Дім без господаря - Сторінка 25

Миски, що з них здіймається пара, хруск кісток, дитячих кісток, кров із скалками жиру, жадібні холодні очі худих ненажер і гарячі, налляті кров'ю, жахливо добродушні — гладких; а кельнер усе носить і носить забитих, потрощених дітей, і ті, в кого ще не стоїть тарілка перед черевом, жадібно слідкують, куди він поверне.

До клозета було далеко. Одного разу Мартінові пощастило туди дійти. Спотикаючись, він ішов крізь шпалери ненажер, із кожним кроком боязкіше, та все ж таки досяг клозета: білі кахлі, сморід теплої сечі, запах лимонної есенції і мила. Служників столик, на ньому — строкаті пакуночки, гребінці, серветки, а перед очима ті самі ненажери, їхні червоні обличчя подвоюються, вони — і в дзеркалі, і в натурі. Подвійний ряд убивць, що копирсаються в зубах, обмацують ситі щоки, перевіряють, чи добре вони поголені, ворушать язиком у роті.

Розстебнуті ґудзики, білі сорочки, а ось> нарешті вільне місце. Мартін нахилився над унітазом, і різкий сморід сечі ненажер додав йому нудоти. Він хотів, щоб усе це вже минулося, щоб настало бажане полегшення. Поруч нього якийсь ненажера з червоною, круглою, ще зовсім молодою пикою сказав:

— Застроми пальця в рот, чуєш, застроми пальця в рот.

Мартінові гидка була добродушна настирливість червонопикого вбивці, і йому палко захотілося до дядька Альберта, до матері, захотілось бачити перед собою просте вугласте Глюмове обличчя і Больдині чорні, як смола, гладенькі коси навколо білого лиця, закортіло пограти в футбол із Брілахом та Берендтом. Але він був ув'язнений, загублений між цими пиками, що трощать кістки, ригають, гидять; замкнутий у цій смертельно чистій, білій в'язниці, приречений вічно вдихати тільки сморід свіжої сечі і штучний лимоновий аромат.

М'яка тепла служникова долоня лягла йому на потилицю, і розпливчасто-добродушне обличчя заглянуло через плече.

— Що з тобою, хлопче?

Але ту мить до чоловічого клозета влетіла бабуся. Служник перелякано витріщив очі. Збентежені чоловіки почали застібатися.

— Що сталося, синку, що з тобою?

Руки в неї були легкі, проте дужі, вона нахилила йому голову і, хоч Мартін зойкнув з жаху, засунула до рота свого довгого, жовтого пальця. І все-таки він не виблював, нудота лежала в шлунку твердою, залізною грудкою, нерозчинний клубок жаху,— і бабуся потягла його назад крізь шпалери ненажер. І ось, серед ресторану, коли Мартін проходив повз стіл убивці, що вправним помахом ножа, з виразом глибокої втіхи в очах, розтинав рожеве, криваве дитяче м'ясо, тверда грудка жаху в шлунку зрушила й підступила до горла. Він не відчував ні сорому, ні каяття, — лише холодний тріумф. Тепер, коли шлунок його спорожнився від жаху, він зміг навіть усміхнутися.

Ненажера спершу почервонів, потім став жовтий як віск. Зчинився галас, забрязкотів посуд, заметушилися кельнери. Бабуся, тримаючи чекову книжку, сміялась і обіцяла відшкодувати збитки.

Вбрання свого Мартін не закаляв, обличчя також, тільки губи довелося витерти хусточкою. Здоровий, порожній і вільний, він вийшов переможцем із боротьби: не забруднив рук, не заплямував душі й повернув їжу, яку в нього силоміць напхали. Навіть бабусі перехотілося їсти, вона залишила на столі тістечка, морозиво й каву, вирвала чек із книжки, ще один — за ненаже-рин костюм, третій — щоб утихомирити кельнера, і тепер, коли його шлунок був порожній, Мартін без страху й сорому пішов поряд із нею довгим, рудим хідником.

Коли вони верталися додому в таксі, бабуся сердито прочитала лекцію про нікудишні шлунки сучасної молоді.

— Ніхто вже не може попоїсти як слід, ніхто не може як слід викурити добру, міцну сигарету. Кволе, приречене покоління!

Такі виїзди відбувалися приблизно раз на півроку. Мартін передчував їх, так само, як передчував "кров у с е ч і " — і всіляко уникав: тікав перед обідом з дому або просив дядька Альберта кудись поїхати. Але втеча лише відтягала виправу, тому що бабуся все одно ловила його. Такі обіди, на її думку, входили в програму виховання. Коли Мартінові було п'ять років, вона одного разу сказала йому:

— Тепер я тобі покажу, як люди їдять по-справжньому,— і вперше взяла його з собою до ресторану Фовінкеля.

Уже тоді в нього склалося враження, що з буфету несуть до зали забитих дітей і нетерплячі вбивці жадібно чекають на миски з рожевим м'ясом. З п'яти років він пильно спостерігав, як дорослі ЇДЯТЬ І ЩО ВОНИ ЇДЯТЬ, і сміливим злетом думки дійшов висновку, що в їхньому способі їсти є щось неморальне.

Але бабуся вперто тягла Мартіна з собою. Його вже давно знали і господар ресторану, і буфетниці, й кельнери, і Мартін добре чув, як вони перешіптувалися:

— Прийшла велика княгиня з ригалом.

Але бабуся не здавалася, вона поставила собі за мету привчити його їсти сито й багато. Перед очима в нього трощили й висмоктували гусячі кістки, їли м'ясо, нарізали криваві біфштекси, і все це він ненавидів. Потім викладали багато чогось таємничого, що називалось грошима. Папірці й монети — за що ж іще можна так дорого платити, як не за дітей?

Після виїздів із бабусею Мартін цілі місяці не їв м'яса, а лише хліб, яйця, сир, молоко й овочі або чудову юшку, яку Глюм варив унизу на кухні.

Глюм завжди варив юшку на цілий тиждень. Не юшку, а кашу, в якій усе, що туди попадало, кипіло доти, доки зовсім розварювалося: городина і-кістки, риба •й яблука. Тієї юшки, чудно приготовленої, але надзвичайно смачної, Глюм варив зразу п'ять літрів, щоб потім мати спокій. А взагалі, він жив хлібом, яйцями й огірками, які гриз, наче яблука. Та ще приносив великі гарбузи й потім годинами стояв, покурюючи люльку, біля плити над своїм казанком, куштував, щось добавляв — цибулину або концентрати, чи сухі трави, розтираючи їх між пальцями. Тоді знову нюхав, знову куштував, усміхався, нарешті приймав казанок із вогню й ставив у холодильник. Тепер цілий тиждень він мав спокій. Ідучи на роботу, він насипав повну банку юшки, закручував накривку, клав у кишеню пів-огірка, окраєць хліба, шматок ковбаси й книжку. Глюм читав дивовижні книжки — на одній стояло: "Догмати-к а", а на іншій—"Т еологія і мораль". Читаючи, він щось підкреслював у них олівцем. Заголовки в книжок були зовсім незрозумілі. Теологія, і мораль мали якесь відношення до слова неморальне. Глюм добре знав, що таке неморальне, й казав, буцімто вбивці в ресторані Фовінкеля їли не дітей і взагалі нічого неморального не робили, але, можливо, Глюмова книга застаріла, бо вона й справді дуже пошарпана, і про тих убивць там ще нічого не написано.

Глюм майже безперервно курив люльку, часом навіть у постіль лягав із нею. Він варив юшку, читав грубезні книги й рано-вранці йшов на роботу, бо працював на бабусиній фабриці.

Глюм був дивний, але добрий. Мартін любив Глюма, хоч інколи лякався його лисини й беззубого рота. Але та лисина й беззубий рот мали свою причину. Глюм був у концентраційному таборі. Він сам ніколи не розповідав про це, однак дядько Альберт пояснив, що означає концентраційний табір: смерть, убивства, насильство і жах мільйонів людей; Глюм бачив усе те і тому виглядає набагато старшим за свої роки. Мартінові все здавалося, що Глюм старіший за бабусю, а насправді він був на п'ятнадцять років молодший за неї.

Глюм говорив дуже дивно, наче кожне слово виштовхував із рота, як грудку: широко роззявляв рота — голу рожеву порожнину — робив язиком якісь дивовижні рухи під темним червоним піднебінням, і здавалося, що зараз звідти викотиться щось кругле, велике, але видобувалося тільки одне слово: "свята". Наступне слово було більше, товще, кругліше, майже як маленький гарбуз, воно повільно набирало форми, насилу викочувалось, однак то знову було тільки слово: "богоро-дице", що в Глюмовому роті здавалося величезним, навіть не як гарбуз, а швидше як повітряна куля. Глюмові очі сяяли, тонкий ніс дрижав, і тепер уже з рота йому викочувалась не повітряна куля, не маленький гарбуз, а щось таке завбільшки як велике яблуко: "всемогутня". То було улюблене Глюмове слово, і особливо заокруглював, особливо ніжно вимовляв він передостанній склад — "гут".

Глюм був побожний і привітний, та коли розповідав щось, слухати його було важко, надто великі проміжки відділяли слово від слова: перше вже майже забудеш, поки почуєш наступне, і зв'язок між ними губиться. Глюм розповідав повільно, надзвичайно врочисто й дуже терпляче — "терпляче" також належало до Глю-мових улюблених слів. Та як добре слухати його, то можна почути чудові речі.

Одна стіна в Глюмовій кімнаті була вся закрита картою світу, що її Глюм сам малював і надписував. Він заклеїв стіну аркушами цупкого паперу й цілі місяці вираховував масштаб до неї, потім старанно, докладно

5' Г. Бель

129

й терпляче позначав гори, річки, озера й моря, часто стираючи написане, легенько заштриховуючи, і, нарешті, після тривалого приготування, дуже обережно почав розмальовувати земну поверхню, витрачаючи багато зеленої фарби на величезні низовини, брунатної — на гори і блакитної — на великі моря.

Глюм багато чого перебачив, перше ніж поселитися в їхньому будинку, а поселився він, мабуть, давно, бо, скільки Мартін пам'ятав себе, Глюм завжди жив у них. Глюм багато чого встиг побачити на шляху із своєї батьківщини до Рейну, але ніколи не бачив одного — коробки з фарбами. І як Альберт показав йому таку коробку, Глюм був захоплений нею більше, ніж соборами чи літаками. Він, пильно наслідуючи рухи дядька Альберта, вмочив пензля у воду, провів ним по тюбикові з фарбою, потім по папері,— а коли папір став червоний, яскраво-червоний, Глюм засміявся з радощів і того ж таки дня придбав собі коробку з фарбами.

Дуже повільно, дуже пильно, дуже терпляче малював Глюм земну кулю, починаючи десь звідти, де все було зелене, із Сибіру, і там поставив першу крапку на карті.

— Отам, за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси, я народився, — сказав він.

Щоб вимовити "за п'ятнадцять тисяч кілометрів", Глюмові потрібна була майже хвилина: яблуко, гарбуз, яблуко, яблуко, м'ячик, м'ячик, яблуко, гарбуз; здавалося, він їх пік десь на піднебінні, перше ніж пустити в світ, потім куштував, старанно надавав їм язиком потрібної форми і аж тоді виштовхував із рота, склад по складові, обережно й дбайливо.

Глюм народився за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси.