглибших насолод від трагедії уже в тому, що ми вціліли; трагедія могла б статися — але не сталась — і з нами. Ми не тільки схвильовано переживаємо трагедію, але залишаємось жити і після неї.

39 Таким чином, утому, що публіка ніколи не приймає "чорне" мистецтво за чисту монету, є дуже глибокий сенс. І справді: порнографію часто захищають тим, що, попри позірні інтенції, її кінцевий результат, як правило, високоморальний. Показ "пороку" і перверсії служить для того, щоб нагадати людям про їхні власні чесноти і їхню нормальність. Садизм повинен скоріше породжувати у нас більшу повагу до інших людей, аніж подальшу ескалацію садизму, тощо. Але на яку б точку зору ми не стали — що таке мистецтво псує суспільство чи що потай приносить йому користь, — вплив на митця мусить бути поганим.

40 Сьогодні мистецтво повинно забезпечувати те, що у минулому забезпечували незнання і суспільні та фізичні умови: непевність, насильство і ризик. Це — збочення від його істинного призначення.

41 Така неприродня роль пояснює надзвичайно поширене серед багатьох так званих авангардних митців прояви почуття вини, спроби відмежувати творця від творіння, звести артефакт до гри з якомога меншою кількістю правил. Живопис, де колір, форма і текстура є питанням випадку; музика, де від виконавця вимагають стільки імпровізації, що це зводить роль композитора до нуля; романи і вірші, де порядок слів чи сторінок чисто випадковий. Науковим обґрунтуванням такого заснованого на випадковості мистецтва є, певно, знаменитий — і знаменито перекручений — принцип індетермінізму; воно виходить також із геть хибного уявлення, ніби відсутність втручання Бога — в повсякденному нашому розумінні втручання — означає, що існування позбавлене сенсу. Таке мистецтво — навіть при його позірному самозапереченні — до абсурду зарозуміле.

42 Митець може зробити вибір не бути митцем, але він не може бути митцем, який зробив вибір не бути митцем.

Митці і не-митці

43 Естетичне переживання — починаючи з кінця вісімнадцятого століття — узурпувало сферу реліґійного переживання. Точно так само, як у середньовічній церкві було повно священиків, яким слід було стати митцями, у наш вік повно митців, які колись би стали священиками.

44 Багато сучасних митців, без усякого сумніву, заперечували б, що вони священики manques[14]. Це тому, що пошук добра вони підмінили пошуком художньої "правди". Колись за кожним порогом було стільки несправедливості, тож легко було зрозуміти, що таке добро з погляду вчинку. Але тепер навіть у дидактичному мистецтві значно більше стремління до правильного естетичного чи мистецького вираження моралі, ніж до самої моралі.

45 Щоправда, найкраще служить моралі її найдосконаліше вираження: стиль — це думка. Але надмірна увага до стилю мислення схильна знецінювати саму думку: подібно до того, як багато священиків настільки опікувались ритуалом і тим, як подати доктрину, що забували про істинну природу духівництва, багато митців стають настільки сліпими до всього, крім потреб стилю, що зовсім перестають бачити будь-який людський моральний зміст — або завважують його остільки-оскільки. Моральність стає різновидом здатності передавати.

46 Розвиток індустріальної цивілізації, стереотипізований виробничий процес, зростання населення, усвідомлення — у вік відкритого спілкуваня між народами, — що психологічно люди скоріше подібні, аніж відмінні — всі ці чинники ведуть індивіда до індивідуалізуючого акту — акту мистецького творення, а над усе — до творення, яке виражає "я". Пияцтво, наркотики, проміскуїтет, неохайність — сумнозвісні умовності бунту проти умовностей — можна однаково легко пояснити і статистично, і емоційно.

47 Загрозлива незліченність нашого світу — безкінечне повторення банальності — породжує немо. Наші сучасні святі — це прокляті святі: Сутіни і Альбани Берґи, Рільке і Рембо, Ділани Томаси і Скотти Фіцджеральди, Джін Харлоу і Мерілін Монро. Вони для нас — те ж саме, чим були мученики для церкви раннього періоду, тобто всі вони вмерли заради найдостойнішої справи — безсмертя імені.

48 Як ще пояснити популярність романізованих біографій митців і дешевих біографічних фільмів? Ці нові житія, як і старі, менше цікавляться максимальними досягненнями і мотивами дій своїх героїв, ніж зовнішніми і сенсаційними фактами їхнього особистого життя. Ван Ґоґ з бритвою в руці, а не з пензлем.

49 Але в багатьох сучасних митців це породжує нещире наслідування. Великі митці, які прийшли до полюсу темряви, загнані туди. Вони завжди оглядаються назад, на світло. Вони впали. Наслідувачі їх не впали — просто стрибнули вниз.

50 Життя "богемних" митців, les grands maudits[15], цікавить публіку більше від їхніх творів. Люди знають, що ніколи не створили б таких творів, але прожити таке життя могли б.

51 Мистецтво дедалі більше повинно виражати думки і почуття ненаукової інтелектуальної élite світу; воно існує для вершини піраміди — для освіченої меншості. Коли головними сферами вираження інтелекту і найважливішими шляхами утвердження особистої точки зору на життя були теологія і філософія, митець міг перебувати з публікою в тіснішому контакті. Але тепер, коли головним способом утвердження я стало мистецтво, коли теолог-філософ перетворився на митця, між ними розверзлася прірва.

52 Тільки критики могли б зупинити це взаємне віддалення митців і немитців. Але чим незрозуміліший і двозначніший мистецький твір, тим більша потреба в інтерпретаціях та інтерпретаторах. Отже, у професійних критиків є поважні причини заохочувати розкол. Відзначається також виразна тенденція до лікантропізму: вдень бути творцем, уночі — критиком.

53 Наше суспільство вимагає, щоб митець жив саме так і дотримувався саме такого іміджу — подібно до того, як своєю нудьгою і комфортом воно примушує творити "чорні" мистецтва та розваги. З погляду суспільства, митець, якому диктують чужу волю і який дослухається до настанов, виконує корисну функцію. Але така функція, на мою думку, не є функцією мистецтва.

54 Справжня первинна функція мистецтва не в тому, щоб виправляти прорахунки і недоліки суспільства, не в тому, щоб подавати сіль до щоденних страв, а в тому, щоб спільно з наукою займати центральне місце в людському існуванні.

55 Через те, що загалом мистецтво і розваги до нас приходять іззовні, через те, що до мистецтва ми йдемо, по відношенню до головної справи життя ми його розглядаємо як щось зовнішнє. В кіно, до театру, опери, балету, до музеїв, на спортивні майданчики (тому що почасти в усіх великих іграх стільки ж мистецтва, як у театрі чи балеті) ми йдемо. Навіть читання лежить за межами головного заняття дня; навіть мистецтво, що подається у наші домівки, ми відчуваємо як таке, що приходить ззовні. Це утримування мистецтва віддалеки — постійне глядацтво — цілковито порочне.

56 Ще один чинник — нинішня розповсюдженість репродукцій мистецьких творів — ускладнює справу; у простих людей дедалі менше безпосередніх контактів як з митцями, так і з їхніми творами. Звукозапис і радіо підмінили безпосереднє переживання музики, "копії" і журнальні статті — переживання реального живопису. Здавалось би, принаймні літературу не можна переживати так відсторонено; але люди дедалі більше віддають перевагу екстрактам з романів у вигляді телевізійних вистав та фільмів; те саме стосується й театру. Тільки вірш здається недоторканним за своєю природою; можна лише гадати, чи не тому поезія в наш час стала мистецтвом меншості.

57 Якщо ми відпроваджуємо мистецтво на периферію свого дозвілля (і навіть там переживаємо його здебільшого опосередковано), воно стає просто одним із аспектів доброго життя — тобто сферою обставин, а не почуттів, сферою становища, культурних знань напоказ, ідентифікації та колекціонування. Одне слово, це породжує цілковиту нездатність бачити речі такими, як вони є, але водночас і всепоглинаючу потребу помістити їх у контекст суспільного оточення, снобістського розуміння чи моди. Мода (тобто новий стиль) стає одним із аспектів загальної соціально-економічної потреби в тому, щоб швидше тратили гроші.

58 Це також — і, мабуть, найсильніше — розбещує митця. Це породило атмосферу пізнього рококо, в якій чахнуть сучасні мистецтва. Великими мистецтвами рококо вісімнадцятого століття були візуальні та слухові, стиль відзначався легкістю, прагненням викликати інтерес у знудженої, пересиченої публіки, розважати радше окрасами, ніж змістом — справді глибокого змісту уникали. Ми бачимо, як старе штукарство відродилося в сучасних мистецтвах — з їхніми блискучими, але позбавленими смислу діалогами, з їхніми яскравими описами речей, не вартих, щоб про них узагалі писали, з їхньою елегантною беззмістовністю, з їхнім захопленням штучним і відразою до природного.

59 Сучасний світ і сучасне світовідчуття стають дедалі складнішими, але ж призначення митця — не ускладнювати і без того складне, а, напевно, спрощувати його. В наші дні більшість бере за критерій не значення, а вміння натякнути на нього.