Дім без господаря - Сторінка 20

То були листи 1940 року, коли Шурбігель святкував перемогу над Францією, а в газетних статтях закликав німецьку молодь покінчити там з декадансом. Мали тут бути й прозові речі Рая і багато його листів передвоєнного часу.

Тепер Альберт узяв лише маленьку пачку Раєвих та всі Неллині листи — і раптом завмер, побачивши велику коробку з-під мила, на якій червонувато-рудими літерами було надруковано: "Sunlight" Альберт витяг коробку з скрині, постукав нею об стіну, щоб струсити порох, узяв також обидві пачки листів і пішов нагору.

Нелла сиділа в себе в кімнаті й плакала. Двері вона залишила відчинені, щоб бачити, як Альберт повертатиметься з підвалу, але він не зайшов до неї. Йому було соромно за безглузду суперечку, яка протягом останніх років виникала між ними періодично. Вони щоразу наводили ті самі докази й щоразу кінчали примиренням.

Він заніс коробку до своєї кімнати, поклав на ній обидві пачки листів і пішов у ванну, щоб як слід почиститись. Згадка, що внизу, в підвалі, вовтузяться щури, жахала його, і він, охоплений раптовою огидою, вирішив змінити білизну.

Коли він повертався з ванної, двері до Неллиної кімнати так само були відчинені.

— Питимеш каву?— гукнула вона.

— Зараз,— відповів Альберт.

Він виписав із телефонної книжки номери муляра, бляхаря, монтера й санітара, що труїв щурів, подзвонив усім чотирьом і домовився, що вони прийдуть. На це він згаяв рівно вісім хвилин. Потім пішов до Нелли, сів у крісло напроти неї і спитав:

1 Сонячний промінь (англ.). 100

— Ти знала, що в підвалі завелися щури? Вона знизала плечима:

— Больда якось жалілася.

— Картопля кільчиться,— розлючено провадив він далі,— всюди валяються гнилі продукти, а біля входу до пральні стоїть півмішка цвілого борошна. Наскладали всього, як хом'яки, а тепер воно пропадає там. І бляшанки з-під мармеладу ніколи до кінця не спорожняєте, в них щурів аж кишить. Просто свинство!

Нелла наморщила лоба й промовчала.

— Відколи я попав у цю прокляту сім'ю, то тільки те й роблю, що борюся з брудом і безгосподарністю, але після смерті твого батька я сам не годен з вами впоратись. Скоро без пістолета страшно буде зайти до підвалу. І ти могла б там унизу накрутити свій власний екзистенціалістський фільм, майже без затрат.

— Пий каву, — мовила вона.

Альберт присунув до себе чашку, розмішав молоко.

— Я полагоджу дах і стелю, викурю підвал і поре-монтую помпу. Невже ти гадаєш, що хлопцеві добре бачити всю цю гидоту й звикати до неї?

— Я й не знала,— стомлено мовила Нелла, — що ти так любиш лад і що тебе може пойняти така жадоба діяльності.

— Ти багато чого не знаєш. Не знаєш, наприклад, що Рай був справді гарний поет, незважаючи на весь той огидний галас, який вони зчинили навколо нього. І я ось що зроблю: познаходжу в скрині Шурбігелеві листи, поки щури їх не пожерли. То ж бо неоціненні документи.

Рай був мій чоловік,— сказала вона.— І я любила все в ньому, але його вірші любила найменше, бо не розуміла їх. Я б воліла, щоб він не був поетом і лишився живий... Ну, знайшов ти, нарешті, ті листи, що шукав?

— Так,— відповів Альберт,— знайшов. Я шкодую, що затіяв суперечку через ту давню історію, якої взагалі не треба було згадувати.

— Ні, це добре. Я хочу прочитати листи, хоч, звісно, й так знаю, що ти маєш слушність, що ти через мене повернувся з Лондона. Але все-таки хочу прочитати листи. Мені з того лиш користь буде.

— Прочитай і збережи або, про мене, спали. Я зовсім не намагаюсь довести, що маю слушність. Просто завжди здається, що було б краще, якби багато років тому зробив не так, а інакше. Це все, звісно, дурниці.

— Я перш за все ще раз прочитаю Раєві листи, бо хочу взнати, чи він справді хотів смерті, як мені здається.

— Коли проглядатимеш листи, то не викидай, будь ласка, жодного, де мовиться про Шурбігеля, і чужих листів, адресованих Раєві.

— Ні, я нічого не викидатиму, я хочу лише знати докладно, що було з Раєм. Ти ж знаєш, батько міг домогтися, щоб його не взяли до армії, міг навіть од війни його врятувати, я певна. Батько мав зв'язки у найвищих військових колах, але Рай не хотів. Він не хотів емігрувати, не хотів звільнятись од військової служби, хоч понад усе в світі ненавидів армію — інколи мені здається, що він хотів смерті. # часто думаю про це, і, може, це одна з причин, що свою ненависть до Гезе-лера мені завжди доводиться підігрівати штучно.

Альберт перехопив її сторожкий погляд і запитав:

— Чому ти раптом згадала Гезелера?

— Так, я просто подумала, що ти... ти ніколи не говориш про Рая. Хоч маєш усе знати, але ніколи ні про що не говориш.

Альберт мовчав. Останні тижні перед своєю смертю Рай майже отупів, він був смертельно стомлений, і вся їхня приязнь полягала в тому, що вони ділилися цигарками, помагали один одному влаштовуватися на ніч і чистити зброю. Рай був стомлений, як більшість піхотинців, від яких він майже нічим не відрізнявся. Лише як він бачив деяких офіцерів, у ньому спалахувала ненависть.

— Є ще дещо, — сказала Нелла,— про що ти ніколи не говорив.

Альберт глянув на неї і простяг порожню чашку. Нелла налила йому кави. Помішуючи молоко, розкришуючи цукор, Альберт мав змогу відтягти свою розповідь, поміркувати.

— А про що говорити? — мовив нарешті він.— Рай був стомлений, пригнічений, і якщо я ніколи про це не говорив, то тільки тому, що сам нічого до пуття не знаю. В кожному разі, небагато знаю.

Він спіймав себе на тому, що думає про коробку з написом "Sunlight", про маленьку непривітну про-давчиню, яка дала йому тоді цю коробку: було вже поночі, а йому не хотілося йти до своєї кімнати, де чаділа груба і масний, гіркий вугільний дим насичував меблі, одяг і постіль, а на ослінчику стояла ще спиртівка Лін, заляпана супом, який у неї завжди збігав.

— Рай отупів і став до всього байдужий, — знову почав Альберт, коли Нелла глянула на нього,— але я вже й застав його таким, коли повернувся з Англії. Приголомшеним, спустошеним. Він цілих чотири роки не писав того, що йому подобалось.

Альберт згадав напружену тишу, що запала, як оголосили війну: на мить стало тихо в цілому світі, ніби велетенський триб затримав рух готової до дії машини, але ось її полагоджено, механізм працює, ще побільшуючи тупість і покірність.

Коли Нелла подала йому сигарети, він похитав головою, але машинально сягнув рукою до кишені й дав їй прикурити, уникаючи однак її очікувального погляду.

— Справді,— сказав він знову,— це ж не таємниця. Поетові, звісно, не дуже приємно всюди натикатися на реклами, підписи, які він сам складав. "Отже — це мій внесок у війну проти війни",— сказав він мені одного разу й люто підбив ногою бляшанку з фабрики твого батька. Це було на базарі у Вінниці — якась баба в чистій бляшанці з-під мармеладу продавала горіхове печиво. Бляшанка перекинулась, і печиво розсипалось по землі. Ми з Раєм потім допомогли бабі позбирати його, заплатили й вибачились.

— Кажи далі, — попросила Нелла, й він бачив, що вона дуже напружена, ніби чекає якогось відкриття.

— Казати більше нічого. Через два тижні він загинув, але навіть шлях до смерті був для нього всіяний бляшанками з-під мармеладу: звісно, нам обом було тяжко всюди бачити те добро. Воно пригнічувало нас, а інші нічого не помічали, тільки... але ж ти будеш гніватись, зненавидиш мене за те, що я тобі все це розповідаю.

— А тобі так важливо, ненавидітиму я тебе чи ні?

— Важливо,— відповів він,— тепер навіть дуже важливо.

Він пильно стежив за нею, але її обличчя не змінилося. Вона тільки взяла з коробки ще одну сигарету й закурила, хоч перша лежала недокурена в попільничці, пускаючи цівку диму.

— Про все це, Нелло, я б не хотів більше говорити,— сказав він тихо,— Ми знаємо, що Рай загинув, знаємо, як загинув, і безглуздо шукати причину.

— Це правда, що він більше ні про що з тобою не говорив, як ти завжди твердиш?

— Правда,— відповів Альберт,— він і не міг говорити, бо горло було прострелене. Тгльки дивився на мене, але ж я надто добре його знав і міг прочитати з його погляду, з потиску рук, що він лютий на війну і, мабуть, на самого себе, що він любить тебе і просить мене подбати про дитину — ти йому писала про свою вагітність. Оце й усе.

— Він не молився? Ти ж завжди казав...

— Може, й молився, навіть перехрестивсь, але я ніколи й нікому про це не розповім. А якщо ти скажеш кому-небудь з тих свиней, я вб'ю те.бе. Ото була б для них пожива! І свою легенду довершили б до кінця.

Нелла аж тепер помітила другу сигарету і, усміхнувшись, погасила її.

— Обіцяю, що нікому не розповім.

— Гарно було б, якби ти вигнала ту публіку з свого дому.

— А хлопцеві ти також усе розкажеш?

— Хай колись пізніше.

— Гезелер?

— Що — Гезелер?

— Нічого. Просто я часом докоряю собі, що не відчуваю до нього мстивої зненависті.

— Власне, він якраз був би до пари Шурбігелеві. Що таке? Що з тобою, чому ти почервоніла?

— Залиш мене,— попросила вона,— дай мені спокій на кілька днів — я мушу багато про що спокійно поміркувати. Дай мені, будь ласка, ті листи.

Він допив каву, пішов до своєї кімнати, забрав обидві пачки листів і поклав їх на стіл перед Неллою.

Вона так і не торкнулась до них, ще й через тиждень Альберт бачив обидві пачки нерозв'язані на її письмовому столі.

Сам він цілі дні проводив із робітниками, радився з ними, складав кошториси. Помпу в підвалі й дах полагодили, а стелю на верхньому поверсі потинькували. Больда тепер могла після кожного прання спускати воду в риштак. Підвал вичистили-й викурили, винесли з нього запліснявілі запаси, ганчір'я й картоплю, у якої вже були довжелезні, ніби спаржа, паростки.

Альберт звелів також замінити в сінешніх дверях зелені шибки, і відразу стало світліше.

Бабуся тільки головою хитала, дивлячись на таку бурхливу діяльність. Вона тепер частіше виходила з своєї кімнати, наглядала за робітниками і вразила всіх, оголосивши, що сама заплатить за ремонт. Нелла висловила припущення, що причиною такого рішення була бабусина любов до чекової книжки, якою вона користувалась з дитячою гордістю. Вона тішилась, витягаючи з шухляди чекову книжку, розгортала її з міною директорки фірми, заповнювала блакитний чек і елегантним порухом відривала його від корінця. Той веселий тріск паперу викликав на її великому рожевому обличчі щасливу усмішку.