Дім без господаря - Сторінка 29

їй подобався тільки посиланий червоним піском майданчик і зелені-зелені пляшки лимонаду на білих столиках. Різкий дух повітря, солонуватий запах туману, що здіймався над Рейном. Часом повітря було гірке, бо по Рейну саме пропливала наново просмолена баржа; вимпели суден рухалися над верхів'ями дерев, наче легенька бутафорія, яку хтось невидимий тяг за лаштунки.

Хмари чорного, як смола, диму, гудки, стукіт відбиваних м'ячів, тихе гупання, що часом ставало голосніше, і дзвінкі, уривчасті вигуки гравців.

Юнак пробіг повз будинок. Нелла його навіть знала: таку жовтаву шкіру мають тільки Надольте, жовтаву шкіру й русяве волосся — рідкісне поєднання пігмента, що вже батькові цього юнака, Вільфрідові Надольте, додавало особливої пікантності, а від нього перейшло до сина. Очевидно, й піт у нього такий самий, як і в батька,— з різким духом; на жовтій шкірі він здається зеленкуватим, і всі спітнілі Надольте мають вигляд побризканих купоросом трупів.

Батько цього юнака, пілот, збитий десь над Атлантичним океаном, і його тіла так ніколи і не знайдуть. Однак ця поетична смерть — священик називав його тоді Ікаром, якого перемогли підступні переслідувачі,— ця поетична смерть не перешкодила його синові зробитися статистом у поганому фільмі, статистом, що сприймає все неповажне, але грає свою роль непогано. У нього саме такий вигляд, як і повинен бути в поганих тенісистів у поганих фільмах.

Нелла погасила сигарету об мармурову ринву, в якій ще лишилися сліди нічного дощу, і взялася рукою за кільце з золотої парчі, що, як і фіранка, перебуло війну. В дитинстві вона мріяла швидше вирости, щоб можна було триматися правою рукою за кільце. І ось вона давно виросла, уже двадцять років може братися за нього рукою.

Нелла чула, як Мартін снідав біля столу в неї за спиною, чула, як він знімав накривку з кавника, намазував хліб, стукав ложкою об слоїк з повидлом, хрумав грінку. Потім чула тріск — то Мартін, за звичкою, роздушував порожню шкаралупку з яйця, перевернувши її в чарочці, — і деренчання електричного дечка на грінки. Коли Нелла вставала раніше, щоб випити разом з хлопцем кави, в їдальні її зустрічав запах ледь пригорілих грінок, а з ванної, де вмивався Альберт, долинало хлюпотіння води. Але сьогодні там було тихо. Альберт, очевидно, ще не вмивався.

— Альберт ще не встав?

-т Устав,— відповів хлопець.— Хіба ти не чуєш?

Ні, вона не чула. Нелла третій день підряд встає рано, і в неї вже з'явилося почуття якоїсь сталості, впорядкованості: грінки, яйце, радісний вираз на обличчі в хлопчика, коли він сніда разом з нею, дивиться, як вона накриває на стіл, наливає каву. На вулиці юний Надольте повертався з дівчиною. Дівчина була гарна і дуже молода. Вона старанно показувала білі, як сніг, зуби й очікувально тримала проти лагідного південного вітру свого знадливого кирпатого носика — саме так, як і вимагає режисер.

"Усміхнутись" — і вона усміхалась, "похитати головою" — і вона хитала головою, як добре навчена статистка, що незабаром сама вже гратиме роль. Чи вона довідається, як тхне дивний піт Надольте? Коли цілуватись у зелених кущах з ким-небудь із Надольте, той піт надає його обличчю кольору зів'ялого салату.

Але тепер у ванній почулося хлюпання — це вмивався Альберт. Вона знала його вже двадцять років, і він теж, мабуть, уявляв собі, що знає її. Проте за двадцять довгих років так і не зрозумів, як хвилюють її чоловічі туалетні речі і як їй тяжко користуватися спільною з ним ванною.

Вмиваючись уранці, Нелла щоразу наново закохувалась у холодну байдужість його приладдя, що діяла на неї, як знадливий запах. Не раз вона ніжно водила пальцями по не видавленому як слід тюбикові з кремом До бриття, по синій бляшаночці з кремом, що стояла там уже п'ять років, роздивлялася на його зубну щітку, гребінець, мило й запорошену пляшечку з лавандовою водою, якої, здавалось, ніколи не меншало. Вже не один рік води в пляшечці було якраз по рот рожевій жінці, намальованій на етикетці. Жінка та постаріла, краса її зблякла, і тепер вона сумно всміхалася, свідома своєї минущості. А раніше, новою ще, вона з такою надією дивилась у далечінь. Тепер обличчя її змарніло, вбрання пошарпалось — бідолашна красуня не звикла до такого поганого поводження. Пляшечка стояла там уже хтозна-відколи. Мабуть, Альберт і гадки не мав, яка мука для неї мешкати так близько від чоловіка, що йому вона залюбки віддалася б. Навіщо ця вбивча поважність, чому він так наполягає на одруженні?

Нелла пізнавала чоловіка з того, як він підходив до телефону. Більшість їх підходять до телефону, як герої в посередніх фільмах: широко ступають, на обличчі написана чи то самоповага, чи байдужість, бо ту міну можна однаково прочитати і як "Дайте мені спокій", і як "А все ж вони ніяк не можуть обійтися без мене". Потім навіть під час неважливих розмов — а коли взагалі розмови бувають важливі? — проскакують такі слова, як "переглянути" чи "справу ще треба обміркувати". І найрішучіша мить — коли вони кладуть трубку. Хто тепер уміє покласти трубку не так, як поганенькі актори? Лише Альберт, та ще вмів Рай. І хто може втриматись, щоб не вплести в телефонну розмову підхоплені десь дотепи, як паперові квіти у вінок із соснових віток? Навіть курити майже ніхто не вміє інакше, ніж у фільмах. Світ складається з епігонів — може, Альберт тому й залишився такий природний, що рідко буває в кіно?

Нелла часто заздрила його байдужості й жалкувала, що мусить водитися з дурнями, марнувати на них час і розтринькувати усмішки.

Валіза вже спакована, і їй доведеться три дні нудитися в Брерніху, тимчасом як Альберт кудись поїде собі з хлопцем. Коли Нелла думала про те, що має слухати Шурбігеля, їй здавалося, ніби вона приречена вічно сидіти в перукарні: солодке тепло, приємне й водночас відразне — і "симпатичні люди", яких приво-дитиме до неї патер Віліброрд. "Ви ще не знайомі? Ну, давно вже час познайомитись!" Ох, невже вона приречена довіку слухати їхнє ввічливе базікання? І Альберт ще й дивується з її захоплення, як трапиться приємна людина чи принаймні така, що здається приємною!

Нелла відвернулася від вікна, повільно підійшла до округлого столу й підсунула до нього зеленого стільця.

— Кава ще залишилась?

— Залишилась, мамо.

Мартін устав, обережно зняв накривку з кавника й налив їй кави. Він замалим не перекинув слоїк з повидлом. Він звичайно був спокійний, майже повільний, але як розмовляв із Неллою або щось робив для неї, то намагався бути жвавим, та все даремно. Обличчя в нього ставало заклопотане, майже стурбоване, як у дорослих, що мають справу з немічними дітьми; часом він зітхав,-як зітхають діти, коли їм важко.

Мартін знову ввімкнув дечко, поклав на нього хліб і став терпляче чекати, поки він підсмажиться, потім зняв готові грінки і склав їх на край тарілки.

— Ти ще будеш їсти?

— Ні, це для Альберта.

— А де яйце для нього?

— Ось.— Мартін, усміхаючись, підвівся, підійшов до свого ліжка і підняв подушку — там лежало чистеньке, рудувате яйце.— Так воно не захолоне. Альберт не любить холодних яєць. Кава для нього також залишилась.

Про Альберта він піклувався зовсім не так, як про неї. Можливо, тому, що Альберт більше розказував йому про батька, поступово ставши для нього незамінним товаришем. Принаймні Мартін був цілком спокійний, коли робив щось для Альберта.

Нелла мало розповідала хлопцеві про Рая. Ще рідше діставала вона течку, де зберігались Раєві вірші — вирізки з газет, рукописи й маленька, на двадцять п'ять сторінок, збірочка в блакитній обкладинці, про яку згадувалось у кожній статті про сучасну лірику. Якийсь час Нелла відчувала гордість, коли знаходила Раєве ім'я в змісті антологій, чула його вірші по радіо й одержувала за них гонорари. її відвідували люди, яких вона ніколи не знала й не хотіла б знати: молодики, вбрані з вишуканою недбалістю; вони впивалися своєю недбалістю, як коньяком, а їхнє захоплення було пильно відміряне й ніколи не сягало за певну межу. І коли такі люди з'являлися до неї, вона вже знала, що знову десь готується стаття про сучасну лірику. Часом до неї ходили, мов на прощу, в газетах, як гриби після дощу, з'являлися статті, з усіх боків текли гонорари, вірші Раєві видавали й перевидавали. Та потім вишукано недбалі молодики знаходили собі іншу жертву, і на якийсь час вона мала спокій. Раєве ім'я знов виринало на поверхню, як наставало тихомир'я, бо ця тема надавалася до всіх часів: поет, що загинув в Росії, противник системи — хіба це не символ безглуздо принесеної в жертву молодості, або, як трохи змінити аспект,— хіба це не символ свідомо принесеної в жертву молодості? Хіба не з'являлися дивні нотки в доповідях патера Віліброрда і Шурбігеля? В кожному разі, Рай став улюбленою темою до всіляких ессе, а вишукано вбраних, недбалих молодиків, що писали ті ессе і невтомно створювали нові символи, розплодилися цілі ватаги. Пильно, заповзято, старанно, не дуже пристрасно і не надто байдуже ткали вони гобелен культури — спритні шахраї, що при зустрічі усміхаються один одному, як авгури. їм дісталися нутрощі, і на тих жалюгідних тельбухах вони тлумачать свої пророцтва: співають нудні гімни щойно видертому серцю, у потаємних лабораторіях зчищають бруд із кишок жертовних тварин і крадькома продають печінку — замасковані шкурники, що з стерва виробляють або дають виробляти іншим не мило, а культуру. Шкурники й пророки, що порпаються в покидьках і оспівують свої досягнення в гімнах, а при зустрічі усміхаються один одному, усміхаються, як авгури, і Шурбігель — їхній верховний жрець: хробак із гуманними поглядами й незрівнянною зачіскою.

Неллу охопила ненависть, і раптом вона злякано відчула, що починає думати, як Альберт: лабіринт, готовий поглинути її.

Поки Рай був ще живий, Нелла жадібно й уперто чекала на пошту, як хижак у клітці чекає на їжу: стояла за зеленою фіранкою, тримаючись правою рукою за парчеве кільце, й не зводила очей з листоноші. Та мить, коли він з'являвся з-за рогу священикового будинку, вирішувала її настрій на цілий день. Якщо листоноша переходив вулицю навпроти її дому рівно під прямим кутом, тоді Нелла знала, що він має щось для неї. Та якщо він одразу звертав на невидиму діагональ, яка вела до сусіднього будинку, то їй уже того дня не було на що сподіватися.