Гадючник - Сторінка 14

Який же він несхожий на того молодика, котрого я бачив чотирнадцять років тому на похороні Марінети і потім мав із ним ділову розмову! Він говорив зі мною відверто. На той час він жив з однією жінкою і хотів би вберегти Люка від спілкування з нею. І, бажаючи синові добра, він влаштував його у бабусі, мадам Фондодеж… Бідна моя Ізо, якби ти і наші діти знали, що я пропонував того дня цьому чоловікові! Тепер я можу розповісти тобі. Я хотів, щоб сейф він залишив за собою, а мені дав доручення. Тоді всі мої статки – готівкою й паперами – зберігалися б у сейфі разом із документами про те, що все це Люкова власність. Поки я живий, його батько не мав би доступу до сейфу. Але після моєї смерті він став би повним його володарем, а ви б про це уявлення не мали…

Певна річ, я віддав би до рук цього чоловіка свою долю і своє багатство. Ось як тоді я вас ненавидів! І що ж? Він не пристав на таку угоду. Не зважився. Заговорив про свою чесність.

Як же я міг дійти до такого шаленства? На той час діти вже мали під тридцять, вони поодружувалися й остаточно стали на твій бік і при кожній нагоді виступали проти мене. Ви діяли тихою сапою, я зробився для вас ворогом. Але ж ти з ними обома, а надто з Женев'євою, не дуже мирила. Ти дорікала дочці, що вона завжди залишає тебе саму, ні в чому не питає твоєї ради, а все ж проти мене ви завжди виступали єдиним фронтом. А втім, усе йшло тишком-нишком, окрім урочистостей у родинному житті; так, скажімо, у нас точилися запеклі битви, коли приходила пора одружувати дітей. Я не хотів давати їм у руки гроші, а поклав щороку виплачувати ренту. Нашим сватам я не сказав, які мої статки. Я обстоював своє, я взяв гору, мене підтримувала ненависть, а крім того, любов – любов до маленького Люка. Свати, згнітивши серце, пристали на все, вони не мали сумніву, що калитка в мене туго напхана.

Але вас непокоїла моя мовчанка. Ви намагалися пронюхати таємницю. Женев'єва іноді бралася піддобрюватися до мене. Ото вахлайка! Я вже здалеку чув, як вона йде, гупаючи своїми важкими сабо. І я часто казав їй: "Після моєї смерті ви мене благословлятимете!" Звичайно, я казав, аби казати: втішно подивитися, як її очі блищатимуть од жадоби. Вона ж передавала тобі ці чарівні слова. Вся сімейка мліла од захвату. А я тим часом шукав такого викруту, щоб залишити вам тільки те, що годі було приховати. Я думав лише про маленького Люка. Я навіть надумав був заставити землю…

А все ж одного разу я попався на ваш гачок – це сталося після смерті Марі, того ж таки року. Я занедужав. Деякі симптоми нагадували хворобу, яка забрала нашу дівчинку. Я не люблю лікуватися, не терплю лікарів і ліків. Але ти так напосідала, що я скорився, погодився лягти в постіль і викликати Арнозана.

Ти, звичайно, доглядала мене самовіддано і, мабуть, тривожилася за мене: іноді, коли ти питала, як я почуваюся, в твоєму голосі бриніло занепокоєння. Ти мацала мені лоб, як хворим дітям, захотіла, щоб тобі стелили в моїй кімнаті. Як уночі мене лихоманило, ти вставала й давала мені напитися. "Вона, здається, шанує мене, – казав я собі,– хто міг би подумати?.. Може, через те, що "добряче заробляю"? Та ні, гроші самі по собі її не тішать… А може, вона боїться, щоб після моєї смерті не похитнулося становище її дітей? Оце вже більше подібне до правди". Але я таки не вгадав.

Коли Арнозан оглянув мене, ти вийшла з ним на ґанок і заговорила своїм розкотистим голосом, що так часто зраджує тебе:

– Благаю, докторе, кажіть усім, що Марі померла від черевного тифу. А то ж, знаєте, мої двоє бідолашних братів померли від сухот, а тепер містом пішла чутка, ніби й Марі померла від тієї самої хвороби. Люди такі лихі, усе перетирають тебе на зубах. Я дуже боюся, щоб усе це не відбилося на долі Юбера й Женев'єви. Якщо чоловік важко хворий, знову почнуть усі язиком ляпати. Він так мене налякав: кілька днів я місця собі не знаходила, все думала про своїх нещасних дітей. Ви ж знаєте, у нього замолоду одна легеня теж була уражена. От і пішли чутки, – у нас усі про всіх знають, люди люблять всілякі плітки! Навіть коли б він помер від якоїсь заразної хвороби, ніхто б цьому не повірив, як не вірять, що Марі померла від тифу. І все б окошилося на моїх бідних дітях. Я була така зла на нього: не хоче лягати лікуватися, хоч криком кричи! Ніби все це тільки його стосується! Та що йому інші, про інших він ніколи не думає, навіть за власних дітей не турбується… Ні, ні, докторе, такій людині, як ви, важко повірити, що існують люди, подібні до мого чоловіка. Ви ж такий самий, як абат Ардуен, ви не вірите, що на світі є зло.

Я сміявся в своєму ліжку, і, вернувшись, ти запитала мене, чого я сміюся. Я відповів словами, що в нас із тобою в широкому вжитку:

– Та так, пусте.

– Чого ти смієшся?

– Та нічого.

– Про що ти думаєш?

– Ні про що.

X

Знов беруся до свого зошита після важкого припадку, майже місяць він протримав мене у ваших лабетах. Тільки-но хвороба обеззброює мене, ви всі вже тут як уродилися, всі збираєтесь біля постелі й назираєте за мною.

Минулої неділі завітав Філі, щоб посидіти зі мною. Було душно, я щось буркав у відповідь на всі його розпити, думки в мене плуталися, я задрімав… Надовго? Хтозна. Збудив мене звук його голосу. Я побачив у сутінках, що він увесь нашорошився. Очі в цього молодого вовка блищали. На зап'ястку вище годинника він ще носив золотого ланцюжка. Сорочка була розхристана на вутлих, як у дитини, грудях. Я знову задрімав. Прокинувся від рипу черевиків, ледь розплющив очі й почав стежити за ним крізь примружені вії. Він обмацував мій піджак, де у внутрішній кишені лежав гаманець. Серце в мене калатало, але я зусиллям волі змусив себе лежати нерухомо. Чи не здогадався він? Чомусь вернувся на своє місце.

Я вдав, ніби щойно прокинувся, спитав, чи довго я спав.

– Де там! Кілька хвилин, діду.

Мене так морозом і обдало: страшно самотнім стариганам, коли їх вистежує якийсь молодий відчаюга. Чи я часом не сказився? Мені здається, цей молодець може мене вбити. Сказав же якось Юбер, що Філі здатен на все.

Бачиш, Ізо, який я був нещасливий. А коли ти прочитаєш ці рядки, пізно вже буде жаліти мене. А мені все-таки приємно думати, що ти хоч тоді відчуєш до мене жаль. Не вірю я з твоє вічне пекло, зате знаю, що таке проклятий окаянний грішник тут, на землі; відступник, який завжди брів манівцями; нещасливець, який не вміє жити – не в житейському розумінні цих слів, а в глибокому їхньому значенні. Ізо, я мучуся. Віє південний вітер, суховій. Я знемагаю від спраги, і нема чого пити, крім теплої води з рукомийника. Сиджу на мільйонах, і хоч би тобі склянка холодної води.

Коли я ще терплю страшні для мене відвідини Філі, то, може, тому, що він нагадує мені іншого хлопця, нашого небожа Люка, якому нині уже б перейшло за тридцять. Я ніколи не заперечував твоїх чеснот, і ця дитина давала тобі нагоду розвивати їх у собі. Ти його не любила, в ньому не було нічого від Фондодежів, в цього Марінетиного сина, цього чорноокого хлопця з низько зарослим чолом і "мушками", як казав Юбер. Він учився погано в тому Байонському інтернаті, куди його віддали, але це тебе, як ти сама казала, не обходило. Досить, що ти морочилася з ним, коли він приїздив на канікули.

Ні, його цікавили зовсім не книжки. В наших краях, де вистріляно всю здобич, він майже щодня вертався додому з ловецькими трофеями. Якщо раз на рік у наших полях заводився заєць, він кінець кінцем ставав здобиччю Люка; як зараз бачу: хлопець іде головною алеєю винограднику й радісно піднімає вгору закривавленого зайця, стиснувши в кулаці його довгі вуха. Я завжди чув, як він вирушає на світанку. Я розчиняв вікно, з ранкової мли долинав його дзвінкий голос:

– Піду огляну перемети.

Він завжди дивився мені просто в очі і спокійно витримував мій погляд: він не боявся мене. Він взагалі не знав страху.

Іноді я їхав на кілька днів і якщо несподівано вертався, то звичайно, заходячи в дім, чув запах сигар, на підлозі у вітальні я не бачив килима і знаходив сліди перерваного бенкету. (Скоро я, бувало, за поріг, як Женев'єва та Юбер запрошували своїх приятелів і справляли гульбу, незважаючи на мою сувору заборону; а ти їм потурала, підохочувала на цей непослух. "Треба ж підтримувати стосунки", – казала ти). І в таких випадках миротворцем посилала до мене Люка. Його дуже смішило, що я наганяю всім страху.

– Вони саме танцювали у вітальні, а я взяв та й гукнув: "Дядько йде! Дивіться, он він на стежці!.." Аби ти бачив, як вони тікали!.. Тітка Іза і Женев'єва схопили таці з бутербродами і гайнули назад, у буфетну. Ото переполох був!

Тільки для самого хлопця, для нього єдиного я не був пострахом. Іноді я йшов з ним до річки – подивитися, як він вудить. Цей непосида умів годинами нерухомо чапіти на березі, мов та верба, і руки його ворушилися так само тихо й повільно, як її гілки. Женев'єва слушно казала, що в нього не артистична душа. Мовляв, він ніколи не вийде на терасу помилуватися місячним сяйвом. Він не міг захоплюватися природою, бо сам був часткою природи, злитою з нею, одною з сил її, живим джерелом серед чистих джерел.

Я думав про те, як рано відвернулася від нього доля: мати померла, батька було невільно згадувати в нашому домі, з малого віку в інтернаті,– занедбана дитина. Хіба цього всього не досить було б для мене, щоб моя душа дихала жовчю й ненавистю? А він так і світився радістю. Всі його любили. Яким дивним здавалося це мені! Адже мене всі ненавиділи! А його всі любили, навіть я. Він до всіх усміхався, і до мене теж, хоч усміхався до мене не більше, ніж до інших.

Все в цьому хлопцеві було природно, і що мене найбільше вражало у міру того як він підростав – це чистота, це невідання зла, байдужість до спокуси зла. Наші діти також були добрими, нехай так, Юбер був просто зразковим хлопцем, як ти казала. Віддаймо тобі належне, це плоди твого виховання. Якби Люк ще жив і став би дорослим, за нього б не довелося турбуватися. Чистота його не здавалася набутою чи свідомою: то була прозорість струмка з кам'янистим дном. Вона світилася в ньому, як роса в траві. Я розповідаю про цю його рису, бо вона мене глибоко вразила. Твої моралізування, натяки, бридливі гримаси, закопилені губи не могли б дати мені справжнього розуміння природи зла.