Гадючник - Сторінка 12

Вона залюбки погодилася; не можна сказати, щоб ти була дружна з сестрою, але вона любила наших дітей, а надто маленьку Марі. Особисто я її майже не знав, але мене вразила її чарівність; вона була на рік старша за тебе, але здавалася куди молодшою. Ти обважніла, носячи дітей під серцем, а вона ніби вийшла незайманицею з ложа того старого. Личко у неї було дитинне. Вона носила модну тоді зачіску, її золотаве волосся розпушувалося на потилиці (сьогодні вже забуто цю красу: розпушене волосся на потилиці). Очі були якісь занадто круглі, ніби завжди здивовані. Я для забавки обхоплював її осиний стан, але як на теперішні уявлення вона мала надто високі груди і надто круті стегна: жінки в ту пору були схожі на тепличні квіти.

Мене здивувала веселість Марінети. Вона залюбки бавила дітей, гуляла з ними в піжмурки, залазила навіть на горище, вечорами влаштовувала живі картини.

– Вона трохи пустотлива, – казала ти, – і не зовсім розуміє, як треба поводитися в її становищі.

Їй і так уже пішли назустріч, погодилися, щоб у будні вона носила білі сукні. Але ти вважала, що їй негоже ходити в неділю на обідню без жалобної вуалі й накидки, обшитої крепом. Дарма що стояла спека.

Єдина розвага, доступна їй за чоловіка, була верхова їзда. Барон Філіпо аж до смерті залишався відомим знавцем кінних перегонів і майже ніколи не пропускав ранкової прогулянки верхи. Марінета виписала до Калеза свою кобилу, а що не мала ніякого товариства, то їздила верхи сама; але це здавалося ще більшою ганьбою: жінка, що повдовіла лише три місяці тому, не повинна займатися спортом, а вже кататися верхи без проводжатого – то переходило всі межі.

– Я їй скажу, що в нас у родині про неї думають, – правила ти.

І таки казала їй, але вона робила своє. Нарешті, задля святого спокою, вона попрохала мене супроводити її на прогулянках, пообіцявши дістати для мене спокійного коня. (Звичайно, всі видатки вона взяла на себе).

Вирушали ми на світанні, рятуючись від мух і знаючи, що до перших соснових просік, десь кілометрів зо два, треба їхати ступою. Коней підводили до ґанку. Марінета показувала язика зачиненим віконницям твоєї кімнати і, пришпилюючи до своєї амазонки зарошену троянду, казала: "Зовсім не для вдови". Дзвонили до першої меси: дрібно бамкали дзвони. Абат Ардуен, боязко вклонившись нам, зникав у тумані, що клубочився над виноградниками.

До самого лісу ми їхали неквапом і розмовляли. Я зауважив, що чогось вартий в очах своячки. Не так через моє становище в суді, як через крамольні думки, висловлювані в родинному колі. А твої переконання надто вже нагадували погляди її чоловіка. Для жінки релігія і всілякі ідеї втілюються в образі якогось чоловіка – коханого чи ненависного.

Щоб сподобатися цій маленькій бунтівниці, треба було не ловити гав. Гай-гай! Поки вона повставала на вас, я легко підладжувався під неї, але не міг поділяти її зневагу до мільйонів, які вона втратила б, одружившись удруге. Мені було б вигідно казати те саме, що й вона, і розігрувати з себе благородну душу: але я не міг тут прикидатися й вдавати, ніби схвалюю її, коли вона заявляла, що втрата цієї спадщини для неї нічого не значить. Сказати тобі по щирості, я ніяк не міг прогнати від себе думку, що в разі її смерті ми станемо спадкоємцями. (Думав я не про дітей, а про самого себе).

Даремно я заздалегідь готувався до цих розмов, ніби товк урок, – це було дужче за мене:

– Сім мільйонів! Марінето, таж таких грошей не кидають на вітер! Та на світі не знайдеться людини, заради якої варто б пожертвувати таким багатством!

Вона казала, що ставить щастя над усе золото світу, а я її переконував, що не можна бути щасливим, зрікшися таких статків.

– Он як! – гукала вона. – Чого ж тоді ви їх ненавидите, виходить, ви такий самий, одного поля ягода.

Вона пускалася чвалом, я трюхикав слідком. Отож вона мене осудила, мені край. Ох, ця манія, це нестримне сріблолюбство! Чого тільки вони позбавили мене! Я міг би знайти в Марінеті любу сестру, друга… А ви ще хочете, щоб я пожертвував тим, задля чого я всім пожертвував? Ні, ні, мої гроші обходяться мені задорого, і до останнього мого подиху ви не дістанете жодного су.

А ви все ж не відступаєте. В неділю завітала до мене Юберова дружина: цікаво, чи з власної охоти вона приїхала, чи то ви її підіслали? Що то вже за нікчема ця Олімпія! (Нащо, спитати, Філі охрестив її Олімпією? А воно так і прилипло, ми навіть забули її справжнє ім'я…) Мені здається, вона не заїкнулася про свій намір відвідати мене. Ви одцуралися її, не маєте за свою. Ця жінка байдужа до всього, що виходить за її тісний світ, до всього, що безпосередньо її не стосується, вона не відає, що про мене "люди кажуть", для неї їхня думка не закон, вона навіть не знає, що ми з вами ворогуємо. І не скажеш, що в неї так виходить із якоїсь доброзичливості чи симпатії до мене, – вона ніколи не думає про інших і нездатна когось ненавидіти.

– А він завжди такий привітний зі мною, – заперечує Олімпія, коли мене згадують при ній.

Вона не відчуває мого іронічного ставлення до неї. А оскільки іноді я з духу протиріччя захищаю її від ваших нападок, то вона уявляє, ніби має вплив на мене.

З її безладної балаканини я зрозумів, що Юбер вчасно загальмував, але, рятуючи становище, пустив в обіг усе своє особисте добро і посаг дружини.

– Він каже, що неодмінно поверне свої гроші, але йому потрібний аванс… Як це називається?.. Аванс у рахунок спадщини?

Я кивав головою, погоджувався, вдаючи, що й гадки по маю, чого вона хоче. Яке невиннятко я можу корчити з себе в такі от хвилини!

Якби то бідолашна Олімпія знала, чим я пожертвував задля грошей коли ще не дожив до сивого волосу! Одного такого ранку – мені йшов тоді тридцять п'ятий рік – ми із своячкою поверталися верхи по дорозі, уже розпеченій сонцем, а довкола стелилися оприскані купоросом виноградпики. Я палко переконував молоду насмішницю, що не можна марнувати свої мільйони. А коли я замовкав, одірвавшись од цього наслання, вона сміялася і брала мене на глум із презирливою поблажливістю. Я поривався боронитися і ще більше попадав на слизьке.

– Я ж відстоюю ваші інтереси, Марінето. Невже ви гадаєте, що в такої людини, як я, тільки й клопоту, що майбутнє своїх дітей? Іза, та справді не хоче, щоб ваше багатство вислизнуло у них із-під носа. Але я…

Вона засміялася і процідила крізь зуби:

– А ви таки якесь страхіття!

Я присягався, що турбуюся тільки за її щастя. Вона зневажливо хитала головою. Власне, хоч вона й не признавалася в тому, їй хотілося не так того заміжжя, як материнства.

Поснідавши, незважаючи на спеку, я виходив із дому, де в темних і прохолодних кімнатах дрімали мої домашні, вивернувшись на шкіряних канапах чи плетених стільцях, і коли я, прочинивши прикриті жалюзі балконні двері, вислизав у вогненне пекло і блакить, мені не треба було й обертатися, – я знав, що ця моя ненависниця зараз вийде за мною; я чув, як шурхотіла жорства. Вона ледве брела, викручуючи свої високі підбори на вибоїнах. І от ми стоїмо на терасі, спираючись ліктями на парапет. Вона вигадала забавку: пробувала, скільки протримає на розпеченому камені голу руку.

Внизу мліла під сонцем долина, тиша там стояла така, як місячної ночі, коли все спить, осяяне блідим сріблом. Ланди сходилися на обрії величезною чорною аркою, підпираючи металеве небо. До четвертої години не бачиш жодної душі. Рій мошви вібрував на одному місці, нерухомий, як той єдиний у долині димок, що його не колихало ані найлегшим повівом.

Я знав – жінка, що стояла поруч, не могла б мене покохати: все в мені було їй огидне. Але тільки ми з нею дихали серед цієї задубілої мертвоти, у цьому богом забутому закутні. Ця молода страдницька істота, так щільно опікувана ріднею, шукала мого погляду так само несвідомо, як повертається до сонця квітка геліотропа. А проте я знав: на мій найменший невиразний натяк я почув би тільки глузи. Я був певен, що вона гидливо відштовхне мою руку, несміливо простягнуту до неї. Отож-бо ми стояли пліч-о-пліч край цієї улоговини, де, як у величезній квасильні, наливався п'янко виноград серед дрімотного блакитнявого листу.

А ти, Ізо, чи ти думала про наші ранкові прогулянки і про наші бесіди, які ми вели в ту пору, коли довкола все спало мертвим сном? Я знаю твої думки, я чув, як ти їх висловлювала. Якось я підслухав крізь причинені віконниці твою розмову з матір'ю у вітальні (вона гостювала тоді в Калезі і приїхала, безперечно, для того, щоб посилити нагляд за Марінетою).

– Він справляє на неї поганий вплив, якщо взяти до уваги її погляди… але в усьому іншому це не так уже й страшно. Він розважає її, та й годі.

– Так, хай розважає, це головне, – відповіла мати.

Ви раділи, що я розважаю Марінету.

– Але коли ми восени повернемося до міста, – усе приказували ви, – треба буде знайти їй щось інше.

Хоч як би ти мене зневажала, Ізо, я сам ще більше зневажав тебе за такі слова. Ти й справді гадала, що тут не може бути для тебе найменшої небезпеки. Жінки швидко забувають те, що в них самих уже перегоріло.

Правда, коли ми стояли з нею на терасі, нічого й не могло статися. Хоча довкола була пустка, ми все-таки відчували себе немов на видноті, десь на сцені. Якби знайшовся серед орендарів такий молодець, який не спав би в полудень, він побачив би чоловіка й жінку, що стоять поряд, нерухомо, як тополі, задивившись на розпечену рівнину, стоять так близько, що, поворухнувшись, мимоволі торкають одне одного.

Але й нічні прогулянки були такі самі невинні. Пригадую один серпневий вечір. Обід минув бурхливо через Дрейфуса. Марінета, так само як і я, належала до табору дрейфусарів, що вимагали перегляду справи. Вона тепер уміла краще за мене припирати до стінки абата Ардуена, змушуючи його стати на той чи другий бік. Ти саме вихваляла статтю Дрюмона[10], а Марінета раптом спитала дзвінким голоском, мовби дівчинка на уроці закону божого:

– Пане абате, скажіть, а чи можна ненавидіти євреїв?

Того вечора, на нашу превелику радість, він не відбувся туманними відмовками. Він заговорив про важливу роль народу, обраного свідком діянь господа, про напророчене навернення цього народу до істинної віри, що звістуватиме кінець світу.