Дім без господаря - Сторінка 23

Кожен із*цих тоненьких папірців, помальованих у лондонських пивничках п'ятнадцять років тому, дасть йому п'ятдесят марок. Частину малюнків треба трохи обрізати, наново наклеїти, і до багатьох іще немає тексту. Він ніколи не показував цих малюнків Лін, бо тоді вважав їх дурними, але тепер знав, що малюнки гарні, принаймні кращі за більшість тих, які він робив для "Суботнього вечора". Він кілька хвилин порпався в коробці, витягав аркуші то з середини, то зі споду й дивувався, які гарні виявились малюнки. Хтось із хлопців гукнув у сінях:

— Дядьку Альберте, дядьку Альберте! Він відчинив двері й спитав:

— Що таке?

Гукав Генріх Брілах:

— Можна, ми зробимо собі по бутербродові? Ми хочемо почекати, поки вернеться Мартін.

— Він швидко не вернеться.

— Ми все одно почекаємо.

— Як хочете. А бутерброди, звичайно, можна зробити.

— О, дуже дякуємо!

Альберт знову зачинив двері, зібрав докупи малюнки й поклав у коробку.

Того дня Лін, як завжди, поїхала вранці до школи, а він сидів дома й робив ескізи до плаката — малював лева, що намазував гірчицею баранячу ногу, Альберт відчував, що плакат вийде вдалий, а замовник обіцяв йому добрий гонорар. Замовник був єврей — емігрант, з яким Альберт познайомився в пивничці журналістів, далекий родич Абсалома Біліга. Спочатку він був дуже недовірливий, бо вважав Альберта за шпига, але після п'ятої зустрічі дав замовлення, він знайшов собі в Лондоні роботу в рекламному відділі фабрики спецій.

Альберт працював так завзято, що не помічав, як минав час, і дуже здивувався, коли Лін зайшла до кімнати.

— Боже мій, — сказав він, — уже третя година?

Та коли Лін у відповідь на його поцілунок стомлено усміхнулася, він зрозумів, що до третьої ще далеко і що Лін вернулась додому, бо погано себе почуває. Руки в неї були гарячі, вона корчилася— з болю в животі.

— У мене вже давно болить,— розповідала вона,— але я думала, що завагітніла. Аж сьогодні переконалась, що не вагітна, а боліти не перестає.

Альберт ніколи не бачив, щоб Лін занепадала духом, але тепер вона кинулась на ліжко й застогнала. Говорит^ їй було важко, і коли Альберт нахилився до неї, вона прошепотіла:

— Візьми таксі... Мені було вже в автобусі погано, а тепер ще гірше... Відвези мене до лікарні.

Він узяв з ліжка її торбинку і, біжучи до зупинки таксі, перелічив гроші: в гаманці було ще чотири фунти й ціла купа дріб'язку.

Навіть не усвідомлюючи, що він робить, Альберт сів у таксі, наказав зупинитись біля будинку й побіг сходами нагору. Лін виблювала, а як він схопив її, щоб знести донизу, застогнала й почала кричати. На сходах вона знову виблювала. Сусідки стояли на дверях і, похитуючи головами, дивились на них. Альберт гукнув одній, щоб доглянула кімнату, яку він лишив незамкненою. Жінка кивнула. Він ніби й тепер бачив перед собою її тупе, бліде, брезкле від горілки обличчя.

Альберт почув, що хлопці пішли в садок. З бутербродами в руках, вони знову почали грати в футбол.

У таксі він тримав Лін на колінах, щоб не так трясло, але вона й далі кричала й блювала просто на руді, потерті подушки. Альберт обмірковував, що він скаже лікарям, і все не міг згадати англійського слова, яке означало запалення сліпої кишки. Та щойно таксі зупинилося перед лікарнею, він вибіг на ґанок, тримаючи Лін на руках, штовхнув ногою двері до приймальні й крикнув:

— Апендикс! Апендикс!

Коли він хотів покласти Лін на канапу в коридорі, вона жахливо зойкнула, скорчилась і, здавалось, знайшла стан, у якому їй не так боліло. Альберт уже насилу тримав її на руках, прихилившись до обкладеної рожевими кахлями колони, і намагався зрозуміти, що Вона шепоче йому скривленими з болю вустами. Обличчя її пожовкло й вкрилося плямами, а в очах можна було прочитати тяжку муку, тож йому здавалося божевільним маренням те, що вона шепотіла:

— їдь до Ірландії, їдь до Ір-лан-дії...

Він тоді ніяк не міг збагнути, чого вона хоче, і водночас намагався зрозуміти, що його питає худорлява заклопотана сестра, яка стояла поряд. Він лише тупо казав те саме слово: "Апендикс", і сестра у відповідь кивала головою.

Лін душило, але блювати вона вже не могла, із рота тік лише жовтий, з негарним духом, слиз. Коли до них підкотили ноші й Альберт поклав її, вона ще раз обняла його за шию, поцілувала й прошепотіла те саме:

— їдь до Ірландії, любий мій... любий... любий... Але підійшов лікар, відштовхнув його від нош, і Лін

повезли за скляні двері. Альберт востаннє почув її зойк. Через двадцять п'ять хвилин Лін оперували, вона померла, і Альберт більше не перемовився з нею жодним словом. В порожнині живота було повно гною. Він і досі пам'ятав молоде посіріле лікареве обличчя. Той вийшов до нього в приймальню й сказав:

— Sorry1.

Потім почав спокійно й повільно говорити, і Альберт зрозумів, що, коли він із Лін сідав у таксі, було вже надто пізно. Лікар був дуже стомлений. Він спитав Альберта, чи не хоче він ще раз поглянути на свою дружину.

Довелось чекати, поки можна буде поглянути на Лін. Стоячи біля вікна, Альберт згадав про водія таксі і зійшов униз розрахуватися з ним. Той щось похмуро замурмотів, не виймаючи сигарети з рота, й показав на блювотину в машині. .Альберт заплатив на фунт дорожче й зрадів, коли похмуре обличчя водієве проясніло. Потім знову вернувся до приймальні. Шпалери там мали зеленувато-сірий колір, стільці також були оббиті зеленувато-сірою тканиною, а стіл засланий зеленувато-сірою скатеркою. Це було в ті дні, коли Чем-берлен літав до Німеччини на переговори з Гітлером.

Згодом до приймальні зайшла молода, бідно зодягнена жінка. Вона стала поряд із ним коло вікна, і сигарета у неї в руці потемніла від сліз, а тоді й погасла. Жінка кинула її додолу і, схлипуючи, прихилилась до вікна. Вулицею ішли люди й несли плакати, одні — "За мир у всьому світі", інші — "Покажемо Гітлерові, що ми його не боїмося", і молода, бідно вбрана жінка біля нього зняла окуляри й витерлася полою пальта. Пальто пахло бульйоном і тютюном. Жінка все шепотіла:

— Синку мій, синку мій, синку...

Нарешті ввійшов лікар. Жінка кинулась до нього, і з виразу її обличчя Альберт зрозумів, що все скін

1 Шкода (англ.).

чилося гаразд. Жінка вийшла з лікарем, а його забрала сестра й повела довгим, викладеним жовтими плитками коридором. Пахло застиглим баранячим лоєм, топленим маслом, а біля дверей стояли алюмінієві чайники з гарячим чаєм. Гарненька чорнява дівчина несла на таці бутерброди, а біля вікна стояв хлопець із гіпсовим бандажем на руці й кричав на вулицю:

— Проклятий собацюго, я тобі дам!

Сестра підійшла до хлопця, повернула його за здорову руку й приклала пальця до вуст — і хлопець подався за дівчиною з бутербродами.

В кімнаті, куди сестріевривела Альберта, були сірі, нічим не оздоблені стіни і двоє вузьких вікон із синіми шибками. На правому вікні жовтою фарбою була намальована альфа, а на лівому — омега.

Лін лежала на марах, заллята неприємним синім світлом. Сестра вийшла, і він підступив до мар. Обличчя Лін знову стало таке, як і раніше. Одне тільки здалося йому новим — вираз спокою. Дивно було бачити її тонке, молоде обличчя спокійним. Може, завдяки освітленню, але на обличчі вже не видно було плям, воно стало однакового кольору, і її вуста, скривлені мукою, також розгладилися. Альберт запалив свічки, що стояли в мідних свічниках у головах Лін, і проказав "Отче наш" та "Богородице Діво, радуйся".

Він не міг собі уявити, що цілий рік жив з Лін: здавалося, ніби вони щойно познайомились. Що Лін померла, Альберт розумів, але те, що вона*жила, здавалось якимось сном. Навіть подробиці, що їх він пригадував, нічого не допомагали. Наче минув один день відтоді, як він приїхав до Лондона. Все вміщалося в один день: вінчання у випрасуваній сукні, що їй не личила, ряса францисканця, хокей, сніданок у черниць, "радощі подружнього життя" на луці в Сюрреї... і крик: "їдь до Ірландії!" Блювотина в таксі, і сам він, що тупо казав: "Апендикс, апендикс". Блакитна каплиця з жовтими альфою та омегою на шибках, повітряні кулі, які Лін дарувала дітям, і мильні бульбашки, що їх вона пускала з вікна на велике сіре подвір'я... Ненависть до шаф і дві свічки, що так спокійно горять, як і мають горіти свічки в каплиці.

Він не почував суму, а лише якийсь невиразний важкий жаль до Лін, за той біль, що вона витерпіла.

Як вона кричала, зникаючи за дверима операційної, і тепер так спокійно лежить у цій капличці. Альберт не погасив свічок і пішов до дверей, але потім вернувся й почав плакати. Перед його очима, повними сліз, все розпливлося, загойдалося, ніби в тумані: альфа, омега, мари й обличчя Лін. У каплиці здавалося, ніби надворі весь час ішов дощ, але як Альберт вийшов, то побачив, що світило сонце. Сестри вже не було, і Альберт заблукав у коридорах. Він заходив у палати хворих, вискакував звідти, аж поки нарешті опинився біля кухні й упізнав коридор, викладений жовтими плитками. Там він знову побачив гарненьку чорняву дівчину з тацею, повною бутербродів, почув, як з відчиненої палати хтось кричав: "Гірчиці!" — і раптом згадав про лева, що намазував гірчицею баранячу ногу. 4

Коли він прийшов додому, була вже перша година. Хтось витер сходи і прибрав у кімнаті. Він так і не довідався, хто саме, і дуже здивувався, бо завжди вважав, що в будинку його не люблять: адже він щоразу поспішав, ніколи ні з ким не розмовляв, вітався похапцем. І ось маєш: сходи витерті, в кімнаті прибрано.

Альберт узяв зі столу плакат із левом, хотів порвати, проте згорнув у трубку й кинув у куток. Потім ліг на ліжко й довго дивився на маленьке розп'яття, що його повісила над дверима Лін. Він і далі почував те саме: не сумнівався, що Лін померла, але не міг повірити, що жив із нею цілий рік. Від Лін нічого не залишилось, крім ліжка, заваленого всіляким мотлохом, каструльки з засохлим супом на спиртівці, щербатої чашки, в якій вона завжди розводила мило на мильні бульбашки, купа неперевірених зошитів із творами про цинкові копалини в Південній Англії.

Згодом Альберт заснув і прокинувся аж тоді, як прийшла маленька вчителька, що працювала разом з Лін; відразу ж він відчув біль у руках, на яких так довго тримав Лін. Вечорами вони іноді ходили в кіно з Лін і тією вчителькою.