Ім'я Рози - Сторінка 19

Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв".

"То навіщо вам знати про вхід?"

"Бо мудрість не лише в тім, аби знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, аби знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, Щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються со-критими".

З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму "склепику", — як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.

(1) Який сотворив небо і землю (лат.). 'Відповідно, Пс 4, 1, Пс 9, 2 і Пс 113, 1.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Другого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,

де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія

Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ то диявола, а то — воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум'ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники — дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи Benedicamus Domino(1), на що ченці відповідали Deo gratias(2).

(1) Благословім Господа (лат.).

(2) Дяка Богові (лат.).

[124]

Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям" за яких півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п'ятнадцять псалмів і чекали, аж увійдуть новіції під орудою свого вчителя.

Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав "Domi-ne labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam"(1). Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев'яносто четвертий псалом, "Venite exultemus"(2), а після нього — інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.

Ченці сиділи на своїх сідалищах — шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум'ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише прихисток святості, пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.

Після шести псалмів почалося читання Святого письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ — він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Урешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли "Те Deum"(3). Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви [125] і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім'я Отця, а Христос знов зійде поміж них.

Господи, відкрий мої уста, і вони зголосять хвалу Твою (лат.).

(2) Ходіте заспіваймо (лат.). 'Тебе, Господи (лат.).

* * *

Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем у капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб'я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: "Грішне слово безбожного в серці моїм: — Нема страху Божого перед очима його — Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро(1)". Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, і уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які попереднього дня так гнітили моє серце й очі. Та після респонсонію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем "Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere"(2). To було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, аби звеселити моє серце.

(1) Пс 36, 2-4.

(2) Господь, який є сяйво святості дивогідне... Зійшла вже зоря світла (лат.). Другий гімн міститься в збірці пісень "Carmina burana" (XIII ст.).

[126]

Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. у словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. "Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, — молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: — Чого ж ти, дурне, боїшся?"

Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш: "Там чоловік, мертвий чоловік!" — говорив хтось, а інші гукали: — "То монах, хіба ти не бачив його чобіт?"

Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.

Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалось ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинною кров'ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір'ям, щоб відполохувати птахів.

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров'ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, у такій ганебній позі ніхто б не міг залишитися живим). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьо-хаючись кров'ю, витягай з нього закривавленого бідолаху. Як вже говорилося, напередодні кров залили в глечик, Добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не [127] зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з'явилося бліде обличчя Венанція з Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

"Може, Адельм і наклав на себе руки, — мовив Віль-ям, дивлячись на нього, — але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього".

Підійшов настоятель: "Як бачите, брате Вільям, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!"

"Чи був він на хорах під час богослужіння?" — спитав Вільям, киваючи на труп.

"Ні, — мовив настоятель. — Я помітив, що місце його пустувало".

"Більше нікого не бракувало?"

"Здається, ні. Я нічого не помітив".

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші: "Беренґарій був на своєму місці?"

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав: "Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене".

"Ясна річ, — мовив Вільям, — це ще нічого не значить. Не думаю, що, йдучи на хори, хтось проходив ззаду абсиди, а отже труп міг лежати тут вже не одну годину, принаймні від того часу, як всі пішли спати".

"Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише зараз".

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Умочивши у воду ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж [128] них пропхався Северин, обов'язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

"Ти бачив колись потопельника?" — спитав Вільям.

"Не раз, — відповів Северин.