Гіркий сміх - Сторінка 30

- Пер Вале -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…

– Ну так, – перебив його Кольберг. – Дякую.

Він підвівся.

– Але ж я не сказав ще найважливішого, – промурмотів Біргерсон. – Молодшого слідчого особливо зацікавило одне. Я згадав це, оскільки ви питали про "Морріса".

Кольберг знов сів.

– Так? А що саме?

– Ну, моя улюблена розвага теж мала свої труднощі, якщо можна так сказати. Деякі моделі важко було розрізнити, особливо в темряві й коли дивитися з чималої відстані. Наприклад, "Москвич" і "Опель-кадет" чи "ДКВ" й "ІФА". – Він замовк, а тоді задумливо додав: – Дуже важко. Вони відрізнялися тільки дрібними деталями.

– А до чого тут Стенстрем і ваш "Морріс"?

– Мій "Морріс" ні до чого, – відповів Біргерсон. – Просто молодший слідчий зацікавився, коли я сказав, що найважче було відрізнити "Морріс мінор" від "Рено КВ-4", коли дивитися на них спереду. Збоку чи ззаду – то не штука. А просто спереду чи ледь навскоси справді було нелегко. Хоч згодом я натренувавсь і рідко помилявся. Але не завжди вгадував.

– Стривайте, – перебив його Кольберг. – Ви сказали "Морріс мінор" і "Рено КВ-4"?

– Так. І пригадую, що молодший слідчий аж підскочив, коли я йому сказав про це. Весь час, поки я розповідав йому про своє захоплення, він просто сидів і кивав головою, навіть, здавалось мені, не дуже уважно слухав. А коли я сказав про це, він страшенно зацікавився. Кілька разів мене перепитував.

– Ви кажете, спереду?

– Так, він це теж перепитував. Саме спереду або ледь навскоси їх дуже важко розрізнити.

Коли Кольберг з Осою Турел уже сиділи в машині, вона запитала:

– І що це дає?

– Я ще добре не знаю. Але, може, наведе нас на слід.

– Того, хто вбив Оке?

– Не знаю. Принаймні це пояснює, чому він записав цю марку машини собі в записник.

– Я також згадала щось, – мовила Оса. – Те, що сказав Оке за кілька тижнів до смерті. Він сказав, що як тільки матиме два вільних дні, то поїде в Смоланд і щось там дізнається. Здається, в Екше. Це тобі щось каже?

– Нічогісінько, – відповів Кольберг.

Місто було порожнє, єдиними ознаками життя на вулицях були кілька різдвяних гномів, яких єднала фахова втома і валило з ніг надто щедре прикладання до чарки в гостинних домах, дві карети "швидкої допомоги" і поліційна машина. За якийсь час Кольберг запитав:

– Гун казала, начебто після Нового року ти нас покидаєш?

– Так. Я поміняла квартиру. Знайшла собі житло для однієї особи. І хочу знайти іншу роботу.

– Де?

– Ще добре не знаю. Але думаю… – вона замовкла, потім додала: – А що, якби в поліції? Там же є вільні місця?

– Мабуть, є, – неуважно відповів Кольберг, тоді, струснувши з себе млявість, запитав: – Що? Ти справді хочеш працювати в поліції?

Оса Турел скупчила свою увагу на машині. Насупивши брови, вона вдивлялася в сніговицю за вікном.

Коли вони вернулися на Паландергатан, Боділь уже спала, а Гун, скрутившись клубочком на кріслі, читала книжку. Очі в неї були заплакані.

– Що з тобою? – запитав Кольберг.

– Вся вечеря пропала. Хто її тепер холодну в дідька їстиме?

– Нічого. В тебе такий вигляд, а в мене такий апетит, що всяка вечеря буде добра. Поклади на стіл дохлого кота, і я буду радий. Мерщій неси їжу!

– І дзвонив той невиправний Мартін. Півгодини тому.

– О'кей, – добродушно мовив Кольберг. – Накривай стіл, а я йому дзеленькну.

Він скинув піджак, краватку й пішов дзвонити.

– Бек слухає.

– Хто там зчиняє такий гармидер? – підозріло запитав Кольберг.

– "Веселий поліцейський".

– Що?

– Пластинка.

– Ага, тепер я впізнав. Давній шлягер. Чарлз Пенроуз, правда? Він був модний ще перед першою світовою війною.

Їхній розмові вторували вибухи сміху.

– Байдуже, – сказав Мартін Бек не дуже весело. Я телефонував тобі, бо до мене зателефонував Меландер.

– Ага. Що ж він хотів?

– Сказав, що нарешті згадав, де йому траплялося прізвище Нільса Еріка Єрансона.

– Ну й де?

– У справі про вбивство Тереси Камарайо.

Кольберг розшнурував черевики, трохи подумав і сказав:

– Привітай його від мене й передай, що цього разу він помилився. Я прочитав її геть усю, до останнього слова. І не такий я затурканий, щоб цього не помітити.

– Папери в тебе вдома?

– Ні. Лежать у Вестберзі. Але я впевнений. Голову даю на відруб.

– О'кей, я тобі вірю. Що ти робив на Лонггольмі?

– Отримав певну інформацію, надто туманну й плутану, щоб тобі її так відразу пояснити, та коли вона справдиться, то…

– То що?.

– То все слідство в справі Тереси можна повісити в туалеті. Веселих свят.

Він поклав трубку.

– Ти знов кудись ідеш? – підозріливо спитала дружина.

– Так, але аж у середу. Де горілка?

XXIX

Меландер не належав до тих людей, що падають від першого удару, але вранці двадцять сьомого грудня він був такий розчарований і спантеличений, що навіть Гунвальд Ларсон знайшов за потрібне запитати:

– Що з тобою? Тобі не попався мигдаль у різдвяній каші?

– З кашею і мигдалем ми скінчили тоді, як одружилися, – відповів Меландер. – Якщо рахувати точно, то двадцять років тому. Ні, просто досі я ніколи не помилявся.

– Колись же треба почати, – втішив його Ренн.

– Так. Але я однаково не розумію.

Постукав Мартін Бек, і не встигли вони відповісти, як він уже, покашлюючи, з'явився на порозі, високий і суворий.

– Чого не розумієш?

– Того з Єрансоном. Як я міг помилитися.

– Я оце вернувся з Вестберга, – сказав Мартін Бек. – І дізнався про одну річ, яка, може, тебе втішить.

– Про що саме?

– У справі про вбивство Тереси бракує однієї сторінки. А коли бути точним – тисяча двісті сорок четвертої.

О третій годині після обіду Кольберг спинився перед автомобільною фірмою у Седертельє. Він того дня встиг залагодити багато справ. Між іншим, переконався, що троє свідків, які шістнадцять з половиною років тому помітили машину біля стадіону, бачили її спереду або трошки навскоси. Крім того, він викопав одну фототехнічну роботу і тепер мав у кишені темпу, ледь підретушовану фотографію з рекламного малюнка: "Морісс мінор" моделі п'ятдесятих років. Із трьох свідків двоє вже померли – поліцейський і механік. Проте справжній експерт, майстер автомобільної майстерні, і досі був живий-здоровий. І працював у Седертельє. Тільки вже не майстром, а кимось вищим, бо сидів у конторі зі скляними стінами й розмовляв по телефону. Коли він скінчив розмову, Кольберг підійшов до нього, не постукавши, не показавши свого посвідчення й не відрекомендувавшись. Він просто поклав перед ним на стіл фотографію і запитав:

– Що це за марка?

– "Рено КВ-4". Старий шарабан.

– Ви певні?.

– Авжеж, певен. Я ніколи не помиляюся.

– Ви твердо впевнені?

Чоловік за столом ще раз швидко глянув на знімок.

– Так, це "Рено КВ-4". Давня модель.

– Дякую, – мовив Кольберг і простяг руку по фотографію.

Чоловік спантеличено глянув на нього й сказав:

– Стривайте, ви хочете мене обдурити? – Він придивився уважніше до фотографії і секунд за п'ятнадцять повільно мовив: – Ні, це не "Рено". Це "Морріс". "Мор-ріс мінор" п'ятдесятої чи п'ятдесят першої моделі. Але з цією фотографією щось негаразд.

– Так, – відповів Кольберг. – Вона трохи підретушована і зроблена при поганому освітленні чи в дощ, наприклад, літньої ночі.

Чоловік витріщив очі.

– Слухайте, хто ви?

– Яз поліції, – відповів Кольберг.

– Як я не здогадався? – мовив чоловік. – Ранньої осені тут уже був один поліцейський.

Того ж надвечір'я, о пів на шосту, Мартін Бек зібрав своїх найближчих співпрацівників на нараду. Нордін і Монсон уже повернулися, отже, можна сказати, що команда була в повному складі. Бракувало тільки Гаммара, який виїхав з міста на свята. Знаючи, як поволі посувалося слідство протягом сорока чотирьох днів, Гаммар вирішив, що воно навряд чи зрушить з місця за тиждень, від різдва до Нового року, коли і переслідувачі, і переслідувані здебільшого сидять удома, відригують від переїдання й думають, як розтягти гроші, щоб їх вистачило до кінця січня.

– Так, бракує однієї сторінки, – вдоволено сказав Меландер. – А хто ж її взяв?

Мартін Бек і Кольберг швидко перезирнулися.

– Чи хтось із вас може сказати про себе, що він майстер робити обшук? – запитав Мартін Бек.

– Я, – мляво відповів Монсон із свого місця біля вікна. – Я вмію шукати. Коли десь щось пропаде, я неодмінно його знайду.

– Чудово, – мовив Мартін Бек. – Обшукаєш квартиру Оке Стенстрема на Черговсгатан.

– Що ж мені там шукати?

– Сторінку з поліційних протоколів, – мовив Кольберг. – Її номер – тисяча двісті сорок чотири, а в тексті, можливо, фігурує прізвище Нільс Ерік €рансон.

– Піду завтра, – сказав Монсон. – Удень краще шукати.

– Гаразд, – відповів Мартін Бек.

– Завтра вранці я дам тобі ключі, – сказав Кольберг.

Він, звичайно, й тепер мав їх у кишені, але хотів усунути сліди фотографічного мистецтва. Стенстрема, перше ніж туди з'явиться Монсон.

Другого дня після обіду на столі в Мартіна Бека задзвонив телефон.

– Привіт, це Пер.

– Який Пер?

– Монсон.

– Ага. Ну що?

– Яв Стенстремовій квартирі. Тут немає тієї сторінки.

– Ти певен?

– Певен. Звичайно, певен, – ображено сказав Монсон. – Але чи ви певні, що він її взяв?

– Принаймні так думаємо.

– Гм, то я пошукаю в іншому місці, – сказав Монсон.

Мартін Бек потер пальцями лоба й запитав;

– Де це "в іншому місці"?

Та Монсон уже поклав трубку.

– Адже в архіві має бути копія, – сказав Гунвальд Ларсон. – Або в прокуратурі.

– Авжеж, – сказав Мартін Бек.

Він набрав номер внутрішнього телефону. У сусідній кімнаті Кольберг розмовляв з Меландером.

– Я проглянув твій список.

– Ага. І тобі щось спало на думку?

– Спало, і не одне. Але не знаю, чи воно тобі пригодиться.

– Це вже моя справа.

– Багато з них – рецидивісти. Наприклад, Карл Андерсон, Вільгельм Русберг і Бенгт Вальберг. Усі троє давні злодії. Не раз карані. Тепер уже надто старі, щоб красти.

– Далі.

– Юган Гран переховував крадене і, певне, й досі переховує. Офіціантом працює тільки про людське око. Ще й року немає, як він сидів. А знаєш, як овдовів Вальтер Еріксон?

– Ні.

– П'яний убив стільцем свою дружину. Відсидів у в'язниці п'ять років.

– Хай йому біс.

– Таких типів у списку є чимало. Уве Еріксон і Бенгт Фредріксон були карані за бійку. Фредріксон не менше шести разів. Не одну таку бійку можна було назвати спробою вбивства. Торговець ношеними речами Ян Карлсон теж підозріла особа.