Дім без господаря - Сторінка 22

Вдень усе те лежало на ліжку, а ввечері або після обіду, коли їй

ПО

хотілося лягти й проглянути газети, вона пильно вибирала звідти тільки шматки хліба, а решту скидала додолу — зошити, парасольку, овочі. Все те котилося під ліжко або розсипалось по кімнаті. Вранці Лін знову збирала його докупи й кидала на постіль. Лише одного разу на ній був добре випрасуваний одяг — в день їхнього весілля. Вони брали шлюб у капличці, яка містилась у їдальні старовинної приміської вілли, прибраної з таким незрівнянним несмаком, що створював незабутнє враження. Ряса симпатичного францисканця, що вінчав їх, пахла смаженим салом, його латина звучала дивовижно, а англійська мова ще дивовижніше ("Аж поки смерть розлучить вас...").

Але того дня, як Лін убралася в прасований одяг,— її мати приїхала з Ірландії, випрасувала одяг у себе в готелі й обережно повісила в шафу,— саме того дня Лін мала жахливий вигляд. Праска була для неї чужою непотрібною річчю, надто важкою — їй навіть не личили сукні, які треба було прасувати.

Перший місяць по весіллі вони спали на ліжку Лін, і Альберт жодної ночі не міг заснути, бо вона була неспокійна, наче молода кобила: борсалась уві сні, стягала ковдру й скидала додолу, без кінця переверталася з боку на бік, штовхала його, і з її грудей виривалися дивні, хрипкі звуки. Він уставав серед ночі, вмикав світло, затуляв його газетою й читав, бо про сон годі було й думати, і тільки час від часу терпляче натягав на Лін скинуту ковдру й підтикав її з усіх боків. Як вона затихала на кілька хвилин, він обертався до неї і,дивився на її довгі каштанові коси, тонке смагляве обличчя, профіль породистого лошати..

Потім він гасив світло, лежав у темряві поруч з нею і дочував себе щасливим. Часом, бувало, якась річ застрявала вдень під матрацом або якось утримувалась, коли Лін увечері змітала все додолу, і вночі випадала від її борсання — ложка, олівець чи банан, а одного разу навіть круто зварене яйце, що покотилося вичовганим килимком і зупинилось біля спинки ліжка. Альберт устав, підняв яйце, обчистив його і з'їв, бо тоді майже завжди був голодний.

Вранці, коли Лін ішла з дому, йому вдавалося ще трохи поспати. Лін працювала вчителькою в монастирській школі за містом. Він допомагав їй розшукувати речі, запихав їх у портфель і повинен був слідкувати за великим погнутим будильником, що — як і все майно Лін — літав щодня з ліжка на підлогу, з підлоги на ліжко, проте чудово йшов. Альберт не спускав будильника з ока і повідомляв, коли їй треба було виходити з дому.

Він сидів у нічній сорочці на ліжку й читав ранішню газету, а Лін варила на спиртівці чай і юшку. Як тільки велике стрілка наближалась до одинадцятої, тобто за п'ять хвилин до восьмої, Лін хапала портфель, швидко цілувала Альберта і мчала сходами вниз, до автобуса. Часом її юшка залишалась на спиртівці, і Альберт жадібно їв несмачне вівсяне вариво, потім знову лягав у ліжко й спав до одинадцятої години.

Аж через місяць вони стяглися на друге ліжко, і Альберт міг тепер уночі спати. Лише зрідка прокидався, коли щось падало з ліжка Лін: книжка, півплитки шоколаду або котрийсь із її важких срібних браслетів.

Альберт намагався привчити Лін до того, що він розумів під словом лад. Він таємно купив у перепродувача шафу, звелів принести її в кімнату, поки Лін не було вдома, і старанно прибрав усе — весь мотлох Лін, а її сукні розвішав на плічка з чисто німецькою ретельністю, як вішала його мати: "Все має пахнути білизною, чистою білизною". Але Лін зненавиділа шафу, і, на догоду їй, Альберт виніс шафу з кімнати й продав зі збитком іншому торгівцеві. Єдине, що Лін сяк-так терпіла, це маленьку поличку, де стояла спиртівка, казанок, дві каструлі, консервні банки з м'ясом та городиною, всілякі дивовижні приправи й пакунки з концентрованими супами. Лін чудово куховарила, і Альбертові дуже сподобалось, як вона запарює чай: темний із золотавим полиском. Після обіду, коли Лін верталася із школи, вони лежали на своїх ліжках, курили, читали, а між ними на ослінчику стояв чайник. Лише перші два місяці Альберт трохи мучився від того, що називав тоді безладдям, і жалівся, що Лін не хоче заводити ніяких речей — ну, хоча б ще два простирала. Вона ненавиділа речі, так само, як і шафи, і аж згодом Альберт здогадався: вона тому й ненавиділа шафи, що в них бережуть речі*. Лін любила повітряні кулі, кіно і, попри всю свою неврівноваженість, була дуже побожна. Вона палко захоплювалася з несмаком оздобленими церквами, францисканськими священиками, в яких сповідалась, і в неділю часто тягла його на обідню до жіночого монастиря, де працювала в школі протягом тижня; він сердився на черниць, що вперто називали його "чоловіком міс Каніген", за сніданком накладали йому на тарілку цілу купу їжі, бо вже якось довідались, що він завжди голодний. Але так було тільки спочатку, згодом черниці йому вже подобались, і він з'їдав у них за сніданком по вісім сендвічів — вони весело сміялися з його казкового апетиту. В неділю Лін тренувала своїх дівчат з хокея до якихось змагань. Альберт сміявся з її запалу й милувався на її гарну, чітку, впевнену гру.

Він, чбловік міс Каніген, виглядав прекумедно на краю поля. Як тренування кінчалося, вони з Лін тричі оббігали навколо майданчика. Дівчата з хокейної команди й інші учениці інтернату стояли навколо й підбадьорювали його. Коли Альберт перемагав, зчинявся радісний крик, а перемагав він майже завжди, бо тоді був добрим бігуном.

Згодом вони з Лін побували на півдні, в Сюрреї. Вони цілими годинами блукали по луках, поміж живоплотами, втішаючись де-небудь тим, чим Лін завжди втішалась безцеремонно і що так само безцеремонно називала "радощами подружнього життя". Йому тоді було двадцять п'ять років, а Лін рівно двадцять. Вона була найулюбленіша вчителька в школі.

У будень Альберт спав звичайно до пів на одинадцяту, тому що люди, з якими йому доводилось мати справу, раніше, ніж о пів на дванадцяту, не приймали, і тому що неспокійні ночі стомлювали його. Він неохоче розшукував скупих на слова третьорядних політиків, від яких за сніданком добував жалюгідну інформацію. Більшість новин Альберт узнавав навіть не від них, а через четверті, п'яті руки, від журналістів, не кращих за себе. Згодом він просто почав посилати непевний, вигаданий матеріал, знаючи, що це на добре не вийде. Потім сидів у маленьких пивничках, пив слабеньке віскі й чекав на Лін. Перед ним завжди лежав стос паперу, і він змальовував усе, що спадало на думку: ілюстрував жарти, що їх придумував сам або вичитував у газетах. У великій картонній коробці в його кімнаті накопичувались малюнки, мабуть, цілі сотні малюнків. Після смерті Лін він їх просто відіслав до Німеччини на Раєву адресу.

їх там, мабуть, цілі сотні, та він усе не відкривав коробки, а дивився на хлопців, що невтомно обстрілювали один одному ворота. Може, малюнки гарні, тоді йому не доведеться щотижня висмоктувати щось із пальця.

Дивлячись на хлопців, Альберт нашкрябав на шматочку паперу Больдин портрет, але потім кинув олівця.

Інформації, що їх він тоді добував, ставали все бідніші, і матеріал, який він вигадував і посилав до Німеччини, все менше відповідав дійсності, аж поки маленька націстська газета, кореспондентом якої він був у Лондоні, почала висилати йому меншу платню, а через місяць і зовсім викреслила зі списку співробітників. Тепер він жив на вчительську платню Лін і радісно зустрічав неділю, коли міг досхочу наїстись у черниць. Поки Лін тренувалася з дівчатами, він часом заходив до шкільної каплиці, слухав, як черниці молилися, й чудувався з грандіозного несмаку: в жодній церкві, здавалось йому, не бачив він святого Антонія такого поганого, ніде маленька Тереза Лізійська не була така страшелезна.

У будень Альберт ходив по місту й продавав букіністові свої книжки — півшилінга за два кілограми. Він пробував давати уроки, та мало траплялось англійців, що хотіли б вивчити німецьку мову, до того ж у Лондоні було повно емігрантів. Лін утішала його, і він, незважаючи на все, був щасливий. Вона написала додому, як їм погано живеться, і батько запросив їх до Ірландії — Альберт, мовляв, працюватиме в господарстві і, якщо схоче, ніколи не повернеться до проклятих на-цістів.

Ще й досі, через п'ятнадцять років, Альберт не міг збагнути, чому він не згодився на тестеву пропозицію. На нього нападала Неллина хвороба — він переселявся в якусь третю площину, мріяв про життя, якого ніколи не було'й не могло бути, бо час, призначений на нього, безповоротно минув. Але в тих мріях були свої чари — уявити себе на п'ять хвилин серед природи й серед людей, яких ти ніколи не бачив, у життєвих обставинах, яких ти ніколи не спізнав.

Навіть тепер, через п'ятнадцять років, Альберт не міг усвідомити, що Лін померла, бо померла вона так раптово і в такий час, коли він був сповнений надій. Він заробляв уже більше грошей, почав малювати рекламні плакати й обгортки для фабрики, що випускала мило, і йому пощастило нарешті пристосуватися до англійських смаків. 0

Відколи Альберт почав заробляти більше грошей, він уже не бавив часу в пивницях, поки Лін була на роботі, а сидів удома, пив холодний чай і цілий день працював. Вранці він уставав разом з Лін, готував сніданок і проводив її до автобуса.

Хлопці на подвір'ї стомились і спітніли. Генріх сидів на траві, прихилившись спиною до дерева, й жував стеблинку. Альберт висунувся з вікна і гукнув їм:

— Візьміть кока-колу в холодильнику! — А як хлопці обернулися й здивовано глянули на нього, додав: — Заходьте й беріть, ти ж знаєш, Генріху, де що стоїть.

Альберт чув, як вони, радісно галасуючи, помчали за ріг, ввійшли в будинок і, тепер уже перешіптуючись, навшпиньках пішли до кухні. Він зачинив вікно, набив люльку, але відклав її вбік,* не запаливши, й рішуче відкрив коробку. Там лежала ціла пака дуже тонкого паперу. Альберт помітив, що відкрив коробку з дна, бо всі малюнки лежали зворотним боком. Він узяв перший, перевернув і аж здивувався! який гарний малюнок! Це був зоожарт, а на зоожарти саме знову заходила мода. Після війни він уже так гарно не малював: м'який, дуже чорний олівець, і малюнок зовсім свіжий. Альбертові полегшало: він був певен, що Брез-готе візьме ці жарти.