Домашнє вогнище - Сторінка 32

А проте він не сполохається навіть у ту мить, коли страх цілком його пройме,— його кров, шкіру, кишки, кістки, пам'ять, що сягає незапам'ятних для нього самого часів,— геть усе в ньому, крім вузенької смужки незатьмареної ясності думки, яка лише й відрізняє його від цього ведмедя і від усіх інших ведмедів та оленів, що на них випаде йому полювати протягом чи не сімдесяти років. Ось про цю саму ясність казав хлопцеві Сем.

— Бійся. Від цього нікуди не дінешся. Але не ставай страхополохом. Жодне лісове створіння не скривдить тебе, хіба що як боронитиметься або відчує твою полохливість. А боягуза всі мусять стерегтися — ведмідь і олень так само, як і хоробра людина.

До полудня він зайшов уже далеко за багнистий рукав, опинившись у зовсім незнайомому місці, і послуговувався тепер не лише компасом, а й важким старомодним срібним годинником-цибулиною, спадком від батька. З табору він вийшов дев'ять годин тому, до смерку лишалося вісім, на годину менше. Хлопець зупинився — вперше, відколи сидів ото на колоді, чекаючи, поки розрізнить стрілку компаса,— і розглянувся, витерши рукою спітніле обличчя. З

власної волі й охоти, смиренно, супокійно і без жалю він уже зрікся власних переваг, але, видно, цього було не досить, залишити рушницю — це замало. Він постояв хвилинку— дитинча, самотнє й загублене в зеленій небосяжній понурості безкрайньої пущі. І вирішив остаточно здатись на неї. Тобто відмовитися і від годинника із компа.г сом, щоб уже в усьому бути перед нею ЧИСТИМ. Він ВІДСТеб-г нув від комбінезона ланцюжок годинника, відв'язав ремінець компаса, повісив їх на кущ, поруч прихилив свого дрючка і так рушив далі у хащі.

Коли він зрозумів, що заблудився, то зробив так, як навчав його й напучував Сем: почав обходити по колу, маючи надію перетнути свій власний слід. Останні дві-три години хлопець ішов не дуже швидко, а як залишив на кущі годинник і компас, то ще більше сповільнив ходу. Через це зараз він став іти й зовсім поволі, бо ж те дерево мало бути недалеко; і справді, дерево він помітив навіть раніше, ніж сподівався; він звернув до нього й підійшов. Але біля дерева не було ніякого куща з годинником і компасом, отож тепер хлопець зробив так, як Сем навчав його і напучував зробити вдруге: почав знов обходити по колу, тільки набагато ширше і в протилежному напрямку, з надією, що як не перше, то друге коло десь же перетне його давніший слід. Однак ніде не натрапляв він на відбиток власної ноги чи й будь-чиєї іншої. Тепер він ішов уже швидше, хоча все-таки без паніки, серце билося частіше, але досить сильно й розмірено, і цим разом дерево виявилося вже й зовсім не те, бо біля нього лежав повалений стовбур, якого раніш не було й близько, а за стовбуром — невелике болітце, земля, просякнута водою,— отож тепер він зробив так, як ,Сем навчав його й напучував зробити втретє і востаннє; тим же часом, сівши на колоду, він побачив відбиток кривулястої лапи, неоковирну заглибину в вологому грунті, яка у нього на очах заповнювалася водою, поки вода залила слід, переповнила його, і обриси поволі почали розмиватися. Ледве-но підвівши голову, він побачив другий слід, а-ступивши крок — і третій. Не хапаючись, не біжучи, він рушив навздогін, саме в міру швидко, щоб не відстати від тих слідів, що виростали перед ним немовби з самого повітря, вчасно встигаючи, щоб не згубити безнадійно слід і не погубити безнадійно себе, невтомний і завзятий, не піддаючись ваганню чи ляку, тільки трохи захеканий, бо молоточок його серця колотився сильно й гарячково,— аж раптом вийшов на галявинку, яку відразу ж і замкнули хащі. І враз безшелесно на-

сунулися на нього й застигли дерева та кущі, а в промені сонця зблиснули компас і годинник. А потім він побачив ведмедя. Той не з'явився звідкись і не вигулькнув: він просто був там, стояв непорушний і завмерлий у зеленій безвітряній полуденній спекоті, поцяткованій сонцем, не такий великий, яким бачив його хлопець у снах, а саме такий, яким він сподівався побачити його наяву, трохи навіть більший, невиразний обрисами на тлі мерехтливого лісового присмерку, стояв і дивився на нього. Потім ведмідь ворухнувся'. Без поспіху перейшов він галявинкою, на мить виступив на ясне осоння, і знов його покрила сутінь; там він зупинився ще раз і оглянувся через плече на хлопця. А потім його не стало. Він не ввійшов у ліс — він просто зник, без руху розчинився в пущі, як та рибина, здоровезний старий окунь, що колись на очах у хлопця пірнув у глиб ставка, не ворухнувши й плавцем.

II

Отож він повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Було хлопцеві тоді тринадцять років. Він уже забив свого першого оленя, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров'ю, а в наступному листопаді він забив і першого ведмедя. Але ще перед цим посвяченням у лісовики він знав ліс не гірше, ніж чимало дорослих чоловіків з таким самим досвідом. Тепер, однак, уже й не всякий дорослий з більшим досвідом зрівнявся б із ним. Не було такого клаптика в околі двадцяти п'яти миль від табору, якого він би не знав,— усі ручаї, пагорки, примітні дерева чи стежини; будЬ-кого він міг щювести прямісінько до будь-якого місця і звідти назад. Він знав такі звірині стежки, що їх навіть Сем Фазерс ніколи не бачив. На третю осінь він сам знайшов оленяче лігвище, без відома Маккасліиа позичив рушницю у Волтера Юела і перед світом заліг, чатуючи, а коли олень повертався до лігвища, забив його— так, як робили, за словами Сема, давні індіанці чи-касо.

Сліди старого ведмедя він знав тепер краще, ніж свої власні, і не лише той кривулястий. Він міг розпізнати відбитки кожної з трьох здорових лап і зразу відрізнити їх від будь-чийого іншого сліду, хоча в межах тих п'ятдесяти миль водилися й інші ведмеді, сліди яких були майже такі самі завбільшки, отож визначити, де чий слід, можна було, тільки зіставивши їх. Але то ще не все. Якщо Сем

Фазерс був його першим наставником, а кролі й білки край лісу — його дитячим садком, то незаймана пуща, де снував старий ведмідь, була його школою, а той старий самець, так здавна одинокий і бездітний, що здавалося, ніби він сам собі й пращур,— був його університетом.

Тепер він уже міг знаходити той кривулястий відбиток, коли захоче,— за десять миль від табору, часом за п'ять, а то й ближче. Протягом останніх трьох років він двічі чув із засідки, як собаки нападали на слід ведмедя, а раз випадково його сполошили — голоси їхні звучали пискляво й покірливо, мало не по-людському істерично. А то якось, полюючи ще з рушницею Волтера Юела, хлопець побачив, як ведмідь перетинав смугу вітроламу. Він не просто біг поміж повалених бурею стовбурів та гілля, а брався проломом через ту всю мішанину, наче мав силу локомотива, і то швидше, ніж хлопець міг собі уявити, майже так само швидко, як і олень,— тільки олень мчав би стрибками. І тоді він зрозумів: щоб полювати на цього ведмедя, потрібен пес, мало сказати надзвичайно відважний, але так само й великий та прудкий.

Був у нього вдома малий собака, дворняга, з тієї породи, що негри звуть песеням, щуролов, сам ледве більший за щура, але відважний понад усяку міру, просто до'нестями. Якось у червні він привіз його з собою, і в належний час, мовби на побачення з людиною, вибралися вони вдвох із Семом: хлопець ніс те песеня, голову йому закривши торбинкою, а Сем вів на шворці двійко гончаків. Засіли вони під вітром і справді таки вичатували ведмедя. Звір був так близько від собак, що аж обернувся до них мордою, щоб дати відсіч,— а може, він був просто зчудований і ошелешений скаженою дзяв^нею щуролова, як зрозумів потім хлопець. Ставши спиною до стовбура великого кипариса, ведмідь звівся на задні лапи і підводився все вище й вище, здавалося, цьому не буде кінця, і навіть двоє гончаків наче заразилися від щуролова розпачливо нестямним гавкотом. А потім він побачив, що те песеня таки розходилося не на жарт. Хлопець кинув рушницю й побіг. Коли він наздогнав і схопив невгамовно вертке й верескливе собача, то опинився вже мало не під самим ведмедем. У ніздрі йому вдарило ведмежим смородом, важким і гарячим, а просто над собою він побачив Старого Бена, що навис, мов чорна хмара. Це було хлопцеві знайоме, відколи він себе пам'ятав, знайоме зі снів.

А потім ведмідь зник. Хлопець і не бачив, коли. Він

стояв навколішки й обіруч тримав оскаженілого щуролова, чуючи, як поволі даленіє покірливе валування двох гончаків. Надійшов Сем із рушницею; він поклав її поруч з хлопцем і мовчки подивився на нього згори.

— Ти вже двічі з рушницею в руках бачив його,— сказав він.— Цього разу ти не міг би схибити.

Хлопець підвівся, все ще тримаючи песеня. Навіть у нього в руках воно запекло дзявкало і витягувалось, мов пружина, й поривалося до ледь чутного гавкоту гончаків. Хлопець дихав нерівно.

— Ти теж,— відказав він.— У тебе теж була рушниця. Чому ти не вистрелив?

Сем —наче й не до нього мова. Він простяг руку й торкнувся щуролова у хлопця на, руках. Песеня й досі дзявкало та поривалося, хоч гончаків уже зовсім не було чути.

— Він пішов собі,— сказав Сем.— Можеш тепер заспокоїтись і відпочити, до наступного разу.—Він погладив песеня, і за хвильку воно стихло.— Ти майже той, кого нам треба,— додав він.— От лише трохи замалий. Справжнього собаки в нас ще нема. Він мусить бути не тільки жвавий, а й здоровий, і до того ще й відважний.— Сем підняв руку від голови щуролова і мовчки подивився в ліс, туди, де зник ведмідь з гончаками.— Хтось таки це зробить. Колись.

— Я знаю,— відказав хлопець.— Тож і мусить це бути хтось із нас. Щоб насамкінець. Коли навіть йому самому це все набридне.

Отож він повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Сталося це четвертого літа, коли хлопець, учетверте відзначав у мисливському таборі день народження майора Де Спейна та генерала Компсона. Напровесні ожеребилася Майорова кобила. І ось одного літнього вечора, коли Сем привіз коней та мулів на ніч до стайні, лошати між них не знайшлося, і знавісніла з тривоги кобила ніяк не давала загнати себе в загороду. Спершу він подумав, хай би кобила провела його на те місце, де згубилося лоша. Але вона не могла цього зробити. Вона жахалася взагалі ступити в хащі, а не те щоб показати ще напрямок.