Дім без господаря - Сторінка 31

Ти нікуди не збираєшся?

У маминому голосі ніжність, любий мамин голос! Мартін глянув на годинника, що стояв на столику біля Альбертового ліжка, й вигукнув:

— О боже, я спізнююсь!

— Іди,— схаменулась Нелла, — збирайся швидше!

Так було завжди — до останньої хвилини вони забували про час, тоді поспіхом складали ранець, готували бутерброди.

Вони допомогли Мартінові запхати у ранець книжки. Альберт схопився з ліжка й намазав хліб, Нелла поцілувала сина в чоло й спитала:

— Може, мені написати записку? Уже майже дев'ять, і ти спізнишся...

— Не треба,— пригнічено відповів Мартін.— Нащо писати, коли вчитель однаково вже не читає твоїх записок. Як я іноді прийду вчасно, з мене весь клас сміється.

— Ну добре, йди, а сьогодні ввечері поїдемо в Бі-тенган. Завтра ж у тебе вільний день.

Альберт стояв коло ліжка з винуватим виразом на обличчі.

— Мені дуже шкода, Мартіне,—вів далі він.—Але ввечері ми неодмінно поїдемо.

Коли Мартін уже рушив до дверей, Нелла знову покликала його, ще раз поцілувала й мовила:

— Я мушу їхати, але Альберт потурбується про тебе.

— А коли ти повернешся?

— Відпусти його вже нарешті,—сказав Альберт,— Невже ти не розумієш, як йому прикро спізнюватись.

— Тепер уже однаково, — сказав Мартін,— я чи так чи інак спізнився.

— Не знаю,—відповіла Нелла,—може, затримаюсь на кілька днів, а може, повернуся навіть завтра ввечері.

— Гаразд,— сказав Мартін, і Нелла дарма чекала якогось вияву жалю. Вона поклала йому в кишеню помаранчу, і хлопчик повільно вийшов у коридор.

Двері до Альбертової кімнати лишились відчинені. Нелла трохи повагалась, тоді зачинила двері й вернулася до своєї кімнати. Сигарета на мармуровому підвіконні майже дотліла, тільки великі блакитні кільця диму здіймалися догори. Вона погасила сигарету, кинула її до попільниці й побачила, що жовтуватих слідів на підвіконні збільшилося.

Хлопчик повільно, дуже повільно перейшов вулицю і зник за рогом священикового будинку. Тепер на вулиці стало людніше, молочар домовлявся з помічником, якийсь худорлявий чоловік на превелику силу тяг візок і меланхолійним, співучим голосом пропонував головатий салат: яскраву, наче пляшки з лимонадом на тенісному майданчику, соковиту зелень. Нарешті молочар і продавець салату щезли з очей. На вулиці з'явилися жінки з господарчими торбами, а на ту невидиму лінію, що нею роками ходив листоноша, як приносив їй пошту, ступив мандрівний торгівець. Ось він відчинив хвіртку на подвір'я. В руках у нього туго напхана, перев'язана мотузкою валіза, голова безнадійно похилена. Нелла дивилась на нього, наче на екран у кіно, і аж злякалася, коли він справді подзвонив. А може, це просто темна тінь, укомпонована в повний сонця фільм — спокусливу, неправдиву мрію про редакцію, про гранки й прохолодні напої? Він подзвонив тихо й нерішуче. Нелла почекала, чи не відчинить Альберт, але той навіть не ворухнувся. Вона вийшла в коридор і відімкнула двері. Торгівець уже відчинив валізу. В ній були рівненько складені підв'язки на картонках, ґудзики, пришиті до цупкого паперу, і блондинка з чарівною усмішкою на такій, як у Альберта, пляшечці лавандової води — цілком нова і свіжа, привітна куртизанка в сукні стилю рококо. Вона махала хусточкою вслід поштовій кареті. Шовкова хусточка, а позаду — дерева, наче з картини Фрагонара, непоказні ефекти, що вміло створюють настрій, а ще далі, дуже далеко, коханий махає їй хусточкою з поштової карети, віддаляючись, але не меншаючи. Ледь позолочене зелене листя фра-гонарівських дерев і тендітна маленька ручка з хусточкою, рожева ручка, яка вміє милувати.

Торгівець якось чудно дивився на неї: він ще не зважувався думати, що вона щось купить у нього. Та Че лаванду, найдорожчу річ у його валізі, — знав, що вона б могла її купити, але не зважувався навіть сподь ватися, не зважувався повірити, що велика срібна монета справді опиниться в його кишені. Його надія була слабша, а віра менша, ніж досвід. На змарнілому обличчі прозирала тільки втома.

Нелла взяла пляшечку й тихо спитала:

— Скільки вона коштує?

— Три марки, — відповів торгівець і зблід зі страху: невже справдилося те, на що він навіть не сподівався, в що не вірив.

Він зітхнув, коли Нелла взяла ще якусь річ, цього разу чарівну красуню, що мила руки в порцеляновій мисці. Рожеві маленькі пальчики, що вміють милувати, і вона їх миє в чистій, мов кришталь, воді, крізь відчинене вікно видно садок у стилі Фрагонара,— а бюст у красуні на обгортці мила білий, як алебастр.

— А це скільки коштує? — спитала Нелла, беручи брусок мила.

— Одну марку,— відповів чоловік. На обличчі в нього проступила майже лють, лють через те, що його надії так щедро здійснилися, надії, які він пожинатиме два тижні, завдаток щастя, яке він сприймав недовірливо, передчуваючи, що все це не вийде на добре.

— Разом чотири марки, — сказала Нелла, і він полегшено хитнув головою.

Вона дала йому чотири марки, чотири срібні монети, й поклала на валізу три сигарети.

З переляку чоловік не зважився навіть подякувати. Тільки втупив у неї очі й дістав на додачу усмішку, що не коштувала ні грошей, ні зусиль. Та нищівна усмішка в темному коридорі подіяла негайно: викликала в нього сліпу жадобу, дике прагнення такої краси, яку він бачив досі тільки на обгортках з мила та в кіно. Нелла злякалась і тихо зачинила двері.

— Альберте! — гукнула вона.— Альберте, ходи ж бо^ Мені треба вже їхати.

— Зараз іду,— відповів той із своєї кімнати. Нелла вернулася до себе, лишивши двері відчинені. Альберт з'явився вже одягнутий: у кишені — газета,

в зубах — люлька, а в руці — ключ до машини.

— Що сталося? — спитав він, стоячи на порозі.

— То заходь же,— сказала Нелла, — чи, може, не маєш часу?

— Багато не маю,— відповів він, але ввійшов, не зачинивши дверей, і сів на краєчок стільця.— Ти від'їздиш?

— Еге ж.

— Надовго?

— Ще не знаю, може, завтра й повернуся. їду на семінар.

— Про що семінар? І хто там буде?

— Література й суспільство, література й церква,— відповіла Нелла.

— Що ж, непогано.

— Треба ж мені врешті щось робити. Найкраще, звісно, я б хотіла влаштуватися десь працювати.

"Починається давня пісня",— подумав Альберт, але вголос сказав:

— Звичайно, тобі треба щось робити, однак іти працювати було б безглуздо. Більшість людей працюють тільки тому, що мусять годувати сім'ю, наймати помешкання тощо. Що-небудь робити — це не те саме, що працювати, а ти можеш знайти собі роботу на цілий день.

— Я знаю,—зітхнула Нелла,—дитина. —І додала, передражнюючи патера Віліброрда: — "Піклуватись про дитину і про справу свого чоловіка".

— А що ж,—сказав Альберт,—так і зроби. Перегорни он той ящик, вишукай Вілібрордові і Шурбігелеві листи й порахуй, скільки разів вони там вихваляють фюрера,— дуже приємна робота.

— Годі! — мовила вона, стоячи біля вікна.— Невже я справді повинна ціле життя стерегти ці тридцять сім віршів? З хлопцем ти даєш собі раду набагато краще за мене. А виходити заміж я більше не збираюся, не хочу бути усміхненою матір'ю з обкладинки ілюстрованого журналу, не хочу бути нічиєю дружиною — ніколи вже я не зустріну такого чоловіка, як Рай, а Рай більше не вернеться. Його вбили, і я стала вдовою "за ...атьківщину, за ...арод, за ...юрера",— вона передражнила відлуння в церкві, сповнене брехні, погроз і семінарського пафосу. — Чи ти справді гадаєш, що для мене велика радість їхати на семінар з усякими дурнями?

— То не їдь,— сказав він.— Я розбагатів, так би мовити, за ніч,— він сумно усміхнувся, подумавши про малюнки, знайдені в коробці з написом "Sunlight". — Mrf влаштуємо собі прегарний недільний відпочинок разом із хлопцем. Ти побалакаєш з Вілем про нові фільми. А як хочеш,— вона глянула на нього, бо голос йогб раптом змінився, — як хочеш, то поїдемо ще далі.

— Удвох?

— Ні, з хлопцем,— відповів Альберт,^ а якщо даси раду з двома, візьмемо з собою ще й Мартінового товариша, коли він захоче.

— А чому не вдвох, — спитала вона, — навіщо вдавати щасливу сім'ю, якщо це тільки облуда — усміхнений батько, усміхнений син, усміхнена мати...

— Не можна,— сказав Альберт.— Сама зваж. Для хлопця то був би жах, а ще більший для його товариша. Я нічого не можу вдіяти,— додав він тихо,— але для дітей я ніби остання опора. І якби ще й я з категорії тих дядьків, до яких тепер належу, перейшов до іншої, для дітей то був би тяжкий, непоправний удар.

— А для тебе самого?

— Для мене? Боже мій, ти збожеволіла! Невже тобі справді так хочеться втягти мене в те, від чого я відбиваюся руками й ногами? Ходімо,—додав він,—я не маю часу, на мене чекає Брезготе.

— Руками й ногами, — проказала Нелла, не рушаючи з місця й не повертаючи голови.

— Так, руками й ногами, коли хочеш знати. Чи, може, ти бажаєш, щоб ми тут, у цьому будинку, наскрізь просякнутому спогадами, завели роман, а на людях удавали доброго дядька й добру матір? До того ж дарма й старатися, діти все одно помітять.

— Знову діти,— стомлено мовила Нелла,— Стільки галасу —через дітей.

— Про мене, хай це буде галас, але від заміжжя тобі не втекти, Нелло.

— А от і втечу, — заперечила вона. — Я ніколи більше не вийду заміж. Краще вдавати невтішну вдову, аніж усміхнену дружину, первооснову "...атьківщини, ...ароду".

— Ну, або ходімо, або залишайся вдома. Ти там помреш з нудьги.

— Ні,— сказала вона,— сьогодні я справді мушу їхати. Якщо раніше я не мала особливої причини, то нині маю.

Вона подумала, яке враження справило б на Альберта Гезелерове ім'я.

— Ходімо, — мовила нарешті вона. Альберт узяв її валізу.

Дорогою вона сказала, наче мимохідь:

— Ти не можеш зробити для мене більше, ніж робиш, і добре, що ти піклуєшся про хлопця. Знай, що я нітрохи не ревную його до тебе.

Надворі Лотеплішало.

Альберт скинув рукавиці й берета і сів у машину поруч із Неллою. Вона сказала:

— Хотіла 6 я мати таку роботу, як у тебе. Ти, мабуть, дуже щасливий.

— Анітрохи,— відповів Альберт. Дальшу його мову заглушив мотор, і Нелла почула тільки останні слова.— Яке там щастя. А роботи й ти могла б собі знайти скільки завгодно.

— Знаю. Могла б допомагати черницям, прасувати абощо, провадити господарчі розрахунки, плести светри і так далі, і настоятелька хвалила б мене: "У нас тепер є чарівна помічниця, дружина поета такого-то".

— Не мели дурниць,— сказав Альберт, і з того, як він перемкнув швидкість, Нелла помітила, що він розлючений.— Твоє базікання не зіпсує мені тої маленької втіхи, що я маю.