Гіркий сміх - Сторінка 26

А взагалі я теж так думаю. Бо не бачу іншого пояснення.

Кольберг хвилину помовчав, потім запитав:

– А що сталося з Тересою того дня, про який ти згадував? У травні, сорок дев'ятого року?

Мартін Бек, погортавши папери, відповів:

– Вона зазнала своєрідного шоку, який призвів до певного психологічного феномену. Це психічний і фізичний стан, хоч і рідкісний, але не винятковий. Тереса Камарайо виросла в заможній родині. Батьки її були католики, як і вона сама. Виходячи в двадцять років заміж, вона була невинною. З чоловіком, хоч обоє вони були чужоземці, Тереса прожила чотири роки чисто по-шведському, в середовищі, типовому для добре забезпеченої верхівки середнього класу. Вона була стримана, розважна, спокійної вдачі. Чоловік вважав, що жили вони щасливо. Тереса була, як визначив один лікар, зразковим продуктом обох тих середовищ – суворого католицького середнього класу і суворо шведського міщанства з усіма моральними табу, яких кожне з цих середовищ старанно дотримується, вже не кажучи про їхній спільний продукт. П'ятнадцятого травня сорок дев'ятого року її чоловік поїхав у відрядження до Норланда. Вона пішла з приятелькою слухати якусь доповідь. Там вони зустріли одного хлопця, давнього знайомого приятельки. Він провів їх додому, до квартири Камарайо на Турсгатан, де приятелька хотіла заночувати, бо також була солом'яною вдовою. Вони говорили про доповідь, пили чай і вино. Той хлопець пішов з ними тому, що посварився з своєю дівчиною, з якою, зрештою, потім одружився. Пішов просто знічев'я. Тереса сподобалась йому, бо й справді була дуже гарна, і він почав чіплятися до неї. Приятелька, знаючи, які в Тереси високі моральні принципи, лягла в передпокої на канапі, але їй усе було чути. Хлопець разів із десять намовляв Тересу лягти з ним, але вона весь час відмовлялася. Тоді він узяв її силоміць. Він збудив у холодній, розважній Тересі почуття, про які вона досі не мала уявлення. Вранці хлопець попрощався й пішов. Першого тижня Тереса телефонувала йому по десять разів на день, а потім він більше нічого про неї не чув. Він помирився зі своєю дівчиною, одружився з нею і жив дуже добре. Серед цих паперів є десять протоколів його допитів. Його справді підозрювали, але він мав добре алібі, та й машини в нього не було. А крім того, він був порядний чоловік, щасливо одружений, уважний до жінки і ніколи її не зраджував.

– А Тереса почала упадати за чоловіками?

– Так. Вона втекла з дому. Чоловік зрікся її, а ті знайомі, з якими вона спілкувалася, відвернулись від неї. Серед жінок у неї не було приятельок. Вона швидко покотилася вниз. Менш як за півроку познайомилася з усіма відносно безпечними елементами так званого дна. Почала також пити. Відділ боротьби з аморальністю добре її знав, але ще не спіймав на жодному злочині. Хтось хотів її ув'язнити за розпусту, та поки до цього дійшло, вона загинула. Вона водилася з багатьма темними типами, напівгангстерами, дрібними злодіями, автомобільними шахраями, валютниками тощо. Ти ж пам'ятаєш тодішніх наших клієнтів?

– А що сталося з її чоловіком?

– Він вирішив, що його скомпрометовано, поміняв прізвище й прийняв шведське підданство. Потім зустрів порядну дівчину із Стоксунда, одружився, має двоє дітей і щасливо живе собі у своїй віллі на Ледінге. Його алібі таке ж певне, як флот капітана Кассела.

– Як що?

– Ага, хоч про кораблі ти нічого не знаєш, – сказав Мартін Бек. – Якщо ти заглянеш до цієї папки, то зрозумієш, звідки Стенстрем брав деякі свої ідеї.

Кольберг заглянув до папки.

– Боже мій, такої гарної дівчини я ще не бачив! – вигукнув він. – Хто робив ці фотографії?

– Один аматор фотографії, що мав чудове алібі і не мав машини марки "Рено КВ-4", Але, на відміну від Стенстрема, він свої фотографії продавав і добре заробляв на них. Ти ж пам'ятаєш, тоді в нас не було такої повіді порнографії, як тепер.

Вони знов замовкли. Нарешті Кольберг запитав:

– І який може бути зв'язок між цією подією і Стенстремом та вісьмома іншими людьми, що їх застрелено в автобусі через шістнадцять років?

– Ніякого, – відповів Мартін Бек. – Просто вернімося до психічно хворого вбивці, який хотів викликати сенсацію.

– Чому він нічого не сказав… – почав був Кольберг.

– Отож-бо, – підхопив Мартін Бек. – Тепер усе можна цілком логічно пояснити. Стенстрем переглядав не-розплутані справи. А оскільки він був шанолюбний, завзятий і все ще трохи наївний, то вибрав найбезнадійнішу з них. Якби він з'ясував справу Тереси, це був би величезний успіх. І він нічого не розповідав нам, бо знав, що дехто сміявся б з нього. Коли він сказав Гаммарові, що не хоче братися за надто давні випадки, то вже був зважився. Коли Тереса Камарайо лежала в морзі, Стенстрем мав дванадцять років і напевне ще не читав газет. Він, мабуть, вважав, що може підійти до цієї справи без будь-яких упереджень. І перемолов усі ці протоколи.

– І що ж він знайшов?

– Нічого. Бо не було чого знаходити. Тут немає жодної нитки, за яку можна вхопитися.

– Звідки ти знаєш?

Мартін Бек глянув на Кольберга і спокійно сказав:

– Знаю, бо сам одинадцять років тому зробив точнісінько те, що й Стенстрем. І нічого не знайшов. Я тільки не мав Оси Турел, щоб провести на ній психологічні досліди. Коли ти розповів мені, що він з нею виробляв, я зразу здогадався, яку він вибрав справу. Але я забув, що ти не знаєш стільки, як я, про Тересу Камарайо. Зрештою, я мав би додуматись до цього ще тоді, як ми знайшли в його шухляді фотографії.

– Отже, він застосував своєрідні психометоди?

– Так. Єдине, що йому лишалося, – "це знайти когось схожого на Тересу і досліджувати її реакції. В цьому є певний сенс, особливо якщо маєш таку особу в себе вдома. Слідчі зробили все, що могли. А коли так, то…

– То що?

– Коли так, то, по-моєму, лишається хіба що звернутися до ясновидця. Була вже одна така мудра голова, що зверталась. Тут і це записано.

– Але все це не пояснює, що Стенстрем робив у автобусі.

– Ні, не пояснює.

– В кожному разі я дещо перевірю, – сказав Кольберг.

– Авжеж, перевір.

Кольберг знайшов Енріке Камарайо, який тепер звався Генрік Кам. Це був огрядний чоловік середнього віку. Він зітхнув, кинув жалісний погляд на свою біляву дружину з доброї родини й тринадцятирічного сина в оксамитовій куртці і з довгим чубом, і сказав:

– Невже я ніколи не матиму спокою? Тут улітку був уже один молодий детектив і…

Кольберг навіть перевірив алібі директора Кама на вечір тринадцятого листопада. Алібі було бездоганне.

Знайшов він і того чоловіка, що фотографував Тересу вісімнадцять років тому – старого беззубого злодія-алкоголіка в камері рецидивістів у Лонггольмі. Старий відкопилив топкі губи і сказав:

– Тересу? Ще б пак, звичайно, пам'ятаю! До речі, сюди кілька місяців тому приходив уже якийсь винюхувач і…

Кольберг уважно, до останнього слова прочитав усі рапорти. На це він згаяв тиждень. Увечері в четвер вісімнадцятого грудня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року він прочитав останню сторінку. Потім глянув на дружину, що вже кілька годин спала. Вона лежала долілиць, вдавивши розкуйовджену голову в подушку і зсунувши з себе аж до пояса ковдру. У вітальні зарипіла канапа. То Оса Турел підвелася й пішла навшпиньки до кухні напитися води. Вона й досі погано спала.

"У протоколах немає ніяких недоглядів, – думав Кольберг. – Ніякої обірваної нитки. Але вранці я однаково зроблю список усіх, кого допитували у зв'язку зі справою Тереси або кому довели, що вони знали її. Потім побачимо, хто з них ще живий і що він робить".

XXVI

Минув місяць, відколи пролунало шістдесят сім пострілів у автобусі на Норра Сташунсгатан, а дев'ятиразовий убивця все ще був на волі.

Начальство державної поліції, преса і громадськість, яка любила посилати петиції, були не єдині, кому уривався терпець. Була ще одна верства людей, яка хотіла, щоб поліція якнайшвидше спіймала винного. Цю верству складали люди, що їх називають дном.

Більшість тих, що за нормальних умов провадили злочинну діяльність, протягом останніх місяців нічого не робили. Бо доки поліція була на сторожі, краще було принишкнути. В цілому Стокгольмі не було жодного злодія, шахрая, грабіжника, переховувача краденого, спекулянта чи сутенера, який не хотів би, щоб поліція швидше спіймала вбивцю і знов узялася за демонстрантів проти війни у В'єтнамі чи за поставлені в недозволеному місці машини, – тоді самі вони могли б перейти до своєї звичної роботи.

В цьому єдиному випадку вони солідаризувалися з поліцією і здебільшого ладні були якось допомогти їй спіймати злочинця.

Ренн шукав уривків загадки, що звалася Нільсом Ері-ком Єрансоном, і послужливість дна полегшувала йому пошуки. Він, звичайно, розумів причини тієї послужливості, але однаково був за неї вдячний.

Останніми ночами він шукав людей, які знали Єрансона. Він знаходив їх у будинках, які мали розвалювати, в пивницях, винарнях, більярдних і готелях для неодружених. Звичайно, не всі вони мали бажання давати якісь інформації, але здебільшого давали.

Увечері тринадцятого грудня на барці біля південного берега озера Мелерен він зустрівся з дівчиною, яка пообіцяла, що завтра зведе його з Сюне Б'єрком, який колись пустив Єрансона на кілька тижнів до себе жити.

Другого дня був четвер, і Ренн, що останнім часом спав лише по кілька годин на добу, прокинувся аж опівдні. О першій годині він допоміг дружині спакувати речі, бо вмовив її поїхати з сином на свята до батьків у Ар'єплуг, оскільки боявся, що цього року не матиме часу святкувати з ними різдво.

Він почекав, поки поїзд рушив, помахав дружині рукою, тоді вернувся додому, узяв папір та ручку й сів до кухонного столу. Поклавши перед собою рапорт Нордіна та свій записник, він надів окуляри й почав писати:

"Нільс Ерік Єрансон.

Народився у фінській парафії в Стокгольмі 4.10.1929 року.

Батьки: Альгот Ерік Єрансон, електрик, і Беніта Рантанен.

Батьки розлучилися 1935 року, мати переїхала до Хельсінкі, а син лишився з батьком.

До 1945 року Є. мешкав у батька у Сундсберзі.

Закінчив семирічну школу, потім два роки вчився в художника.

1947 року переїхав до Гетеборга й почав працювати учнем у художника.

1.12.1948 року одружився там з Гудрун Свенсон.

Розлучився 13.5.1949 року.

Від червня 1949 року по березень 1950 служив юнгою на кораблях компанії "Свея".