Історія вічності - Сторінка 13

Газета "Edinburgh Review" звинуватила його в тому, що він пише для суспільного дна; Британська енциклопедія вирішила, що точний переклад прийняти не можна і що переклад Едварда Лейна "залишається неперевершеним для справді серйозного читання". Я не сказав би, що мене надто обурює ця підозріла теорія про наукові та документальні переваги підчищення оригінальних текстів. Бертон, у свою чергу, намагався якось догодити обуреним прихильникам такого методу. У всякому разі пояснення на теми плотського кохання, що зрідка повторюються з незначними варіаціями, не вичерпують його коментаря. Він у нього має характер енциклопедичний і полемічний і значно цікавіший, аніж це потрібно для зрозуміння особливостей східного тексту та східного мислення. Так, наприклад, шостий том (який зараз переді мною) включає в себе близько трьохсот приміток, з яких можна назвати такі: осудження в'язниць і схвалення тілесних покарань і штрафів; кілька прикладів шанобливого ставлення ісламу до хліба; легенда про волохатість ніг цариці Савської; розповідь про чотири символічні кольори смерті; деякі міркування про теорію та практику невдячності на Сході; повідомлення про те, що ангели вбираються в плямисте пір'я, а духи – в булану шерсть; короткий огляд міфологічних уявлень, які пов'язані з Таємною Ніччю Влади або Ніччю Ночей; звинувачення Ендрю Ленґа{196} в поверховості; палка репліка проти демократичного правління; перелік імен Магомета, які він носить на Землі, у Вогні та в Райських Садах; згадка про народ амалекітів, довгожителів і велетнів; згадка про сороміцькі частини тіла в мусульман, які в чоловіків розташовані від пупа до колін, а в жінок від ніг до голови; роздуми про характерні вигуки аргентинських ґаучо; застереження про незручності верхової їзди, коли замість коня використовують людину; грандіозний проект схрещення самців собакоголових мавп із жінками, внаслідок чого можна одержати расу досконалих пролетарів. У свої п'ятдесят років людина вже накопичила в собі досить ніжності, іронії та сороміцьких анекдотів; Бертон виклав усе це у своїх примітках.

Залишається фундаментальне питання. Як розважити джентльменів дев'ятнадцятого сторіччя оповіддю, що складається з багатьох казок, створених у сторіччі тринадцятому? Стилістична бідність "Ночей" добре відома. Бертон не раз говорив про "сухий і комерційний тон" арабських прозаїків, протиставляючи його надмірній риторичності, що притаманна перській літературі; Літман, який зробив найновіший переклад "Ночей", картає себе за те, що понаставляв дуже багато таких слів, як "запитав", "попросив", "відповів" на п'яти тисячах сторінок, де можна зустріти лише одну-однісіньку форму – "сказав", бо іншої вони, мабуть, не знають. Бертон зі щирим натхненням здійснює такі заміни. Його словник відзначається не меншим розмаїттям, ніж його коментар. Архаїзми вживаються там із жаргоном злочинного світу, канцеляризми та слова морського жаргону з технічними термінами. Його не бентежить славнозвісна гібридизація англійської мови: не так скандинавські запозичення Мориса чи латинські Джонсона здобувають його особливе схвалення, як зіткнення та протиставлення тих і тих. Він застосовує безліч неологізмів та слів чужоземного походження: кастрат, inconséquence, hauteur, іп gloria, bagno, langue fourrée[108], вендета, візир. Значення кожного з цих слів, певно, відповідає оригіналу, але, будучи застосовані в англійській мові, вони звучать фальшиво. Цю фальш не завжди можна вважати недоречною, бо ці словесні – а іноді й синтаксичні – витівки подеколи можуть розважити під час занудного читання "Ночей". Бертон перетворює ці витівки на правило: спочатку він перекладає, як годиться, з належною врочистістю: "Сулейман, син Давида (нехай зійде мир на обох!)", але далі, коли ви вже звикли до цієї врочистої формули, він спрощує весь вираз до простого "Соломон Девідсон"[109]. Він називає царя, який для всіх інших перекладачів є "царем Самарканда в Персії", "царем Самарканда у країні варварів". Покупець, який для всіх інших просто "дратівливий", у нього стає "чоловіком гніву". Але й це ще не все: Бертон цілком переписує – додавши чимало обставин, подробиць і фізіологічних характеристик – першу та останню оповідки. Таким чином, 1885 року він відкриває спосіб, удосконалення якого (або його reductio ad absurdum) ми згодом побачимо в Мардрюса. Вплив англійця завжди триває довше, аніж вплив француза: стилістичний різнобій Бертона постарів не так, як стиль Мардрюса, чий вік значно коротший.

2. Доктор Мардрюс

Доля Мардрюса може здатися парадоксальною. Йому приписують моральну заслугу найточнішого перекладу "Тисячі й однієї ночі", книгу дивовижної хтивості, сховану раніше від читачів добрим вихованням Ґаллана та пуританською манірністю Лейна. Його шанують за геніальну дослівність, яку переконливо демонструє безапеляційний підзаголовок "Дослівний і повний переклад з арабської мови", і за натхнення, що підказало йому назвати свою книжку "Книга тисячі ночей і однієї ночі". Історія цієї назви повчальна; варто згадати про неї, перш ніж безпосередньо перейти до Мардрюса.

У книжці "Золоті луки і копальні дорогоцінних каменів" Масуді{197} описує збірник під назвою "Hezár Afsane", що в точному перекладі з перської означає "Тисяча пригод", а в народі мають звичай казати "Тисяча ночей". В іншому документі десятого сторіччя, який має назву "Фігрист"{198}, переказано першу оповідку з того циклу: в ній розповідається про клятву охопленого розпачем царя, який щовечора лягає в постіль із цнотливою дівчиною, а вранці наказує відрубати їй голову, і про рішучість Шахразади, яка розважає його чудесними оповідками, поки над ними не пролітає тисяча ночей і вона не показує цареві його малого сина. Кажуть, ніби цю історію – яка так переважає благочестиві паломництва Чосера{199}, а також чуму Джованні Боккаччо{200} – вигадали вже після того, як з'явилася назва збірника, з метою виправдати її… Хай там як воно було, але банальне число 1000 незабаром виросло до 1001. Звідки взялася ця додаткова ніч, без якої сьогодні вже неможливо уявити собі назву цієї книжки, ця модель для іронічної критики Кеведо{201} – а потім і Вольтера{202}, – котрі знущалися з Піко делла Мірандоли{203}, який вигадав для своєї праці назву "Книга про все-на світі і ще багато про що"? Літман висуває гіпотезу про вплив турецького словосполучення bin ir, яке буквально означає "тисяча й один", а в розмовній мові застосовується у значенні "багато". Лейн на початку 1840 року знайшов більш витончений аргумент: зміну назви спричинив надприродний страх перед парними числами. Але й на цьому пригоди з назвою збірника не закінчилися. 1704 року Антуан Ґаллан вирішив уникнути повтору, який був у назві оригіналу, й назвав свій переклад "Тисяча й одна ніч". Під цією назвою книжка відома тепер у всіх країнах Європи, крім Англії, яка віддає перевагу назві "Арабські ночі". 1839 року редактор калькуттського видання В. Г. Макнаґген, якого, певно, мучила совість, узяв на себе сміливість перекласти назву в точній відповідності до оригіналу (Quitab alif laila ua laila) як "Книга тисячі ночей і однієї ночі". Цей новаторський буквалізм не залишився непоміченим. 1882 року Джон Пейн{204} почав публікувати свою "Воок of the thousand nights and one night"; 1885 – капітан Бертон – свою "Book of the thousand nights and a night", a 1899 року вийшла друком "Livre de mille nuits et une nuit"[110] у перекладі Ж. K. Мардрюса.

Намагаюся знайти той уривок, який примусив мене засумніватися в точності цього останнього перекладу. Він узятий із повчальної історії Мідного міста, яка в усіх перекладах подається в кінці 566-ї ночі й у частині 578-ї, але доктор Мардрюс (з якої причини, певно, відомо лише його ангелу-охоронцеві) переніс її з ночі 338-ї у 346-ту. Я не в претензії до нього; ця неймовірна реформа вигаданого календаря не мусить вселяти нам страх. Шахразада-Мардрюс розповідає: "Вода струменіла по чотирьох каналах, прокладених у підлозі зали, що вигиналися чарівними звивинами, і русло кожного каналу було забарвлене в особливий колір: першого – в колір рожевого порфіру; другого – в колір топазу; третього – у смарагдовий і четвертого – в бірюзовий; таким чином, вода забарвлювалася в колір русла й, освітлена м'яким світлом, що проникало крізь високі шовкові завіси, відкидала на навколишні предмети та мармурові стіни лагідне віддзеркалення морського краєвиду".

Як зразок візуальної прози в дусі "Портрета Доріана Ґрея" я приймаю (і навіть приймаю з глибокою шанобливістю) цей опис; як "дослівний і повний" переклад пейзажного тексту, який був частиною оповідки, створеної в тринадцятому сторіччі, він, повторюю, вселяє мені глибоку тривогу та недовіру. І причин на це багато. Шахразада без участі Мардрюса описує речі, просто розповідаючи про кожну з них, а не описуючи, як вони взаємодіють між собою, вона не звертає уваги на другорядні подробиці, не помічає, що вода забарвлюється в колір свого русла, і не визначає якість світла, що проникає крізь шовкові штори, і не вибудовує метафор, що натякають на "Салон акварелістів". Іще одна невеличка похибка: "чарівні звивини" – це не по-арабському, це з усією очевидністю звучить по-французькому. Не знаю, чи попередні міркування можуть задовольнити вимогливого читача; мене вони цілком не задовольнили, і я з ледачою цікавістю порівняв із версією Мардрюса три переклади, зроблені німецькою мовою – Вайля, Генінґа{205} та Літмана і два переклади англійською – Лейна та сера Річарда Бертона. Вони допомогли мені з'ясувати, що в оригіналі десять рядків Мардрюса звучать так: "Три потоки вливалися в басейн, викладений із різнокольорового мармуру".

Вставки Мардрюса не однорідні. Іноді вони бувають неймовірно анахронічними – так ніби він раптом переходить до розмови про відступ експедиції Маршана. Наприклад: "Вони заволоділи містом мрії… Хоч куди летів погляд, упираючись в обрії, на які навалилася темрява ночі, він наштовхувався на палаци, на тераси будинків, на тихі сади, що вишикувались уступами на території, де повсюди виблискувала бронза, на канали, освітлені місяцем, що утворювали осяйні кола навкруг масивних темних фундаментів, тоді як далеко у глибині металеве море зберігало у своїх холодних грудях віддзеркалені вогні неба".