Арістос - Сторінка 33

Інше ім'я Йоганнес Скотус (815877). Філософ і теолог.

45.5: Ситуація Парі. Від знаменитого pensee Паскаля. Il faut parier. Cela n'est pas volontaire: vous etes embarque. (Ви повинні йти на парі. У вас немає вибору: ви у грі.)

67.71 стазис. Зупинка циркуляції крові.

106.29: amour courtois. Код "рицарської любові", яка домінувала в освіченій Європі за раннього Середньовіччя; за головний принцип він мав ідею, ніби істинно шляхетна любов ніколи не завершується шлюбом. Любов була, так би мовити, грою без приза, і єдиною її метою, отже, могла бути тривалість гри.

149.2: Ернст Мах. Австрійський фізик і психолог (1836-1916).

151.9: кіркеґоріанський крок у пітьму. Арґумент данського філософа полягає в тому, що в якийсь момент при прийнятті життєво важливих рішень (для Кіркеґора, звичайно, найголовніше — бути чи не бути християнином) здоровий глузд, розум і вченість стають безсилими допомогти; отже, людина повинна або жити в нескінченних сумнівах і тривозі, або зробити крок у пітьму.

Тертулліан. Тертулліан (прибл. 155-222), як і Блаженний Августин, народився поблизу Карфаґена. Він також провів бурхливу юність, прийняв християнство у зрілі роки і став найбільшим його тодішнім апологетом і теологом. Його найзнаменитішим висловом було "Credo quia absurdum" — "Вірую, тому що абсурдно".

166.43: Odiprofanum… "Я ненавиджу ниций натовп і уникаю його," — з Горація. Сабінську ферму (вона залишається чарівним сільським куточком усього за двадцять миль від Риму) йому подарував мільйонер Меценат.

168.47: представники мілетської школи. Філософи-досократики. Мілет слід поставити в один ряд з Афінами, Римом і Парижем за його значенням для становлення європейського духу.

Орфічний містицизм. Поєднані культи Орфея і Діоніса (обоє були богами чуттєвості) покладаються на музику, алкоґоль і ритуал, щоб здобувати й утримувати прибічників. Ці культи, вірогідно, мали багато спільного зі значно пізнішими "релігіями" африканських таємних товариств. Аполлон же уособлює розум, закон, стриманість.

190.27: "чуття". З "Дивного нового світу"[19] — кіно, яке можна відчувати так само, як бачити і чути.

221.40: артефакт. Артефакт, власне, означає будь-який штучний об'єкт (як протиставлений об'єкту натуральному), але оскільки вираз "твори мистецтва" вживається лише стосовно малярства і скульптури, я використовую тут слово артефакт у значенні будь-якого творіння людини у будь-якому виді мистецтва.

230.65: Лай і Йокаста. Батьки Едіпа.

249.112: Мольн. З "Великого Мольна" Алена-Фурньє. Одна з великих парабол того аспекту європейського духу, який віддає перевагу мрії перед реальністю. Domaine perdu, domaine sans nom: місце втрачене, місце безіменне.

250.116: nostalgie de la vierge. Ностальгія за дівчиною. "Лоліта" Набокова була симптоматичною для головної тенденції двадцятого століття; у дівчат ця тенденція має відповідник у вигляді ностальгії за батьком. Хоча фізична незайманість втратила для чоловіків свою привабливість, головним стимулом у зв'язку дівчина-батько, здається, є взаємне притягання недосвідченості та досвіду; це підсилюється типовою для споживацького суспільства вірою, що найостанніша модель є найкращою. Насолода споживача — над усе; на жаль, в даному випадку викинутою моделлю стає інша людина.

256.124: персона. Буквальне значення — "маска", яка використовувалась акторами в грецькому і римському театрі.

264.142: Адлер. Альфред Адлер (1870-1937), австрійський психолог, був переконаний, що Фройд надміру підкреслював роль сексуальних мотивів людської поведінки. Адлер вважав, що набагато більше уваги слід звернути на зусилля індивіда, які він докладає задля здобуття переваги і влади над іншими.

Карен Хорні. Жінка-психолог (1 885-1952) із Німеччини. На неї сильно вплинули Адлер та її власний досвід життя в Сполучених Штатах, де вона мешкала останні двадцять років. Вона ставила на перше місце потребу безпеки як основний психологічний стимул і вважала, що більшість неврозів спричинені скоріш оточенням, ніж тривогами, пережитими в дитинстві.

268.3: ноосфера. Термін, придуманий Тейяром де Шарденом, французьким католицьким філософом і антропологом, який помер 1955 року. В ноосфері не існує часу — тільки всюдисущі вічні думки і творіння людського духу в мистецтві й науці, що огортають сучасне життя так, як атмосфера огортає Землю.

285.41: заснований на випадковості (aleatory).

Термін (від латинського alea — гра в кості), який використовується для опису всіх тих сучасних креативних технік, що покладаються на випадок.

289.52: лікантропізм. Буквально: бажання бути перевертнем (werewolf), але термін використано щодо тих форм шизофренії, при яких пацієнт у певних фазах уявляє себе — твариною і демонструє депривовані схильності — особистість Джекіла-і-Гайда.

298.72: ономатопея. Група слів, які звучать так, як описуваний ними предмет — трах, бах, шурх etc.

304.88: Маллярме. Стефан Маллярме (1842-98), найбільший поет символістської школи. Його найзнаменитіший твір "L'Apres-midi d'un faune" ("Полудень фавна"), за яким Дебюссі написав симфонічну п'єсу. Символісти піднесли метонімію (літературний прийом, при якому натяки замінюють пряме називання того, про що йдеться) як головний засіб поетичної експресії. Один з найвідоміших сонетів Маллярме починається так: "Is the fresh, vivacious and beautiful today going to break with a drunken blow of the wing that stern forgotten take which the transparent glacier of flights that have not flown haunts beneath the frost?"[20] Ці рядки зазвичай наводяться для того, щоб показати відчайдушні труднощі, які подеколи виникали у Маллярме при складанні віршів; але згадані рядки можна витлумачити й інакше. Саме така зумисна двозначність панує в усьому сучасному мистецтві після Маллярме.

Джон Фаулз і його "автопортрет"

Джон Фаулз, що для нього "ідеї — єдина батьківщина", — знаний англійський письменник і людина оригінального мислення. Народився він у маленькому містечку Лі-он-Сі в родині пастора. Навчаючись у приватній школі, виявив неабиякі здібності не лише як учень, а й як спортсмен. Два роки відслужив у морській піхоті, проте взяти участь у війні не встиг. Вступив до Оксфордського університету на факультет французької літератури. Закінчивши університет, викладав у Франції, Англії, Греції, а з 1954 року — знову в Англії.

Протягом цього часу Джон Фаулз пише вірші, творить афоризми, накопичує нотатки, чернеткові записи романів, але до друку їх подавати не поспішає. І лише у 1963 році виходить його перша книга — роман "Колекціонер", який враз стає шалено популярним, що й дозволило авторові перейти до ранґу професійних літераторів. У "Колекціонері" Фаулз намагається осягнути роль долі та випадковості, природу свободи волі в людському житті.

Книгу "Арістос. Автопортрет в ідеях", що не вміщається в рамки жодного з відомих жанрів, було опубліковано як перший варіант Фаулзових філософських роздумів у 1964 році. У 1966 році вийшов друком роман "Маг", а 1969 року світ побачив найвідоміший його твір "Жінка французького лейтенанта".

У кінці XX на початку XXІ століття Джон Фаулз набуває популярності, заживши слави одного з найвідоміших та найкасовіших авторів: його твори читаються, видаються й перевидаються великими накладами. Самого ж письменника проголошено номінантом на Нобелівську премію, щоправда, лауреатом тоді став інший — Ґюнтер Ґрасс.

Кожне Фаулзове творіння не лише має філософське підґрунтя, але й є своєрідним дослідженням проблем людської психології.

"Арістос" — незвичайна книга. У ній викладено погляди та роздуми західного інтелектуала щодо вічних філософських питань: про сутність людини та смисл її життя, про щастя та смерть, свободу й відповідальність. Джон Фаулз впевнено обстоює "найголовніше людське родове право — мати власну думку про все, що нас стосується". Він категорично відкидає (щодо себе) існування в межах клітки з написом "романіст", наголошуючи, що, як і інші люди, має право не давати на відкуп фахівцям глибинних проблем буття, що зачіпають усіх. Він гостро відчуває "невдоволеність смислом життя" (екзистенційний вакуум, за В. Франклом), що "переслідує наше [двадцяте — В. С.] століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев'ятнадцяте".

Зважаючи на багатство проблематики, гостроту мислення, ориґінальність викладу, Фаулзову по-чутливість до больових точок сучасності, проаналізувати чи хоч до певної міри повно викласти його погляди не видається можливим (мабуть, цього взагалі не варто робити), проте на двох моментах мусимо наголосити: по-перше, на ставленні до Геракліта і, по-друге, на ідеї благородної людини — Арістоса.

Натхненником і попередником Джон Фаулз називає Геракліта, досить суперечливі фраґменти з творів якого дозволяють припустити, що цей філософ був схильний до релятивізму ("те ж саме в нас живе й мертве, спляче й неспляче, молоде й старе"), абсолютизації руху ("все тече, ніщо не буває й ніколи не лишається тим самим") та боротьби ("війна спільна", справедливість — у розбраті, усе народжується шляхом розбрату й через необхідність).

Фаулз спирається переважно на співвідношення еліти (вибраних, кращих) та маси (більшості). Сам Геракліт, без сумніву, числив себе поміж щонайкращих, ставлячись вкрай зверхньо не тільки до громадян Ефесу, з якими співмешкав на острові, а й до Гесіода, Гомера, Піфагора, Ксенофана… "Більшість — погані, а доблесних — меншість".

"Один для мене дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий". Такі Гераклітові погляди Карл Поппер вважав близькими до тоталітаризму. Фаулз потрактовує ідею еліти як неспростовну з "біологічної точки зору". В усіх сферах прикладання людських сил очевидно, що більшість велетенських кроків уперед роблять особистості — є вони ґеніальними вченими чи митцями, святими, революціонерами," і навпаки, "ми не потребуємо даних тестування на визначення розумових здібностей, аби знати протилежне: що широкі людські маси не мають великого розуму — чи високої моралі, чи великого мистецького обдарування, чи справді високої кваліфікації, щоб займатися шляхетнішими видами людської діяльності".

Втім, Джон Фаулз намагається подолати жорсткий розподіл на вищу та нижчу раси й відзначає, що між небагатьма й нікчемною більшістю в наш час існує нескінченна кількість проміжних ланок, ба більше: "роздільна лінія між Меншістю і Більшістю повинна проходити крізь кожного індивіда, а не між індивідами.