Ім'я Рози - Сторінка 17

— Хтозна, чи не говоритимуть про відьомство або каверзи диявола..."

"Звісно, тут можна говорити й про магію, — погодився Вільям. — Але бувають два різновиди магії. Іноді магія є ділом диявола, який прагне занапастити людину способами, про які не вільно навіть згадувати. Але буває й магія, яка є ділом Божим, бо показує Божу мудрість через мудрість людську і слугує для того, щоб змінювати природу, а однією з цілей її є продовжити життя людини. Це свята магія, і вчені мужі повинні віддаватися їй дедалі більше, не лише відкриваючи нове, але й віднаходячи численні таємниці природи, які Божа премудрість ще раніше відкрила гебреям, грекам та іншим давнім народам, а нині навіть невірним (нема слів, які дивовижі можна знайти у книгах невірних про оптику і закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодіти всіма цими знаннями і перейняти їх від поган та невірних tamquam ab iniustis possessoribus(1)".

"Але чому ті, що володіють цим знанням, не передають його всьому Божому народові?"

"Бо не весь народ Божий готовий прийняти ці таємниці. Тих, хто володів цією мудрістю, нерідко мали за чаклунів, зв'язаних угодою з дияволом, і за бажання передати іншим скарб свого знання вони платили своїм життям. Я й сам під час процесів, у яких когось підозрювано у зв'язку з дияволом, намагався не вживати цих лінз, прохаючи секретарів, щоб вони читали мені потрібні документи, інакше мене самого запідозрили б у прихильності до підсудних, адже в ту мить присутність нечистого здавалась непозбутньою, і кожен, так би мовити, відчував запах сірки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерігав, що не завжди таємниці науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати їх для лихих цілей. Нерідко учені мужі, щоб оберегти їх від безцеремонних очей, [113] мусять оголошувати магічними книжки, в яких насправді йдеться не про магію, а про звичайну науку".

(1) Як від неправедних володарів (лат.).

"Отже, ти побоюєшся, що посполиті можуть вжити ці таємниці на лихе?" — спитав Никола.

"Що стосується посполитих, то, мабуть, на них ці таємниці наводять лише страх, тому вони схильні сприймати ці речі як диявольські штучки, про які аж надто часто говорять їм проповідники. Розумієш, я знав вельми вправних лікарів, які виготовляли ліки, здатні негайно зцілити від хворості. Але, даючи цю мазь або напар посполитим, вони проказували священні слова і виспівували щось схоже на молитви. Не тому, що самі ці молитви мають здатність зцілювати, а тому, що посполиті вірять в цілющу міць молитви, того й випивають напар або мастяться маззю. Так вони одужують, не доскіпуючись надто, звідки насправді цілюща сила ця взялася. Утім, душа, окрилена вірою в побожну формулу, охочіше кориться тілесній дії ліку. Та часто-густо скарби науки слід захищати не від посполитих, а від інших учених мужів. Нині виготовляють дивовижні механізми — про них я розповім тобі колись, — якими воістину можна змінювати природний хід речей. Але горе, коли вони потраплять до рук людей, які використовуватимуть їх для того, щоб зміцнити свою мирську могутність і наситити жагу володіння. Мені розповідали, нібито один хінський мудрець зробив порошок, який, зустрівшись з вогнем, може викликати страшний гуркіт і велике полум'я, знищуючи все на багато ліктів навколо. Це подиву гідний винахід, якщо його використовувати для того, щоб відвести русло річки або звільнити поле від кам'яних брил. Але якщо хтось використає його, аби завдавати шкоди своїм неприятелям?"

"Може, се й на благо, якщо то неприятелі Божого народу", — побожно сказав Никола.

"Може, й так, — погодився Вільям. — Але хто є нині неприятелем Божого народу? Імператор Людовік чи Папа Йоан?"

"Господи-Боже милосердний! — сказав Никола, геть налякавшись: — Мені зовсім не хочеться самому вирішувати це моторошне питання!"

"Бачиш? — мовив Вільям. — Іноді краще, щоб деякі таємниці й надалі були сокриті під загадковими словами. [114]

Незбагненність природи не можна відтворити на козячій чи овечій шкурі. Арістотель у своїй книзі таїн твердить: якщо занадто поширювати знання про таємниці природи й мистецтва, порушується небесна печать і може трапитись чимало лих. Це не значить, що таємниць не слід відкривати, але саме вченим мужам належить вирішувати, коли і як се робити".

"Тому цілком слушно, що в таких місцях, як наш монастир, — мовив Никола, — доступ до деяких книг має не кожен".

"То інша річ, — мовив Вільям. — Забагато говорити — то гріх, але занадто все замовчувати — теж гріх. Я не мав на увазі, що джерела знання треба приховувати. Ба більше, це здається мені великим злом. Я хотів сказати, що вчений муж, говорячи про таємниці, які можуть породити і добро, і зло, має право і обов'язок вживати затемнену мову, зрозумілу лише йому подібним. Шлях науки нелегкий, і нелегко відрізнити добро від зла. А часто вчені мужі нових часів є лише карликами на плечах у карликів".

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв: ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув: "Одначе тут, — і кивнув на Вежу, — таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули..."

"Справді? — сказав Вільям, вдаючи байдужого. — Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози".

"Е, ні, ще щось..."

"Що, наприклад?"

"Ну, точно я не скажу, моя справа — скло, а не книжки, але в монастирі розповідають... дивні історії..."

"Які історії?"

"Дивні. Скажімо, про ченця, що якось вночі пробрався в бібліотеку по книгу, яку Малахія не хотів йому дати, і побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму..."

"А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з'явища?"

"Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім вже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знадокувати [115] хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо торкатися деяких книг є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?"

"Непогана ентимема", — погодився учитель.

"А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив — а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, — що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліоте-карів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього собача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин — не пам'ятаю вже яких — та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії з шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий..."

"А може, всі ці магічні практики — діло рук померлих бібліотекарів?"

Николу це збентежило й занепокоїло: "Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Вже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте". І вирушив у бік церкви.

Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч — маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви. [116]

"Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпа-не?" — спитав я.

"Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів..."

"Чому?"

"Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з'ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди".

"А який зв'язок між цією історією і нашим злочином?"

"Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки".

"Чому ж?"

"Ти пам'ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина ґрунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками".

"І що ж?"

"А тепер подумай: хіба не... як би це сказати?., економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, вже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину ґрунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту". [117]

"Чому ви кажете, що цей розв'язок був би економнішим для нашого розуму?"

"Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним.