Дім без господаря - Сторінка 28

Він не бажав їй смерті, хай собі живе, але десь далеко, бо його лякали її наскоки. Повернувшись, вона все надолужувала. Насамперед влаштовувала бенкет: дзвонила до ресторану, і послужливі бліді хлопці в білих курточках носили через передпокій срібні мисочки. Бабуся чекала на них, і в очах її поблискувала жадоба. Кухар на кухні підігрівав страви, а бліді хлопці відправляли службу між кухнею і бабусиною кімнатою. Криваві біфштекси, городина, салати й печеня мандрували туди й назад, а наприкінці кухар телефонував до ресторану, і прудкий жовтий автомобільчик привозив каву й морозиво, тістечка й овочі, облиті збитими вершками. В помийне відро летіли обгризені кістки, а дика музика відриваних чеків означала кінець обіду і початок Марті-нових тортур, тому що бабуся, підкріпившись і закуривши свіжий "Томагавк", кликала його до себе й надолужувала пропущене.

— Питання п'ятдесят перше: коли воскреснуть мертві?

— Мертві воскреснуть в судний день~

— Твій батько загинув, так?

— Так.

— Що означає "загинув"?

— Загинув на війні — його вбито.

— Де?

— Під Калинівкою.

— Коли?

— Сьомого липня тисяча дев'ятсот сорок другого року.

— А ти коли народився?

— Восьмого вересня тисяча дев'ятсот сорок другого року.

— Як звали людину, винну в смерті твого батька?

— Гезелер.

— Скажи ще раз це прізвище.

— Гезелер.

— Ще раз.

— Гезелер.

— Чи знаєш ти, що це значить відібрати у дитини батька?

— Знаю. Він знав це.

Інколи вона три дні підряд кликала його до себе й завжди питала те саме.

— Що звелів нам господь у шостій і дев'ятій заповідях?

— Господь звелів нам у шостій і дев'ятій заповідях бути соромливими й цнотливими.

— Як питають на сповіді про гріх безсоромності? Мартін відтарабанював чітко й швидко:

— Чи любив я дивитися на безсоромне?

— Чи любив я слухати безсоромне?

— Чи любив я думати про безсоромне?

— Чи хотів я безсоромного?

— Чи любив я говорити про безсоромне?

— Чи робив я безсоромне? (Сам або з іншими). Мартін так і казав:

— У дужках: сам або з іншими. І наостанці:

— Коли ти виростеш, то зрозумієш, чому... Гребгаке й Вольтере робили в кущах безсоромне:

червоні обличчя, розстебнуті штани і гіркий запах свіжої зелені. Незрозуміла шамотня, чудний боягузливий вираз на їхніх обличчях вразили Мартіна й викликали в нього підозру про щось темне. Він не знав, що робили Гребгаке з Вольтерсом, але певен був: щось безсоромне. Вони повинні б на останнє запитання про шосту заповідь відповісти не тільки "так", але й "робили з іншими". Відколи Мартін узнав, що робили Гребгаке й Вольтере, він пильно стежив за обличчям капелана під час уроку закону божого, бо ті обоє сповідалися в нього. Але капеланове обличчя не мінялося, коли він звертався до Гребгаке й Вольтерса. Чи, може, вони не призналися, хоч ходили до причастя? В Мартіна дух перехопило, коли він подумав про таку можливість, і з ляку він так почервонів, що бабуся запитала:

— Що з тобою?

— Нічого, це від диму, — відповів Мартін, і бабуся поспішилася закінчити свою лекцію й вирвала чек. Тоді він пішов до кімнати дядька Альберта і ще з порога бовкнув:

— Гребгаке й Вольтере робили безсоромне. Безсумнівно, дядько Альберт змінився на обличчі.

Закусивши губи, трохи збліднувши, він запитав:

— Де й що ти бачив? Звідки ти знаєш? Мартінові було важко говорити, але він повів далі:

— Вони в кущах,— він затнувся і тільки сказав: — Штани розстебнуті, обличчя червоні.

Дядько Альберт спокійно натоптав люльку, закурив і почав довго розповідати — навіть трохи задовго — про поєднання статей, про жіночу красу, про стать. Мова торкнулась Адама й Єви, і в голосі дядька Альберта почулося натхнення. Мартінові стало трохи смішно, коли він знову потав хвалити жіночу красу й розповідати про потяг чоловіків до поєднання з жінками. В голосі дядька Альберта бринів тихий, незрозумілий захват.

— Зрештою, — мовив дядько Альберт, невідомо нащо вибиваючи люльку, в якій ще горів тютюн, і закурюючи, проти своєї звички, сигарету, — зрештою, ти ж уже, мабуть, знаєш, що від цього народжуються діти— від поєднання чоловіків із жінками.

І знову почав про Адама і Єву, потім про квітки, тварин, корову своєї матері, знову про Адама і Єву. І все, що дядько Альберт казав, звучало розважно, спокійно, але не пояснювало, що ж робили в кущах

Гребгаке й Вольтере — Мартін добре не роздивився і не міг навіть здогадатися: розстебнуті штани, червоні обличчя й гіркий запах свіжої зелені...

Дядько Альберт говорив довго про "деякі таємниці, на які я тобі можу лише натякнути", а також про темні інстинкти і про те, як важко підліткові чекати на той час, коли він дозріє до зближення з жінкою. І знову згадувалося про квітки й про тварин.

— Наприклад, маленька теличка,— сказав дядько Альберт, — не може ще поєднатися з. бугаєм і не може ще також телитися, хоч і має стать. Стать мають усі тварини, всі люди...

Під час тієї розмови дядько Альберт викурив не одну сигару й не раз затинався.

Мартін згадав про слово "неморальний", про дядьків і про одруження.

— Ви ж були одружені там, у Англії?

— Був.

— І поєднувалися зі своєю дружиною?

— Так,— відповів дядько Альберт, і хоч як Мартін пильно дивився на нього, проте не помітив, щоб той здригнувся чи збентежився.

— А чому у вас немає дітей?

— Не від кожного поєднання бувають діти,— відповів Альберт і знову почав про квіти, знову про тварин, але вже й словом не згадав про Адама і Єву.

Мартін перебив його:

— Значить, усе так, як я й думав?

— А як ти думав?

— Жінка може бути неморальна й тоді, коли не має дитини від того чоловіка, що з ним поєднується,— як Вельцкамова мати.

— Отуди к дідьку! — сказав дядько Альберт,— Як тобі набрело таке в голову?

— Тому що Брілахова мати неморальна, вона має дитину і поєднується з чоловіком, з яким не одружена.

— Хто тобі сказав, що Генріхова мати неморальна?

— Брілах сам чув, як директор казав інспекторові: "Він живе в жахливих умовах, його мати неморальна".

— Он як,—мовив дядько Альберт.

Мартін бачив, що він розсердився, і вже не так упевнено додав:

— Це правда, Брілах сам чув, і він добре знає, що його мати неморальна.

— Он як,— знову сказав дядько Альберт,— а далі?

— А далі те, що Вельцкамова мати також неморальна, хоч вона й не має дітей. Я знаю.

Дядько Альберт нічого не відповів, тільки здивовано й дуже ласкаво подивився на нього.

— Безсоромне — це те, що роблять діти, — раптом сказав Мартін, бо ця думка щойно сяйнула йому в голові,—а неморальне — те, що роблять дорослі. Але хіба Гребгаке й Вольтере також поєднувались?

— Ні, що ти, — заперечив дядько Альберт і аж тепер почервонів.— Вони самі себе збивали з пантелику, вірніше, їх збито з пантелику — не думай більше про це і завжди питай мене, коли щось почуєш і не зрозумієш.—Альбертів голос був наполегливий, проте, як і раніше, дуже ласкавий.— Чуєш, завжди питай мене. Краще поговорити про таке. Я не все знаю, але те, що знаю, скажу тобі. Неодмінно. Не забувай тільки питати мене.

Залишилося ще слово, яке Брілахова мати казала пекареві, Мартін подумав про нього й почервонів, однак вимовити це слово він нізащо не зважився б.

— Ну,— спитав дядько Альберт, — що в тебе ще?

— Нічого,— відповів Мартін, посоромившись запитати, чи його мати теж неморальна. Про це він запитає пізніше, набагато пізніше.

Від того дня дядько Альберт став куди уважніший до нього. Він часто брав його з собою кататися в машині, і.навіть мати,—так принаймні Мартінові здалося,— відтоді змінилася. Вона стала зовсім інша, і Мартін був певен, що дядько Альберт поговорив із нею. Вони тепер іноді виїздили втрьох, і Генріх міг приходити до нього, коли хотів. А часом брали Генріха з собою і їхали в ліс, на озеро або йшли разом їсти морозиво чи в кіно.

І щодня — мабуть, вони домовились між собою — хтось із них перевіряв Мартінові домашні завдання, вислухував його, допомагав, і обоє — і мати, й Альберт — були дуже ласкаві до нього. Мати стала спокійніша й частіше бувала дома, Мартін тепер щодня мав обід, якийсь час йому навіть давали картоплю — але тільки якийсь час. Матері скоро урвався терпець, вона знову стала виїздити з дому, знову не щодня була їжа. Ні, на матір не можна було покладатися так, як — зовсім в інший спосіб — можна покладатися на Глюма, Альберта й Больду.

XI

Нелла стояла за зеленою фіранкою, курила, пуска— . ючи хмарки сизого диму в простір між вікном та фіранкою, і спостерігала, як він розсіювався на сонці, змішувався з курявою і тоненькими безбарвними пасмами здіймався вгору.

Вулиця була порожня. Біля ґанку стояла Альбертова машина, верх її був ще мокрий після нічного дощу, хоч на вулиці не залишилося навіть сліду від калюж. У цій самій кімнаті, за цією самою зеленою фіранкою вона стояла двадцять років тому і чекала на юних залицяльників, що швидко йшли алеєю з тенісними ракетками в руках — кумедні, зворушливі герої! Вони й гадки не мали, що за ними стежать. У затінку під церквою навпроти вони ще раз квапливо зачісувались, оглядали нігті, крадькома перелічували свої гроші, добуваючи їх із гаманця й кладучи в кишеню, щоб мати під рукою,— вони вважали це за ознаку відчайдушності. А юнаки ті понад усе хотіли бути відчайдушними. Трохи засапавшись, вони заходили на подвір'я, ступаючи по рожевому каштановому листі, збитому на землю першим дощем, і незабаром Нелла вже чула дзвінок. Але навіть найвідчайдушніші з тих юнаків говорили, думали, поводились так само, як поводяться, думають і говорять відчайдушні тенісисти у фільмах. Юнаки знали, що вони, властиво, немудрі — ще одна ознака відчайдушності: знати собі ціну! — але від того ніщо не мінялося, вони справді були немудрі. Ось пройшов алеєю молодий герой із ракеткою в руці, в затінку церкви квапливо зачесався, оглянув свої нігті, добув з гаманця гроші й переклав їх у кишеню — чи це привид ступає по килимі з рожевих листків, чи, може, вона бачить фільм? Часом буває, що фільми здаються їй життям, на яке вона рокувала себе, заплативши одну марку вісімдесят пфенігів за квиток, а життя здається поганим фільмом. Звісно, це фільм — юнака, що саме вийшов із затінку біля церкви на вулицю, поспішаючи до якоїсь молодої дівчини в сусідстві, видно ніби крізь темну сітку, крізь легенький сірий серпанок, як у старих кінострічках.

— Хіба тенісні майданчики уже відкриті в цей час? — не обертаючись спитала вона.

— Авжеж, мамо,—відказав Мартін,—деякі відкриваються навіть раніше.

Певне ж, так було й тоді, тільки вона зранку туди не ходила, бо любила довго поспати і не дуже захоплювалася тенісом.