Дім без господаря - Сторінка 33

На дерев'яних полицях лежали купи свіжого, ще гарячого хліба, і Мартінові подобалось, як чвакала машина, що місила тісто, подобався великий шприц на крем, яким пекар виписував на тортах: "З днем народження". Пекар писав швидко, чисто й поправно, швидше, ніж дехто пише авторучкою, а Брілахова мати так само швидко й легко малювала шприцом квітки, будиночки, дим, що здіймався з димарів, а з шоколаду взагалі виробляла пензликом чудові речі. Коли Мартін із Брілахом приходили до пекарні, вони скрадалися крізь задню браму, тоді подвір'ям, повз машини з мішками борошна, зупинялися біля оббитих бляхою дверей, що звичайно були тільки причинені, і, заплющивши очі, вдихали теплий, солодкий запах. Потім, тихо відчинивши двері, прудко вбігали до пекарні й кричали: "Бе-е-е!" Та гра страшенно подобалась маленькій Вільмі, вона аж верещала з радощів, а разом з нею тішились пекар та Брілахова мати.

Тиждень тому хлопці були там востаннє; постоявши якихось три секунди, вони вже хотіли відчинити двері, як раптом серед тиші до ни* долинув ізсередини голос Брілахової матері:

— Не дам я тобі...— і те слово. Мартін навіть тепер почервонів, згадавши його,— аж страшно було вдуматися в його зміст.

А пекар відповів тихо й сумно:

— Не кажи так, не треба...

Вільма підштовхувала їх у темряві, хотіла вже починати гру в "Бе-е-е!", але вони обидва стояли, наче громом прибиті, наче оглушені. А зсередини чути було незрозуміле пекареве бурмотіння, неспокійне, палке, але й покірне, якусь нісенітницю, і часом дзвінкий сміх Брілахової матері. Мартін згадав, що дядько Альберт казав про чоловічу пристрасть, про їхнє бажання поєднуватися з жінкою,— пекар, здається, просто божеволів, так прагнув поєднатися з Брілаховою матір'ю. Він аж приспівував, бурмочучи щось незрозуміле. Мартін тихо прочинив двері, щоб подивитися, чи вони справді поєднуються, але Брілах люто відштовхнув його, вхопив Вільму на руки, і вони пішли додому, не показавшись на очі матері.

Брілах уже не ходив до пекарні цілий тиждень, і Мартін намагався зрозуміти його муку, пробуючи уявити собі, що б він сам відчував, коли б мати сказала те слово. Він подумки вкладав його до вуст усіх людей, яких знав. Дядько Альберт просто не міг би сказати цього слова, а от мати — і тут серце Мартінове забилося дужче, він зрозумів Брілахову муку — мати, може, й сказала б. Віль би ніколи не вимовив його, Больда, Глюм, Альбертова мати й бабуся також, воно їм не пасувало — і тільки мати, може, й вимовила б.

На всіх — на вчителеві, на священикові, на продавцеві з павільйону морозива — випробував Мартін те сло-ьо, проте були тільки одні вуста, до яких воно так добре пасувало, як затичка до чорнильниці,—вуста дядька Лео. Лео вимовляв його ще виразніше, ніж Брілахова мати того разу.

Мартін уже не бачив малої прогульниці — було майже три чверті на другу, і він спробував уявити собі, як вона заходить до класу, як буде всміхатися, брехати, її лаятимуть, а вона все усміхатиметься. Це була таки запекла. її неодмінно зломлять — і хоч Мартін уже давно знав від Альберта, що дітей не вбивають, він уявив собі, як її, зломлену, відвезуть на кухню до Фовінкеля. Уявив навмисне, на злість Альбертові, бо починав уже ненавидіти його. Тому, що не знав, куди дітися: у Брілаха дома дядько Лео, а Мартін не хотів бачити вуст, до яких так личило те слово; порожня-порож-нісінька церква, в якій тепер поралася Больда, лякала його не менше, ніж перспектива попасти до ресторану Фовінкеля, де їдять зломлених дітей, де йому неодмінно доведеться блювати в паскудному клозеті серед мерзенних ненажер.

Мартін підійшов ще ближче до "Атріуму" й раптом відчув голод. Була ще одна рада: піти додому, прокрастися на кухню й підігріти собі їжу. Мартін знав напам'ять, як її треба підігрівати, — правила були видерті з газети й нашвидку приклеєні на стіні в кухні: "Не відкручуй до кінця крана, не відходь від плити" (тричі підкреслено). Однак він завше втрачав смак до їжі, як бачив її холодною — про це ще, здається, ніхто не здогадувався: застиглий жир у підливі, засохла картопля, загусла, грудкувата юшка. Та ще й страх, що може надійти бабуся. Тоді на нього чекають п'ятдесят рибних страв у ресторані Фовінкеля — червонувате, блакитняве, зеленаве риб'яче м'ясо, гидкі пухирці жиру, що їх ненажери злизують із шматків вугря, прозорі зеленаві, червонясті, блакитняві підливи, зморщена шкірка вареної пікші, схожа на купку суканців із гумки.

Альберт усе не приїздив, він уже ніколи й не приїде, і, щоб помститися, Мартін почав подумки вкладати Альбертові до вуст те бридке слово, аж доки воно почало йому пасувати.

Думати про батька було надто сумно: вбитий десь на чужині, надто молодий, усміхнений, з люлькою." роті, він нізащо б не вимовив того слова.

Священик аж здригнувся, коли Мартін сказав йогс(

"а сповіді. Сказав несміливо, геть почервонівши, щоб звільнитися від нього. Навіть наодинці з Брілахом вони ніколи того слова не зважувались вимовити. Бліде обличчя священикове сіпнулося, він нахилився вперед, ніби зломлений. І сумно-пресумно похитав голо* вою — не те щоб стримував його чи дивувався, а як людина, що ледве тримається на ногах, ось-ось упаде.

У світлі, що пробивалося крізь фіалкову завісу, бліде, засмучене обличчя священикове здавалося примарним, наче він дуже довго постив. Священик зітхнув, звелів Мартінові розповісти все й почав говорити про "к а-міньнашиї". Каміньнашию вішають тому, хто розбещує дітей. Він відпустив Мартіна, не наклавши на нього покути, а тільки попросив щодня тричі проказувати "Отче наш" і "Богородице діво", щоб стерти з пам'яті те слово. І тепер, сидячи на підмурку, Мартін тричі проказав обидві молитви. Він більше не стежив за машинами — хай собі мерседес проїжджає.

Мартін молився повільно, примруживши очі, і думав про камінь на шию. Той камінь був у Лео на шиї — і Лео опускався з ним дедалі глибше на дно моря крізь синій, зелений морок. Навколо — всіляка риба, чимраз дивовижніша, уламки кораблів, водорості, мул, морські страховиська, а Лео під тягарем каменя опускається все глибше й глибше. Камінь на шиї не в Брілахової матері, а в Лео, що мучив Вільму, лякав її щипцями, бив по пальцях довгою пилочкою до нігтів. Лео, якому так ли-чить те огидне слово.

Мартін доказав останній "Отче наш", останню "Богородице діво", підвівся й зайшов до кінотеатру. Він злякався, побачивши там прогульницю, що розмовляла з контролером. Той саме казав:

— Зараз, зараз, доню, через' кілька хвилин почнеться. Ти йдеш зі школи?

І з вуст її чітко, дзвінко злетіла дивовижна брехня:

— Так.

— А тобі не треба йти додому?

— Ні, мама на роботі.

— А батько?

— Мій батько загинув.

— Покажи квиток.

Вона показала зелененький папірець — адже надворі, на афіші, через бузковий живіт у жінки тяглася біла стяжка з написом: "Дітям перегляд дозволе-н о". Коли прогульниця зникла, Мартін підійшов ближче й несміливо зупинився біля каси. В скляній кабінці сиділа темнокоса жінка й читала. Вона підвела очі й усміхнулась йому, але Мартін не відповів. Усмішка не сподобалась йому: щось у ній нагадувало те слово, що його Брілахова мати сказала пекареві. Жінка знову втупила очі в книжку, а Мартін пильно дивився на її білий, як сніг, проділ, на чорні, з синюватим відтінком, коси. Вона ще раз підвела голову, відчинила віконечко й спитала:

. — Що тобі треба?

— Скоро початок? — тихо спитав Мартін.

— О другій,— відказала жінка й зиркнула на годинник, що висів позад неї. — Через п'ять хвилин. Дати тобі квиток?

— Так, — відповів Мартін і раптом згадав, що запросив Брілаха подивитися в понеділок цей фільм.

Жінка усміхнулась, поторсала зелений, жовтий і синій валочки з квитками й спитала:

— Яке місце?

Мартін розстебнув кишеньку на штанях, дістав гроші і сказав:

— Перше місце, десятий ряд.

І подумав: "Хай тепер Альберт почекає. Добре буде самому посидіти в темряві. А в понеділок можна піти з Брілахом на якийсь інший фільм".

Жінка відірвала квиток із жовтого валка й підсунула до себе гроші.

Контролер уже чекав, суворо поглядаючи на нього.

— А ти вже був у школі? — спитав він.

— Був, — відповів Мартін і, не чекаючи другого й третього запитання, додав: — Моя мама поїхала, а батько загинув.

Контролер нічого більше не сказав, відірвав від квитка жовтий корінець і впустив Мартіна.

І коли Мартін був уже за важкою зеленою завісою, йому спало на думку, що контролер дурний: хіба він не знає, що хлопці й дівчата вчаться окремо і що він не міг прийти зі школи разом з тією прогульницею?

В залі було зовсім темно. Дівчина, що перевіряла квитки, взяла його за руку й повела на середину. Рука в неї була холодна й легка. Коли Мартін звик до темряви, то переконався, що зала майже порожня, тільки в перших і в останніх рядах сиділо кілька глядачів. Посередині, крім Мартіна, нікого не було. Прогульниця примостилася спереду, між двома юнаками, і її голова — темний силует з розкуйовдженими косами — ледве виглядала з-за спинки стільця.

Мартін уважно дивився рекламний фільм про крем до взуття: карлики бігали на ковзанах по начищених до блиску черевиках велетня. В руках у них були хокейні ключки з щітками на кінці, і черевик ставав усе блискучіший, а чийсь голос промовив:

— Такі черевики мав би Гуллівер, якби вживав крем "Блиск".

Потім почався інший рекламний фільм. Жінки грали в теніс, гарцювали на конях, водили літаки, гуляли в мальовничих парках, плавали в тихих озерах, каталися на машинах, велосипедах, мотоциклах, робили вправи на брусах і на поперечині, кидали диск — і всі усміхалися, всі чомусь усміхалися, аж поки, нарешті, усміхнена жінка, сяючи, показала присутнім, що її так тішить: велика темно-зелена коробка з білим хрестиком, а на ній напис: "О ф е л і я".

Мартін нудився. Почався основний фільм, такий самий нудний. На екрані пили вино, правили службу божу, потім брама замка відчинилася, і якийсь чоловік у зеленій куртці, зеленому капелюсі і в зелених кама-шах поїхав верхи лісовою просікою. В кінці просіки стояла жінка в бузковій сукні із золотою лямівкою замість комірця, та, що на неї дітям дозволено дивитися. Чоловік зіскочив з коня, поцілував жінку, а вона сказала:

— Я буду за тебе молитися, бережи себе.

Ще один поцілунок, і чоловік безжурно поїхав собі далі, а жінка залишилась, дивиться йому вслід і плаче.