Дім без господаря - Сторінка 32

Лай черниць, скільки хочеш, але вони провадять не безглузде життя. Мені те, що вони роблять, завжди здавалося найрозумнішим, хоч сам я на таке не здатен. Вони моляться — і щоб вони мали час молитися, я залюбки візьму на себе частину їхніх турбот.

— Приємно чути, як гарно інші люди влаштували своє життя.—Нелла схлипнула, але опанувала себе.— Тепер ще одружися, і більше нічого й не треба.

— А чому б ні? — спитав Альберт, зупиняючи машину перед світлофором на Піпінштрасе. Він стиснув їй руку: — Ти схибнулася на снобізмі, Нелло.

Вона відповіла на потиск і мовила:

— Ні, річ не в снобізмі. Я не можу їм пробачити, Що вони вбили мого чоловіка, ані пробачити, ані забути, і не хочу вдруге дати їм таку радість — бачити усміхнену, щасливу жінку.

6 Г, Бе,

161

— Кому?

— їм,— відповіла вона спокійно.— Поміркуй, кого я маю на думці. Уже зелене світло, їдь далі.

Альберт рушив далі.

— Ти нічого не доводиш до кінця,— почав він знову,— Ти не справжня мати, не справжня вдова, навіть не повія і не справжня коханка. Я ревную тебе, ревную до змарнованого часу, а не до йолопів, що з ними ти його марнуєш. І так буде завжди, бо чоловік для жінки не може зробити чогось більшого, ніж запропонувати одружитися з нею.

— Ні,— сказала Нелла, — часом куди важливіше стати її коханцем. Дивно якось виходить: колись жінки раділи, що виходять заміж, а тепер навпаки. В кожному разі, мене така можливість не тішить.

— Бо ти впала в снобізм. Цілими роками вислухуєш всяких бевзів — звісно, таке дурно не минеться. Де тебе висадити?

— Біля ощадної каси.

Альберт почекав, поки поліцай дасть знак, об'їхав майдан Карла Великого й зупинився біля каси. Потім вийшов з машини, допоміг вийти Неллі й дістав її валізу з багажника.

— Цього разу,— всміхнулася Нелла, — я справді не змарную часу.

Він знизав плечима.

— Що ж, у нас усе навпаки: колись вірні жінки чекали, поки з ними одружаться невірні чоловіки, а тепер я, чоловік, і, мені здається, вірний, чекаю, доки невірна жінка вийде за мене заміж.

— Так, ти вірний,— сказала Нелла,— і це добре, я знаю.

Альберт подав їй руку, сів у машину і ще раз об'їхав майдан.

Нелла почекала, поки він зверне на вулицю Меро-вінгів, потім підкликала таксі, що стояло біля старої міської брами, й сказала шоферові:

— До Кредитного банку.

Звичайно після уроків Мартін не дуже поспішав додому. Він прилучався до тих, кого називають швендями, але й серед них він був найзабарніший.

Деякі учні бігли додому щодуху: їх або чекало там щось приємне, або вони зголодніли, або мали йти по закупи, або підігрівати їжу для молодших братів та сестер.

Брілах мав годувати свою сестричку. В школі він був завжди втомлений і мерщій вибігав, як тільки задзеленчить дзвінок, бо його мати йшла на роботу за двадцять хвилин до закінчення уроків. Вільма залишалася з Лео, і Брілах не міг заспокоїтись, знаючи, що вони дома самі. На останньому уроці він знай шепотів:

— Я вже не маю спокою.

Бо й справді ніколи не мав спокою. Йому доводилось багато чим клопотатися, і на школу він дивився, як на щось другорядне, обтяжливе, але й приємне, далеке від життя,— повітряні бульбашки під кригою, звабливі, чудові іграшки, ними тішишся, але й марнуєш час. А інколи в школі було просто нудно, і тоді Брілах засинав на останньому уроці, якщо тільки страх за Вільму давав йому заснути.

Мартін не дрімав і чекав дзвінка. Час, здавалось, зупинився, набирався сили, щоб одним махом пересунути велику стрілку на дванадцять. Нарешті пролунав дзвінок. Брілах зірвався з місця.

Вони схопили ранці, одягли їх на бігу й помчали коридором, а далі подвір'ям на вулицю.

Хлопці бігли наввипередки аж до рогу, де Мартінові треба було повертати праворуч, а Брілахові — ліворуч. Вони далеко випередили інших і мчали по брукові,*щоб на пішоході їм не заважали дівчата, які цілим потоком сунули до школи.

Брілах добіг перший до рогу, але почекав на Мартіна, хоч і поспішав додому.

Прощаючись, Мартін гукнув:

— Поїдеш із нами в Бітенган? Ми завернемо по тебе!

— Мені треба спитатися матері.

— Ну, бувай!

Мартін звичайно йшов додому чверть години, але сьогодні промчав ту відстань за п'ять хвилин. Він біг

6*

163

дуэке швидко, з нетерплячки засапавшись, і вже здалеку побачив, що Альбертової машини коло брами не було. Спершись на садову огорожу, Мартін передихнув і озирнувся назад, на алею, якою Альберт мав повертатися від Брезготе. Заходити в будинок хлопцеві не хотілося. Больди не було дома, Глюма теж, а крім того, п'ятниця взагалі небезпечний день — бабусин день. Ще не зіграно до кінця "кров у с е ч і", і в ресторані Фо-вінкеля сьогодні готують п'ятдесят страв із риби, а Мартін її не зносить.

Коли Альберт виїде з-за рогу, то зразу побачить його тут, біля огорожі. Мартін був лютий на Альберта за те, що його машини й досі немає коло брами.

Він підвівсь і поплентався назад, до бензоколонки в самому кінці алеї.

Аж тепер на алеї з'явилися дівчата, що спізнювалися до школи, — звичайно Мартін зустрічав їх на розі. Вони перейшли вулицю, зиркнули на велику золоту стрілку церковних дзиґарів і кинулися бігти. По алеї ще квапились подекуди засаиані дівчата, а далі повільно чвалала ціла купка тих, що вже не поспішали. Мартін знав їх усіх, бо завше здибав перед початком другої зміни. Ті, що тепер ішли купкою далеко позаду, звичайно поминали його біля бензоколонки, де він сидів на підмурку. Але сьогодні ритм порушився, і Мартін сердився на себе, що даремно біг. Він завжди йшов останній і сидів тут на підмурку, коли повз нього повільно чвалали зажурені дівчата, які вже не поспішали, знаючи, що все одно спізняться, ті самі, які тепер на алеї перестрибували через тіні дерев, ніби через східці. Проте сьогодні він побував уже вдома, знову повернувся, а вони ще й досі не дійшли до бензоколонки. Повз нього саме пробігали, розпатлані, розпашілі, ті, хто ще не звик спізнюватися. Велика стрілка дзиґарів стояла вже майже на цифрі "З", тож бігти не було сенсу: однаково їм годі встигнути.

Альбертова машина все не з'являлась, і Мартінові те чекання видавалося карою, на яку він приречений з Альбертової вини. Нарешті надійшов гурт неквапливих прогульниць; дзиґарі вибили чверть на першу, і давній ритм відновився. Дарма він біг, дарма поспішав — далі все пішло так, як і щодня. Прогульниці сміялися, розмовляли, і Мартін захоплювався ними: то були запеклі, до яких— він теж хотів би належати. Запеклі —це ті, яким було на все начхати. Дивне означення: серед запеклих траплялися діти грошовитих батьків і таких, що ніколи не мали грошей. Брілах теж був запеклий, і в нього до запеклості домішувалась гордість — обличчя його ніби промовляло: "Чого вам треба від мене?" Запеклі — це ті, про яких директор казав, що їх треба зломити. Страшне слово: наче йшлося не про дітей, а про сірники чи кістки, і якийсь час він навіть думав, що з л о м л е н і — це ті, яких подають ненажерам у ресторані Фовінкеля. В другому класі зломлено Геве-ля, і він після того зник. Гевеля приводила в школу поліція, та він однаково зникав на перервах. А потім намовив ще й Борна. Вони жили разом у бункері, вже тоді робили там щось безсоромне і тільки сміялися, як їх били. А директор казав: "їх треба зломити". Згодом Гевель і Борн зникли, і Мартін вирішив, що їх з л о м и-ли й подали ненажерам в ресторані Фовінкеля, які поглинають дітей, трощать їхні кістки,— а ті заплатили за них багато-багато грошей.

Альберт потім пояснив йому, що та подія означала, але для Мартіна вона так і лишилася загадковою, а бункер — таємничим: бетонна споруда без вікон, що загубилася між городами, і в ній колись жили Гевель і Борн. Вони були зломлені і безслідно зникли — попали в колонію, казав Альберт.

Альберт усе не їхав — певне, вже ніколи й не приїде. Мартін, примруживши очі, стежив за кожною машинок), що поверталася з міста, але Альбертової, широкого старого мерседеса мишачого кольору, серед них не було, він би її зразу помітив.

І піти нікуди. До Брілаха не хочеться, бо дядусо Лео ще вдома, він аж о третій вирушає на зміну. Ббльда саме прибирає в церкві. Можна піти до неї, з'їсти в ризниці бутерброд і напитися з термоса гарячого бульйону.

Мартін подивився на безнадійну прогульницю, що аж тепер з'явилася в кінці алеї і нітрохи не посцішала. Він анав такий стан: однаково, чи запізнитись на двадцять хвилин, чи на двадцять п'ять. Дівчина зацікавлено розглядала перше листя, що опало з дерева, назбирала його цілий букет — великого, майже зовсім зеленого, тільки ледь прижовклого листя. Ось вона спокійно перейшла вулицю з букетом листя в руці.

Цієї прогульниці він ще не знав. У неї були темні розкуйовджені коси, і вона так спокійно зупинилася коло "А т р і у м у", розглядаючи афіші, що Мартін перейнявся захватом. Він навіть підсунувся підмурком ближче до "А т р і у м у": бензоколонка стояла поряд з кінотеатром.

Мартін знав ті афіші, бо роздивлявся їх уже з Бріла-хом, і вони вирішили в понеділок піти в кіно. На афіші між двома тополями видніють бронзові ворота, що ведуть до замкового парку. Одна половина воріт відчинена, і там стоїть жінка в бузковій сукні з високою золотою-лямівкою замість комірця. Вона дивиться широко розплющеними очима на кожного, хто розглядає афішу. На її бузковому животі навскіс приклеєно білу стяжку з написом: "Дітям перегляд дозволено", позад неї здіймається замок, а над ним, на блакитному небі, красується назва фільму: "В полоні серця".

Мартін не любив фільмів, де на афішах були самі тільки жінки в закритих сукнях з білим написом: "Д і-тям перегляд дозволен о". Такі афіші свідчать, що фільм нудний. А якщо на них намальовано жінку у відкритій сукні і приклеєно червону стяжку з написом: "Дітям перегляд не доз вол єно",—то все обіцяє неморальний фільм. Але його не вабило ні неморальне, ні нудне: йому найбільше подобались ковбойські і трюкові фільми.

На другий тиждень рекламували неморальний фільм — афіша на нього висіла поряд. Там намальовано жінку в обіймах чоловіка. В жінки відкриті груди, а в чоловіка краватка зсунулась набік, і весь він якийсь розхристаний. Усе те нагадувало слово, яке Брілахова мати сказала пекареві. Мартін чув його, коли разом із Бріла-хом та В ільмою заходив до пекарні по Брілахову матір.

Там, у підвалі, стояв теплий, солодкий запах.