Гіркий сміх - Сторінка 25

Кольберг підійшов до вікна й виглянув надвір.

– Хай йому чорт, – мовив він.

– Оса й далі живе у вас?

– Так, – відповів Кольберг. – Але не кажи, що я завів у себе гарем, бо це вже сказав Ларсон.

Мартін Бек чхнув.

– На здоров'я, – мовив Кольберг. – Ще трохи, і я викинув би його у вікно.

Мартін Бек подумав, що Кольберг один із небагатьох, хто справді зробив би це.

– Дякую, – сказав він.

– За що?

– За те, що ти сказав: "На здоров'я".

– Ага. Мало хто знає, що за це треба дякувати. Я колись мав такий випадок. Один фоторепортер налупцював до синців свою дружину і викинув її голу на сніг тому, що вона не подякувала, як він сказав: "На здоров'я". В новорічну ніч. Він, звичайно, був п'яний. – Кольберг трохи помовчав, потім сказав: – З неї більше нічого не можна витягти. Тобто з Оси.

– Ну, ми ж знаємо, якою справою займався Стенстрем, – сказав Мартін Бек.

Кольберг вражено глянув на нього:

– Як це знаємо?

– Авжеж. Убивством Тереси. Ясно, як божий день.

– Убивством Тереси?

– Так. Тобі таке не спадало на думку?

– Ні, – відповів Кольберг. – Не спадало, хоч я переглянув усі випадки за останні роки. Чому ж ти нічого не казав?

Мартін Бек дивився на нього, задумливо кусаючи кінець ручки. Їхні думки бігли одним руслом, і Кольберг одяг їх у слова:

– Видно, не все можна передати за допомогою телепатії.

– Не все, – мовив Мартін Бек. – А крім того, вбивство Тереси сталося шістнадцять років тому. І ти до того слідства не мав ніякого стосунку. Його від початку до кінця проводила міська поліція. Мені навіть здається, що з тих часів у нас лишився тільки Ек.

– То ти вже переглянув протоколи?

– Тільки побіжно. Їх понад тисячу сторінок. Усі документи лежать у Вестберзі, Може, поїдемо туди?

– Так. Треба їх відсвіжити в пам'яті. У машині Мартін Бек сказав:

– Ти, певне, пам'ятаєш цю справу настільки, щоб зрозуміти, чому Стенстрем узявся за неї?

Кольберг кивнув головою.

– Так. Тому, що вона була найважча з усіх, які він міг узяти.

– Отож-бо. Найбезнадійніша з усіх безнадійних. Він хотів показати, на що здатний.

– І дав себе застрілити, – мовив Кольберг. – Так по-дурному, хай йому чорт. І який зв'язок може бути між цією справою та вбивством в автобусі?

Мартін Бек нічого не відповів. Вони мовчали, аж поки доїхали до Вестберга, поставили машину перед поліційною дільницею і вийшли на мокрий сніг. Тоді Кольберг сказав:

– Чи справу Тереси можна розплутати? Тепер, через стільки років?

– Мені важко таке уявити, – відповів Мартін Бек.

XXV

Кольберг тяжко зітхав і отупіло, машинально перегортав паки позшиваних докупи рапортів.

– Треба тиждень часу, щоб усе це переглянути, – сказав він.

– Щонайменше. А фактичні дані ти знаєш?

– Ні. Навіть у найзагальніших рисах.

– Тут є десь короткий зміст. Або я можу переказати його тобі.

Кольберг кивнув головою. Мартін Бек, гортаючи папери, почав розповідати:

– Самі факти ясні й однозначні. Дуже все просто. І в цьому полягають труднощі.

– Починай, – попросив Кольберг.

– Уранці десятого липня тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року, отже, більше як шістнадцять років тому, один чоловік, шукаючи свого кота в кущах поблизу стадіону Стадсгаген на Кунгсгольмені, натрапив на вбиту жінку. Вона була роздягнена й лежала долілиць, з випростаними вздовж тіла руками. Судова експертиза встановила, що її задушено й що вона була мертва вже близько п'яти діб. Тіло добре збереглося, мабуть лежало в морозильнику або в чомусь схожому. Загалом усе свідчило про те, що це був злочин на еротичному грунті, але минуло вже надто багато часу, і розтин трупа не міг дати повних доказів, що жінку зґвалтовано.

– Як здебільшого й буває у випадку-вбивства на еротичному грунті, – мовив Кольберг.

– Саме так. З другого боку, обстеження місця злочину показало, що тіло могло там пролежати щонайбільше дванадцять годин, а потім це потвердив ще й свідок, який попереднього вечора проходив повз ті кущі і не міг би не помітити вбитої, якби вона там лежала. Далі знайдено нитки й волокна матерії, які свідчили, що тіло привезено туди загорненим у сіру ковдру. Отже, стало ясно, що місце, де його знайшли, не було місцем злочину і що тіло хтось просто кинув у кущі. І навіть не пробував прикрити його мохом чи гіллям. Це, мабуть, усе… хоч ні, ще дві речі. Жінка багато годин до смерті нічого не їла. Жодних слідів злочинця – відбитків ніг абощо – не виявлено. – Мартін Бек перегорнув аркуш і окинув поглядом надрукований на машинці текст. – Жінку впізнано того ж самого дня. Це була Тереса Камарайо, двадцяти шести років, родом з Португалії. До Швеції вона приїхала сорок п'ятого року і вийшла заміж за свого земляка Енріко Камарайо. Він був старший за неї на два роки, працював телеграфістом у торговельному флоті, але потім осів на березі і став радіотехніком. Тереса Камарайо народилася в Ліссабоні і, за даними португальської поліції, походила а заможної родини, що мала добру славу. З верхівки середнього класу. До Швеції вона приїхала вчитися, хоч трохи спізнилася з наукою через війну. Але так і не почала навчання, бо зустріла того Енріко Камарайо і вийшла за нього заміж. Дітей у них не було. Вони були матеріально забезпечені. Мешкали на Турсгатан.

– А хто її впізнав?

– Поліція. Тобто персонал відділу в боротьбі з аморальністю. Останні два роки її там добре знали. П'ятнадцятого травня сорок дев'ятого року – обставини склалися так, що можна було точно визначити дату – Тереса докорінно змінила свій спосіб життя. Вона втекла з дому, – так тут написано, – і відтоді перебувала серед міського дна. Одне слово, Тереса Камарайо стала повією.

– Так, я пригадую, – сказав Кольберг.

– А тепер доходимо до основного. Поліція протягом трьох днів знайшла трьох свідків, які ввечері дев'ятого червня о пів на дванадцяту бачили машину на Кунгсгольмсгатан біля початку тієї стежки, де знайдено тіло вбитої. Двоє з них проїздили машиною, а один проходив повз те місце. Ті, що проїздили, бачили ще й чоловіка, який стояв біля машини. Біля нього на землі лежала якась річ, завбільшки з людське тіло, загорнуте в щось схоже на сіру ковдру. Третій свідок проходив на кілька хвилин пізніше і бачив лише машину. Опис чоловіка був неточний. Тоді йшов дощ, і чоловік стояв у затінку, тому вони одне тільки могли сказати напевне: що то був чоловік, і досить високий. Відповіді на питання, що означає "досить високий", були різні – коливалися від метра сімдесяти чотирьох до метра вісімдесяти трьох, тобто в межах, що охоплювали дев'яносто процентів чоловічого населення Швеції. Але…

– Але що?

– Але щодо машини, то всі троє свідків були одностайні. Вони сказали, що машина була французької марки "Рено КВ-4". Ця модель з'явилася сорок сьомого року, а далі її випускали з року в рік з незначними змінами.

– "Рено КВ-4" сконструював Порше, коли французи ув'язнили його як воєнного злочинця, – сказав Кольберг. – Вони тримали його в заводській вартівні. Він сидів там і креслив схему машини. Потім його, звичайно, звільнили, а французи заробили на тій машині мільйони.

– Ти просто приголомшуєш мене глибиною своїх знань про такі речі, – сухо мовив Мартін Бек. – Може, ти мені ще її скажеш, який існує зв'язок між справою Тереси і вбивством в автобусі чотири тижні тому?

– Стривай, – мовив Кольберг. – А що було далі?

– Далі стокгольмська поліція провела таке широке слідство, якого ще ніколи не проводили в нас. Протоколи виросли до нечуваних розмірів. Та ти й сам бачиш. Допитано сотні людей, що знали Тересу Камарайо і спілкувалися з нею, але не пощастило встановити, хто останній бачив її живою. Слід обривався точно на тиждень перед тим, як її знайдено мертву. Вона провела ніч з одним хлопцем у готелі на Нюбругатан і попрощалася з ним о пів на першу перед рестораном на Местер Самуельсгатан. І все. Далі перевірено всі машини марки "Рено КВ-4". Спершу в Стокгольмі, бо свідки казали, що вона мала міський номер, а тоді по всій Швеції, оскільки номер міг бути фальшивий. На це згаяно майже рік. І нарешті виявилося, було доведено, що жодна з них не могла стояти о пів на дванадцяту вечора дев'ятого червня біля Стадсгаген.

– Так, і тоді… – почав Кольберг.

– Отож-бо. Тоді все слідство спинилося на місці. Просто вичерпалося. Дійшло до кінця. Тільки одного було не з'ясовано – хто вбив Тересу Камарайо. Останні протоколи в справі Тереси датовані п'ятдесят другим роком, коли датська, норвезька й фінська поліції підтвердили, що та машина не могли прибути з скандінавських країн, а водночас шведська митниця заявила, що вона не могла приїхати з якоїсь іншої країни. Тоді, як ти, мабуть, пам'ятаєш, машин було мало і доводилось виконувати безліч формальностей, щоб переїхати кордон.

– Так, пам'ятаю. А ті свідки…

– Свідки працювали разом. Один був майстром автомобільної майстерні, а другий працював там механіком. Третій також добре знав марки машин. За фахом він був… ану вгадай, хто?

– Директор заводу "Рено".

– Ні. Поліцейський, з автодорожної інспекції. Прізвище його було Карлберг, і він уже помер. Щодо цього питання, то ми випробували геть усе. Ми тоді вже почали трохи вивчати психологію свідків. Тому всіх трьох піддали цілій низці тестів. Вони повинні були вгадувати обриси різних марок машин, показаних на екрані з допомогою проекційного ліхтаря. Всі троє жодного разу не помилилися, а майстер з автомобільної майстерні знав навіть дуже рідкісні моделі, такі як "Іспано-сюїза" чи "Пегасо", Навіть більше: коли показували машину, якої не було в природі, він і тоді не давав себе збити з пантелику. Казав, що передня частина в неї від "Фіата-500", а задня – від "Дайна Пангарда".

– Гаразд, – мовив Кольберг. – А який висновок із цього зробили ті хлопці, що провадили слідство? Просто так, длй себе?

– Вони були певні, що вбивця е в наших протоколах, що то котрийсь із численних свідків, який спав з Тересою Камарайо, вбив її в нападі шалу, який часто охоплює еротоманів. Слідство загальмувалося, бо хтось напартачив з контролем машин "Рено". Почали перевіряти ще раз. Потім ще раз. Нарешті вирішили, що минуло надто багато часу і сліди вже зовсім затерлися. Вони й далі вважали, що в контролі машин десь сталася помилка і що вже надто пізно щось поправити. Я певен, що, наприклад, Ек, який брав участь у слідстві, і досі так вважає.