Ім'я Рози - Сторінка 26

— Мої вуста зрадили мої думки, я не хотів бути нешанобливим до вас. Мабуть, те, що ви кажете, правда, а я помилявся".

Супроти цього вишуканого чину покори Хорхе лиш крекнув, що могло означати як задоволення, так і прощення, і йому нічого іншого не залишалося, як вернутися на своє місце, та й ченці, які під час дискусії поступово підходили до нас, знов повернулися до своїх робочих столів. Вільям знову став навколішки перед Венанцієвим столом і почав нишпорити між паперами. Своєю покірливою відповіддю Вільям здобув собі кілька секунд спокою. І те, що він побачив протягом цих кількох секунд, подвигнуло його на пошуки у наступну ніч.

То тривало дійсно кілька секунд. Бо одразу ж до нього підступив Бенцій, вдаючи, буцім забув свій стилос на столі, коли був підійшов, прислухаючись до розмови з Хорхе, шепнув Вільямові, що йому терміново треба з ним поговорити, і призначив йому зустріч за лазнею. Вільям, мовляв, має вийти першим, а він його невдовзі наздожене.

(1) Дзеркало дурнів (лат.).

(2) Тут зад його випустив паскудний звук (лат.).

[159]

Вільям вагався якусь мить, тоді покликав Малахію, який з-за свого стола біля каталога слідкував за всім, що діялося навколо, і попрохав його, щоб той, зважаючи на мандат, одержаний від настоятеля (він наголосив на цім своїм привілеї), поставив когось сторожити стіл Венанція, бо для розслідування конче потрібно, щоб ніхто до нього не наближався впродовж цілого дня, аж поки Вільям не вернеться. Він сказав це голосно, таким чином не лише зобов'язуючи Малахію наглядати за монахами, але й монахів наглядати за Малахією. Бібліотекар не міг не погодитися, і ми з Вільямом вийшли.

Поки ми йшли через город, прямуючи до лазні, розташованої позаду лічниці, Вільям зауважив:

"Схоже, багатьом не до шмиги, що до рук мені потрапить щось, що лежить на Венанцієвому столі або під ним".

"І що ж це таке?"

"Мені здається, що цього не знає навіть той, кому це не до шмиги".

"Отже, Бенцієві нічого нам сказати, він тільки нас хоче виманити зі скрипторію?"

"Це ми зараз дізнаємось", — мовив Вільям. Невдовзі Бенцій і справді наздогнав нас.

Другого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де Бенцій повідає дивну історію, яка з 'ясовує деякі неподобні речі з життя обителі

Бенцієва оповідь була дещо плутаною. Схоже було, що він і справді хотів лише виманити нас зі скрипторію, але, мабуть, не зумівши вигадати правдоподібної причини, він виклав нам таки дещо з того, що знав.

Він сказав, що зранку дещо недомовив, але тепер, після зрілого розмислу, вирішив, що Вільям повинен знати всю правду. Під час тієї легендарної бесіди про сміх Бе-ренґарій згадав про "finis Africae". Що ж це таке? Бібліотека повна тайнощів, і там чимало книжок, яких монахам [160] ніколи не видавали. Бенція вразили слова Вільяма про раціональний аналіз тверджень. Він заявив, що вчений монах, на його думку, має право знайомитися зі всім тим, що зберігається в бібліотеці, і виголосив полум'яні слова проти собору в Суассоні, який осудив Абеляра, і поки він говорив, ми усвідомили, що цього ще молодого шанувальника риторики трусить порив до незалежності, і він з трудом зносить пута, які монастирська дисципліна накладає на допитливість його розуму. Я завжди вважав, що до цієї допитливості ставитися слід з підозрою, але моєму учителеві, ясна річ, ця постава була до вподоби, і я помітив, що він симпатизує Бенцієві і довіряє його словам. Одне слово, Бенцій сказав нам, що не знає, про які секрети розмовляли Адельм, Венанцій та Беренґарій, але він не мав би нічого проти, якби завдяки цій сумній історії хоч трохи змінилися порядки в бібліотеці, і він сподівається, що мій учитель, куди б не завела його нитка розслідування, зуміє домогтися, щоб настоятель послабив дещо інтелектуальну дисципліну, яка тяжить над такими ченцями, як він. Адже ми прибули з такої далечі, додав він, саме для того, щоб живити свій розум дивами, схованими у просторих нутрощах бібліотеки.

Гадаю, Бенцій щиро сподівався від розслідування того, про що говорив. Одначе водночас, мабуть, як і припускав Вільям, його пекла таки цікавість: він хотів першим понишпорити у Венанцієвому столі, і тому, щоб відвести нас подалі від нього, він готовий був дати взамін інші відомості. І ось що він нам повів.

Багато хто з монахів знав, що Беренґарія пожирала нездорова пристрасть до Адельма, та сама пристрасть, скверну якої гнів Божий скарав у Содомі та Гоморрі. Так висловився Бенцій, можливо, з огляду на мій юний вік. Але той, чиє отроцтво проминуло в монастирі, хоч сам зберігши цноту, не раз чував про ці пристрасті, а іноді й сам був змушений стерегтися від підступів тих, хто був у їхній владі. Навіть я, бувши ще зовсім юним ченчиком, одержував від одного літнього монаха з Мелька цидулки з віршами, які миряни зазвичай присвячують жінкам. Чернечі обітниці тримають нас далеко від тієї клоаки пороків, жіночого тіла, але часто надто близько підводять нас до бі--,р™, ш

інших хиб. Зрештою, чи можу я приховати від самого себе, що навіть нині мої старі літа не в змозі вповні захистити мене від підступів біса полуденного, коли погляд мій затримується, бувало, на безбородому, по-дівочому чистому і свіжому обличчі якогось новіція на хорах?

Цим я зовсім не бажаю поставити під сумнів свій вибір на користь монашого життя, а лиш хочу пояснити заблуд багатьох з тих, кому свята ся ноша здається заважкою. І, мабуть, пояснити страшний злочин Беренґарія. Але, якщо вірити Бенцієві, цей монах, схоже, плекав цю свою ваду ще мерзеннішим чином, бо вдавався до шантажу, домагаючись від інших того, що цнотливість і пристойність їм забороняла.

Тож уже давно братія кепкувала собі з ніжних поглядів, що їх Беренґарій кидав на Адельма, який, кажуть, вельми був уродливий. А тим часом самого Адельма, цілковито залюбленого у свою працю, Беренґарієва пристрасть мало обходила, бо лиш з праці він черпав утіху. Та хтозна, може, в глибині своєї душі, сам того не відаючи, він теж схилявся до сього мерзосвітнього пороку. Хай там як, але Бенцій якось підслухав розмову між Адельмом та Беренґарієм: обіцяючи відкрити йому якусь таємницю, яку Адельм випитував у нього, Беренґарій пропонував йому мерзенну угоду, і навіть найпростодушніший читальник може здогадатися яку саме. І Бенцій почув, як з Адельмових вуст злетіли слова згоди, вимовлені майже з полегшею. Немовби, насмілився сказати Бенцій, у глибині душі іншого він і не бажав, і варто йому було знайти інший привід, ніж плотська жага, щоб дати свою згоду. А це значить, доводив Бенцій, що Беренґарієва таємниця стосувалася таїн мудрості, бо тоді Адельм міг живити ілюзію, буцім він погоджується на тілесний гріх, щоб втамувати прагнення розуму. Зрештою, з усмішкою додав Бенцій, він сам не раз бував у полоні таких сильних хотінь розуму, що погодився б вволити чужу тілесну жагу навіть всупереч своїм власним тілесним нахилам, аби лиш задовольнити їх.

"Хіба з вами не бувало такого, — спитав він у Вільяма, — що ви ладні були допуститися навіть осуду гідного вчинку, аби лиш дістати до рук книгу, яку шукаєте роками?" [162] "Багато століть тому мудрий і чеснотливий Силь-вестр II віддав свою коштовну армілярну сферу взамін за рукопис, здається, Стація чи Лукана, — мовив Вільям. Однак відразу обережно додав: — Але йшлося про армілярну сферу, а не про доброчесність".

Бенцій визнав, що запал завів його задалеко, і став розповідати далі. У ніч перед загибеллю Адельма він вирішив простежити за ними обома, бо його пекла цікавість. І побачив, як після повечер'я обоє вони пішли до опочивальні. Він довго чекав, тримаючи ледь прочиненими двері своєї келії, що була неподалік від їхніх, і, тільки-но тиша оповила сон монахів, побачив, як Адельм прослизнув у Беренґарієву келію. Після цього сон його не брав, і через якийсь час він почув, як Беренґарієві двері відчиняються і з них прожогом вискакує Адельм, а Беренґарій намагається його затримати. Адельм спустився на долішній поверх, і Беренґарій пішов услід за ним. Бенцій обережно прослизнув за ними і побачив Беренґарія, який, тремтячи, принишк в кутку на початку коридора долішнього поверху, втупившись поглядом у двері келії Хорхе. Бенцій зрозумів, що Адельм кинувся в ноги старому монахові, щоб визнати свій гріх. А Беренґарій тремтів, бо знав, що таємницю його розкрито, нехай навіть під печаттю святого таїнства сповіді.

Відтак Адельм вийшов, блідий як стіна, відсторонив від себе Беренґарія, який намагався щось йому сказати, і поспішив геть з опочивальні. Він обійшов абсиду церкви і через північний портал, який вночі завжди залишають відчиненим, увійшов на хори. Він, певно, хотів помолитися. Беренґарій пішов за ним, але в церкву не зайшов, а став блукати по цвинтарі між могилами, заламуючи руки.

Бенцій не знав, що робити, коли помітив, що поблизу є ще хтось четвертий. Той теж слідкував за цією парою і, певна річ, не помітив Бенція, який щільно притиснувся до стовбура дуба, що росте на краю цвинтаря. То був Венан-Цій. Побачивши його, Беренґарій принишк між могилами. Венанцій теж пішов на хори. Тут Бенцій, боячися, що його побачать, вернувся в свою келію. Наступного ранку Адельмів труп знайшли у підніжжі крутосхилу. Більш нічого він, Бенцій, не знав. [163]

Наближалася обідня пора. Бенцій пішов, і мій учитель більш нічого його не питав. Ми барилися ще якийсь час за лазнею, відтак прогулялися кілька хвилин по городі, розмірковуючи над сими особливими одкровеннями.

"Крушина, — мовив раптом Вільям і схилився, щоб придивитись до рослини, яку він того зимового дня впізнав у голому кущі. — Напар з її кори помагає від геморою. А це — лопух, arctium lappa, гарна припарка з його свіжих коренів гоїть висипку на шкірі".

"Ви тямите в цьому більше від Северина, — сказав я йому, — але тепер звольте сказати мені, мосьпане, що ви думаєте про те, що ми почули!"

"Любий Адсо, пора б тобі навчитися міркувати власною головою. Бенцій, мабуть, сказав нам правду. Його оповідь збігається з тим, що оповів нам нині рано-вранці Беренґарій, переплівши зі своїми мареннями. Спробуй відтворити хід подій. Беренґарій з Адельмом допускаються великого паскудства, це ми вже зрозуміли раніше. І Беренґарій, мабуть, відкриває-таки Адельмові ту таємницю, яка, на жаль, далі нею зостається.