Хлопці, наших б'ють - Сторінка 32

Загальну тишу розітнули урочисті звуки двох фанфар. Лора Бошам та її чоловік Віллард сповіщали про початок третьої дії.

Ось із купальні вийшла Комфорт і нагадала Греді, що королівські гвардійці дуже влучної стріляють з мушкетів. Греді похмуро відповів, що він готовий зросити своєю кров'ю ту землю, на якій виростає нова нація. Потім з-за дюни вигулькнули баркаси. Опі закликав своїх гвардійців довести, що вони справжні герої. Червономундирники причалили до берега, виплигнули на пісок, вишикувались у колону й рушили до; бруствера. Підпустивши їх на потрібну відстань, . ополченці відкрили вогонь. Гвардійці почади гинути, як мухи, але Опі чітким парадним кроком вів уцілілих до бруствера. Ополченці невпинно заряджали мушкети й стріляли, заряджали й стріляли.

Не стріляв один лише Греді Меткаф. Він мовчки стояв над бруствером і пильно стежив за Опі Делримплом. З кожним кроком ворога шия у Греді все більше вигиналась, на скронях все виразніше виступали жили, і примружені очі все ; помітніше наливалися кров'ю.

— Будемо битись! — прохрипів він. — Зараз!

— Що ти сказав, га? — запитав його друг Уоллі.

— Я сказав, що зараз ми їм покажемо, як дівок зманювати! — вигукнув Греді, обернувшись до своїх колег. — Хто зі мною?

— Ну що ти, Греді, — мовили Фред, Ед і Чарлі.

— Боягузи! — сплюнув Греді. — Ось хто ви — боягузи!

— Ну, це ти вже занадто, — сказав Уоллі.

— Боягузи! Боягузи! Боягузи! — люто зашипів Греді. — Що ж, лежіть тут і дивіться, як ці солдафони у вас з-під носа крадуть дівок! А я не боягуз!

— А що ти хочеш робити, Греді? — запитав Фред.

— Я зараз приб'ю отого байстрюка Опі Делримпла! — заявив Греді.

Справді? — мовили Ед, Чарлі і Уоллі.

Хто не боягуз—за мною... Але я й один піду. І, — раптом крикнув Греді, — ОСЬ Я ЙДУ!

З цими словами він перескочив через бруствер. До Опі, який все ще вів в атаку своїх червономундирників, було не більше трьох футів. Греді розмахнувся й щосили зацідив його в щелепу. Опі повалився додолу, мов підтятий кондор.

З диким криком тріумфу Греді обернувся до своїх ополченців.

— За мною! — гукнув він.

Вузькі груди малолітніх злочинців раптом сповнилися відвагою. Вони враз вискочили з-за бруствера і, мов шакали, налетіли на приголомшених солдатів. За одну мить всі червономундирники лежали на землі.

Над пляжем знову розляглися бурхливі оплески глядачів.

— Як усе реалістично! — сказав один.

— Як правдоподібно! — зауважив другий.

— От так гра! — вигукнув третій.

— Що вони роблять? — звернулась Лора Бошам до Вілларда.

Опі Делримпл підвівся на коліна і, наче п'яний, труснув головою. Потім озирнувся і побачив, що весь берег укритий його полеглими товаришами.

— Хлопці, наших б'ють! — закричав він, збагнувши, в чому річ. — Наших б'ють! Підйом!

Він зірвався на ноги, догнав Греді Меткафа і садонув його лівою в пузо, потім правою в пузо, потім ще раз лівою в пузо і правою в щелепу. Греді, як сніп, покотився з бруствера.

Запалені цим прикладом, червономундирники звелися на ноги й пішли в контратаку на ополченців. Хвиля битви поступово покотилася назад, до бруствера.

Глядачі відповіли на це громом оплесків.

— Чудово!— сказав один.

— Жахливо! — мовив другий.

— Ця Лора Бошам самому Еліа Казанові носа утре, — зауважив третій.

— Що це вони надумали? — звернулась Лора Бошам до Вілларда.

А в цей час за бруствером Греді намагався | піднести бойових дух своїх засапаних прибічників.

— Вперед, хлопці! — гукав він. — Глуши солдафонів!

Ополченці знову вискочили на бруствер, безладно розмахуючи руками. Лави червономундирників трохи похитнулись, проте не відступили і тут же вирівнялись. Якусь мить противники люто гамселили один одного кулаками, але жодна сторона не піддавалась. Потім повільно, невблаганно червономундирники почали тіснити ополченців. Ось воїни Опі Делримпла вже піднялися на бруствер, переступили бруствер, спустилися з бруствера, нещадно молотячи ворога. Постать Опі мелькала по всьому фронту — він давав команди, підіймав тих, що впали, клав тих, що підіймалися, відповідаючи на всі благання про пощаду сильними, влучними, нищівними ударами.

— Бий їх, дрррузі! — гукав він з азартом.

Оплески на трибунах раптом стали вщухати.

Посмішки сходили з облич. На лобах з явилися тривожні складки.

— Боже мій! — з жахом прошепотів Гвідо. — Вони ж б'ються!

— Ще й як! — радісно хихикнув Уолкер Хоксі.

— Але ж солдати повбивають цих школярів! — не своїм голосом закричав Гвідо.

— Певна річ! — погодився Уолкер, задоволено посміхаючись.

Гвідо скочив на ноги.

— Я мушу їх зупинити!

Уолкер схопив його за рукав і силою посадовив на місце.

— Не ворушись! — гримнув він.

— Капітане, це ж смертовбивство! — вереснув Гвідо.

— Ні, це урок! — вишкірив зуби Уолкер. — Так їх, так!

— Я все чув! — мовив Клемент Р. Меткаф, батько Греді, дебелий натоптаний чолов'яга, що сидів якраз позаду Уолкера Хоксі.

Уолкер обернувся і зміряв містера Меткафа зневажливим поглядом.

— Ви, може, хочете їм допомогти? — в'їдливо запитав він.

— Ти вгадав! — відповів містер Меткаф і так двигнув Уолкера в око, що той, мов м'яч, покотився по головах глядачів і приземлився лише в нижньому секторі.

— Ось бачите! — знову підвівся Гвідо.

— А це тобі! — вигукнув містер Меткаф, цілячи Гвідо по голові.

Гвідо машинально відхилився і машинально відповів зустрічним ударом, його кулак наткнувся на підборіддя містера Меткафа, і містер Меткаф упав назад. Оскільки він сидів у останньому ряду трибуни, то падіння його було досить затяжним.

Тоді брат містера Меткафа, Роберт Люїс Меткаф, двигнув Гвідо в щелепу і послав його доганяти капітана Хоксі.

Тоді Гвідові брати — Піт, Бруно, Кармен та Домінік — видряпалися на трибуну і, підхопивши Роберта Люїса Меткафа, опустили його на нерухоме тіло Клемента Р. Меткафа.

Тоді чотири кузени Клемента Р. та Роберта Люїса Меткафа зчепилися з чотирма ді Маджо. Цьому змаганню, на відміну від попередніх, бракувало компактності. На нього відгукнулися в інших рядах і на інших трибунах, і незабаром у сутичку були втягнуті численні глядачі, хоча й досі невідомо, на чиєму боці хто бився.

В цей час у нижньому кінці трибуни Уолкер Хоксі, якому не вдалося знову вибратися на верхній ряд, раптом побачив знайоме обличчя містера Артура Уотерфорда, електронного боса, і щосили зацідив його у вухо. Містер Уотерфорд, боксер-аматор, відповів серією блискучих комбінацій на Уолкеровому носі.

А старий букініст-антиквар Брукс Пескарт, плюгавенький, голомозий чоловічок з цапиною борідкою і в пенсне, який в 1948 році купив у Джорджа Мелвіна новий будинок, але невдовзі побачив, що він осідає в землю в середньому на чотирнадцять дюймів щороку, обережно озирнувся і, переконавшись, що б'ються всі, підкрався тихенько до Джорджа Мелвіна й тицьнув його в потилицю своїм маленьким кощавим кулачком.

І хоч Гвідо ді Маджо метався між трибунами й істерично горлав "мир!" "мир!", мир не наступав. Більш того, кожен намагався вибити йому зуби, і, згнітивши серце, Гвідо змушений був нокаутувати з півсотні високоповажних городян.

Пронизливо верещали жінки, лаялися чоловіки, плакали діти, пищали дівчата, скиглили чайки, плескалась риба, миготіли кулаки, тріщали рукава, юшили носи, сипались зуби, запливали очі, дзвеніли вуха, і битва, дедалі розростаючись, уже охопила все Бараняче узбережжя.

І ніхто й не помітив, як до міста в'їхав білий "каділлак" полковника Торвальда, що нарешті прибув вивчати стан зв'язків з населенням у Патнем-Лендінгу.

21

Втративши домівку й родину, Гаррі Беннермен, природно, подався шукати бар.

Але до десятої години було ще далеко, та й день випав святковий, і Гаррі не міг знайти жодної відкритої забігалівки. Сумний, пригнічений горем, довго чвалав він уздовж Поштового тракту, смикаючи дверні ручки, заглядаючи у вікна, і тужливо гукав:

— Відчиніть, коли ваша ласка!

Врешті на самому краю міста Гаррі надибав "Радість пілігрима". Це була ветха, брудна, темна, сира, смердюча пивничка, але двері її стояли відчинені, і вдячний Гаррі без зайвих роздумів пірнув усередину.

Бармен, похмурий, давно не голений чолов'яга з примірником "Конфіденшл" у руках байдуже зиркнув на гостя і знову поринув у читання.

— Віскі, — сказав Гаррі.

Хазяїн мовчки націдив дві унції віскі, поставив поруч невеличкий келих пива, кинув у ящик п'ятдесят центів і знову взявся за газету.

Гаррі виліз на високий стілець з червоної пластмаси й алюмінію, знайшов досить сухе місце для ліктів і вихилив першу стопку.

Він уже допивав двадцять першу (двадцять п'яту, якщо рахувати й ті чотири, які він розлив), коли до пивниці ввалилося троє військових з підбитими очима й розпухлими, товстими, як ковбаси, губами.

— Я не можу обслужити вас, хлопці, — сказав хазяїн. — Мій час закінчився.

— Але ж у місті нема жодного відчиненого бара, — мовив Гвідо ді Маджо.

— Не маю права, — провадив своє хазяїн. — Чи ви хочете неприємностей?

— Ха! — вигукнули всі троє в один голос. "Про які ще неприємності могла йти мова", — подумав кожен з них. Завтра вранці Гвідо ді Маджо мав відлетіти до Аляски без жодної надії помиритися з Меггі. Опі Делримпл повинен був невдовзі стати перед військовим судом по обвинуваченню в порушенні кількох пунктів дисциплінарного статуту, кількох постанов муніципалітету і, можливо, Пакту Бріана — Келлога! Найбільше дісталося Уолкеру Хоксі: полковник Торвальд розжалував його до молодшого лейтенанта і наказав залишатися в Патнем-Лендінгу!

— Ну, не патякай зайве, дай випити, — звернувся до хазяїна Гвідо.

— Ні-ні, не можу! — відповів той. — Я втрачу патент!

— Ей, комерсанте, ти, здається, раніше втратиш око, якщо не кинеш вередувати, — мовив Уолкер, підступаючи до стойки.

Хазяїн важко глянув на Уолкера, зітхнув і вже іншим голосом запитав:

— Що вам?

— Три віскі, — сказав Уолкер.

— Мені теж три віскі, сер, — мовив Опі.

— Будь що буде, — махнув рукою Гвідо. — Лий і мені три.

— Слухайте, люди добрі — заблагав хазяїн. — Я ж скоро закриваю. Думаєте, мені не хочеться подивитися фейерверк?

Уолкер рвучко нахилився і схопив хазяїна за чорну краватку.

— О'кей! О'кей! — сказав хазяїн. — О'кей, о'кей, о'кей!

Уолкер відпустив хазяїна, і в ту ж мить перед кожним з них з'явилося по три стопки віскі і по кухлю пива. Вони нашвидку вихилили їх і замовили другий раунд.

Сидячи на своєму стільці в протилежному кутку зали, Гаррі Беннермен ретельно силкувався піймати у фокус трьох новоприбулих, але марно.